Очерет - Історії Дикої Півночі, Очерет

Ще одна заварушка

– Кажуть, у вас чудовий клімат, а місцеві жителі відрізняються завидним здоров’ям? – Саме так. Нещодавно, наприклад, коли ми відкривали новий цвинтар, нам довелося пристрелити кількох людей, щоб було кого ховати.

 

З мережі

 

 - Коні запряжені, речі зібрані, можемо їхати, - сказав Клайф, входячи до вітальні.

 

Аніта з дочкою зібралися на ярмарок до сусіднього Стоунвілля. А з ними нав’язався і Уілкінс-молодший (точніше, варто вже мабуть казати “середній”, з огляду на неабияк підрослого Рейфа). По-перше, задля охорони та супроводу. А по-друге - аби бодай чимось себе зайняти.

 

Полишивши, за напучуванням дружини, посаду місцевого шерифа, гірський ельф раптом виявив, що робити-то йому власне нічого. Решта чоловіків були при ділі: Мелф займався справами на ранчо, і допомога йому була не особливо потрібна; Келдар цілком і повністю поринув в господарсто і припахав до цього ж сина; Сальф’янір періодично відлучався до столиці - справи дипломатичні, хай і не постійно, та все ж вимагали його участі.

 

Навіть Рейф працював на місцевій лісопильні. Вперше їм з Дюком довелось робити це в якості покарання - кілька років тому, після злощасної “експедиції”, коли обидва підлітка дивом повернулись додому. Дворф, як тільки з’явилась можливість, злиняв від ненависної роботи, а от ельфу, як не дивно, вона прийшлась до душі.

 

Полювання, стрільба по мішенях, посиденьки з тим самим Келдаром - періодично набридали. Молодий чоловік банально нудився.

 

У дворі стояла запряжена парою коней двуколка, а поруч переминався з ноги на ногу Сніжок - Хеленіта вирішила їхати верхи.

 

 - Довго не затримуйтесь, - Мелф зранку займав свою звичну позицію (крісло-качалка на веранді, люлька, газета, гвинтівка на колінах). - Синку, наглядай за жінками.

 - Сер, так, сер! - жартівливо віддав військове вітання Клайф, залазячи на передок візка. Потім подав руку матері і допоміг піднятися їй. Аніта була традиційно одягнена в червону дорожню сукню з золотистою вишивкою - це завжди вирізняло її з-поміж місцевих жінок, серед яких червоний колір був не в ходу.

 

Хел, як завжди, в зеленій сукні та шкіряному збройовому поясі зі срібним візерунком, легким невимушеним рухом заскочила в сідло.

 

 - Рушаймо!

 

* * *

 

Двуколка котилася грунтовою дорогою, лиш іноді злегка підстрибуючи на горбках та коліях. Над стареньким візком свого часу грунтовно попрацював Келдар, замінивши ресори та колеса, і тепер їздити ним було комфортніше за будь-який пасажирський диліжанс.

 

Слабкий вітерець легенько коливав степові трави обабіч дороги. Попереду виднівся ліс.

 

 - Брате, - Хеленіта порівнялась з візком, вказуючи рукою на схід, - вершники.

 

У вказаному напрямку хмаркою здіймалась курява. Силуети верхових з такої відстані ледь-ледь можна було розібрати, але тренований погляд колишнього шерифа вже зараз бачив, що це загін з як мінімум півтора десятка осіб.

 

 - Поспішають, мов на пожежу, - пробурчав Клайф. - І їдуть не дорогою. Щось мені це не подобається.

 - Може, це рейнджери? - Аніта, що до цього дрімала на подушках, складених в задній частині візка, прокинулась і стривожено оглядалась довкола. - Або пошуковий загін?

 - Рейнджерів здалеку видно за уніформою. А якби це був пошуковий загін, ми б знали. В місті за останні кілька днів нічого такого не траплялось. Давайте-но швидше дістанемось лісу.

 

Він прискорив коней, і відстань між візком та лісом попереду почала скорочуватись швидше. Але й невідомі швидко наближались, і чим ближче, ти зрозуміліше ставало, що саме група з трьох подорожніх є їхньою метою.

 

Клайф привстав на візку і підніс руку до очей, розглядаючи незнайомців.

 

 - Дідько… Погані справи.

 - Що таке?

 - Я впізнав того, що попереду. Це Фенго Рудий, я колись, ще в бутність свою шерифом, запроторив його за грати. Його мали доправити до Мідсвілля, де на нього чекала шибениця, але дорогою він утік, і потім про нього довго не чули. Ці джентльмени тут точно по наші душі… Точніше, по мою. Демонове сім’я! Треба було їхати верхи…

 

Він опустився, знову всідаючись на місце кучера.

 

 - Хел! Розвертайся, скачи до міста за підмогою. Сніжок швидкий, їм тебе не наздогнати. Ми постараємось дістатись лісу, там є мисливська хатинка, буде хоч якесь укриття. Вйо! Пішли, пішли, рідні!

 

* * *

 

Діставшись лісової хатинки, Клайф та Аніта забігли всередину, лишивши візок з кіньми біля воріт. Ховати їх десь не було часу.

 

Ельф зайняв позицію біля вікна, звідки добре проглядався двір та підходи до дверей.

 

 - Ма, сховайся он там, в кутку. Там тебе не дістане рикошетом, в разі чого.

 - Може, допомогти тобі? В мене хоч джерело й слабеньке, та дещо я можу…

 - Не треба, сам впораюсь. Нам головне протриматись, доки наспіє з міста шериф з підкріпленням.

 

За парканом почувся тупіт копит, якась метушня, а потім хрипкий прокурений бас гучно промовив:

 

 - Гей, законнику! Ми знаємо, що ти там! Виходь, і тоді помреш швидко. А твою родичку ми навіть сильно не образимо тоді… Можливо.

 

Бандити відреагували на останні слова ватажка гучним сміхом.

 

 - Давай, давай, тринди більше, - пробурмотів Клайф, злегка прочиняючи вікно і займаючи зручну позицію для стрільби.

 - Ну, раз не хочеш по-доброму, то буде по-нашому, - пролунало з вулиці. - Бен, Стью - йдіть перевірте вхід.

 - Еее… Босе… А ну як він нас підстрелить?

 - А ми вас прикриємо. Ану, хутко вперед, чи не чули, що я сказав?

 

В прочинені ворота увійшли двоє одягнених в лахміття чоловіків, з рушницями навперейми, і попрямували до дверей. Уілкінс підпустив їх поближче і спокійно, як у тирі, зробив два постріли, одразу ж ховаючись за підвіконня.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍