С Осте - Дорослішання Мрійниці, С Осте

— Тря! Це найгірша робота, що могла бути.

— Але все одно її має хтось робити, — звучало як виправдання.

— Хах! Не здивуюся, якщо вони кілька років чекали, щоб когось сюди відправити. Подивись на цей пил, — Бетоні провела пальцем по стелажу. — Тут навіть вікна немає.

Я промовчала. Яка різниця є той пил чи вікно, якщо на кількість даних, які потрібно імпортувати в систему, не вплине? Правда, як не гірко визнавати, у дечому Коннахт має рацію: до мого приходу цим, схоже, ніхто особливо не займався. Без попереднього дзвінка в лабораторію у профайл результати аналізів не підтягуються.

Коннахт говорила довго. Кім, якого їй передали, йде на поправку. Рветься на виписку, бо до змагань лишається чотири дні. Орен готується зустрічати корабель з Фодео, де хтось із ЗОХІ підхопив пікорнавірус. Ро Еллам часто стирчить в кабінеті наставниці і жаліється на все і всіх. Але більша частина її монологу була присвячена одній людині.

— Зазвичай він приходить із заходом сонця. Сьогодні теж не зрадив традиції. Стримане побажання мирного неба при вході і легкий кивок голови на прощання. Одеколон з нотами бергамоту. Боги, цей чоловік – суцільна зібраність і спокій. Такі бачать ціль і не бачать перешкод. А ця його енергетика – ухххх! Не дочекаюсь завтрашньої лекції.

— Угу.

До вечірнього тренування лишалось менше години, а я сьогодні тільки вухами і працюю. Що такого Коннахт знайшла у заступнику Головного, я так і не зрозуміла. Прийняла таку симпатію як данність, бо дівчина не фліртувала хіба що з Тараном. І то тому, що той у відповідь на її потуги ляпнув якусь гидоту.

***

Три роки до цього….

На РС-3021-10-05 обстановку можна описати трьома «Х». Холодом, хмарами і хаосом. Як щупи виживали таких умовах ще можна зрозуміти, але те, як існувала тут станція, лишалось загадкою. Фільтри не перебивали запах підгорілого м’яса, яким, здавалося, просмерділо все навколо. Координаційний центр через постійні тривоги і звуки вибухів нагадував мурашник, в якому я ледь знайшла командира. Він їв на ходу, і був не надто радий мене бачити.

Двадцять Восьмий потребував серйозного ремонту. Місцева майстерня такі старі кораблі не обслуговувала, то ж доведеться чекати черговий транспортник. Тедельмін Хад збирався відправити мене разом з дослідниками, але летіти майже три доби на Нукі, а звідти до Даорну – даремна трата часу. Наставник Орен взагалі може розцінити таке повернення як слабкодухість. Перебування на станції – хороша можливість застосувати свої soft skills і відточити hard.

— Як хочеш. Знайдеш тоді місцевого медика. До повернення на Даорн ти відправлена в його розпорядження  З керівником станції до кінця дня все узгоджу, — командир Двадцять Восьмого перекрикував звуки тривоги, одягаючи захисне спорядження.

Медик теж його одягав. Спитав, скільки часу я ще плутатимусь під ногами. Я змовчала, бо розуміла його злість. Закінчивши з амініцією, дістав із сейфу зброю, патрони, гранати. Його легко сплутати з бійцем, якби не портативний медичний рюкзак і шеврон.

— А мені що робити? — я вже готувалась до наказу бігти на склад, отримувати бойове екіпірування, але чоловік покинув медблок, так нічого і не сказавши. Вказівок не лишив, доступу до медичних профайлів працівників станції теж. Що ж вважатиму таке мовчання як можливість оглянути тимчасове робоче місце.

Лежанка стояла біля вікна поруч з імпровізованою кухнею і моніторами. Трохи далі – міні лабораторія, регенератор і роботи для розповсюджених маніпуляцій. Компактно, але досить продумано. Діагностичний кабінет від основного приміщення відділяла ширма. Не вистачало тільки запаху антисептику, звичного для таких місць.

Та навіть трави не перебивали запах випорожнень, яким тягнуло з-за сусідніх дверей. Так пахло у даорнському прихистку для безпритульних, куди біженців відправили на карантин. Це одне з тих місць, що не забувається. Схоже зі стаціонаром тут біда.

Пацієнта доставили десь за півгодини. Боєць, що допомагав з евакуацією, побачивши мене, дуже зрадів і миттєво попрощався.

— Чуєш? — хрипів молодий чоловік, та ні, це зовсім хлопчина. Я повільно видихнула, відклала розхідники і підійшла ближче. — Добий мене, — крижана рука стиснула форму.

Що?

— Їй за це не платять, — озвався Таран, поправляючи хірургічний халат. Я здригнулась і відійшла подалі.

Це була перша моя операція в польових умовах. Незнайомий хлопчина тихо стогнав, поки медик відрізав те, на чому трималась його ліва ступня. Він був всюди і одночасно. Перемазаний брудом і кров’ю не менше, ніж пацієнт. Швидкі, відточені рухи. Голос зі смішинкою, який підбадьорював хлопчину, що геть занепав духом.

Кап-кап...

Бурий тактичний черевик із залишками кінцівки глухо гупнув об підлогу.

— Ти оглухла? Кров неси!

***

Матрас поруч прогнувся.

— Як для новачка непогано. Але ще вчитись і вчитись. Тримай.

Я відклеїлась від теплої стіни, привідкрила око, приймаючи з рук медика гарячу чашку, що пахла все тими ж травами. Сьорбнула і закашлялась, на що алієць тільки хмикнув.