Очерет - Історії Дикої Півночі, Очерет

 - Ну, як цього разу улов? - спитав Жан, роздивляючись горизонт в оглядову трубу.

 - Гірше, ніж минулого, - Луї поправив пенсне. - Проте дебелих та вгодованих цього разу нормально взяли. Вождям з Чорного Континенту сподобається - багато м’яса…

Він прокашлявся та продовжив:

 - Але ще є два цікавеньких екземпляра. Молоді, років не більше п’ятнадцяти кожному. З півночі. Дворф і, здається, ельф, тільки дивний якийсь… Уявляєш, думали, в експедицію їдуть на Загублений Континент! Молоді, здорові, - старий витримав паузу. - гарні, доглянуті.

 - Уявляю, як ці юні месьє розчарувались! - реготнув капітан. - Що ж, зайва причина кинути якір у вузькооких. Яка-небудь принцеса залюбки візьме двох гарненьких хлопчиків до себе в гарем, і ціну непогану дасть.

Під “вузькоокими” малась на увазі Смарагдова Імперія, де панував матріархат.

 - Підходимо до Архіпелагу Спокою, - діловито промовив капітан. - Там маємо зустрітись з піратами Фрола Рваного, відвантажимо їм дещо, візьмемо в них припасів… Іди поки що в  каюту, не маяч на палубі, - він раптом приник до труби. - Зграя морських чортів! Корабель на три години!

 - Це хіба не Фрол? - старий занепокоєно вихопив в нього трубу, поглянув сам.

 - Свята Тереза й Творець всього сущого! Ельдалонський військовий галеон… Якого милого вони тут забули, це ж нейтральні води?!

 - Ліво на борт! - скомандував Жан. - Прослизнемо між островами. В них більша осадка, там вони не пройдуть, - але було запізно.

Перш ніж стерновий встиг виконати команду Воротила, пролунав гарматний постріл, і важке ядро хлюпнулось у воду перед самим носом “Потопельниці”. А потім “ділові партнери” почули голос, підсилений чи то жестяним рупором, чи магією:

 - Гей, на шхуні! Спустити вітрила, лягти в дрейф! Інакше пустимо ваше корито на дно.

* * *

Капітан Санчо Лопес пружно відштовхнувся від борта “Гордості Республіки” та зістрибнув на палубу захопленого корабля. Незважаючи на свій солідний вік, нині старий морський вовк почувався не гірше за себе двадцятирічного.

Під час його останнього візиту до родичів в Пригір’ї Хеленіта грунтовно попрацювала над організмом старого капітана. Звісно, накласти на нього закляття омолодження, враховуючи її невеличкий резерв, ельфійка не могла - таке взагалі вміли лише вищі маги Життя в Латиції та ще, мабуть, кілька чарівників у всьому дослідженому світі (і ціну за свої послуги дерли відповідну), але вона на повну використала свою майстерність, прибравши наслідки старих болячок, усунувши кілька існуючих та наклавши на моряка складний комплекс відновлювальних заклинань. Тепер саме це дозволяло капітану почуватися так, ніби він одразу скинув кількадесят років.

Команда шхуни вишикувалась біля центральної щогли під прицілами мушкетів, якими були озброєні ельдалонські абордажники. Ще одна група солдатів виводила з трюму бранців - наляканих, прикриваючих очі від сонця, світла якого вони ні разу не бачили протягом всієї подорожі.

Санчо скрушно похитав головою. Хто б міг подумати, що така зараза звила гніздо в північних водах, де в жодній з держав торгівля розумними не була дозволена? Якби його корабель випадково не заплив сюди, переслідуючи піратську ескадру Фрола Рваного, що встиг наробити лиха на південних торгових шляхах, цим нещасним було б не позаздрити.

Капітан работорговців - бородатий, низенький - стояв окремо, з ненавистю свердлячи ельдалонців дрібними поросячими очиськами. Спочатку він намагався загубитися серед команди, але його видали свої ж, виштовхнувши ватажка вперед.

Лопес неспішно підійшов до нього.

 - Ну що, сеньйоре… не знаю, як там вас звати, та й байдуже мені, чесно кажучи - суддя розбереться… Може, поділитесь зі мною - куди ви везли всіх цих людей… і не лише людей, як я звідси бачу. На Чорний Континент, на корм дикунам? Чи до Смарагдової Імперії, в рабство до тамтешніх мандаринів?

Жан не відповів.

 - Ну що ж, будемо вважати, що везли до людожерів… Вам же гірше, - раптом Санчо помітив у ланцюжку в’язнів, яких виводили з трюму, знайомі силуети. - Капрале! Стривайте! Підведіть-но сюди цих двох молодих сеньйорів.

Двоє хлопців понуро стояли перед ним, дивлячись в палубу.

 - Так-так… Знайомі обличчя, панове. Це ж, якщо я не помиляюсь, Дюк з роду Кам’яної Бороди і… здається, Рейф Уілкінс, так?

 - Так, сер, - тихо відповів Рейф.

 - Далеченько ж вас занесло від рідних країв. Не поділитесь таємницею, як це ви примудрились?

 - Ми в експедицію збирались, - відвівши очі вбік, відповів Дюк. - На Загублений Континент.

 - Он як! Цікаво…

 - Сер, - попросив ельф. - Ви тільки не кажіть нашим батькам. А то вони…

 - Ременя нам всиплють, - закінчив Дюк.

 - Обов’язково всиплють, молодий сеньйоре! Бо я їм, звичайно ж, усе розповім. Одразу після того, як доставлю вас додому. Має ж це хтось зробити?

Санчо повернувся до підлеглих.

 - Капрале! Піратів у трюм. Звільнених до нас, нагодувати, надати допомогу, кому потрібно, і розподілити по каютах. Тут залишити призову команду, решті - повертатись на “Гордість”. Курс на Сент-Огюст, там поповнимо припаси і зробимо невеличку стоянку - поки я з’їжджу… у позапланове відрядження, так би мовити. Заодно далеких родичів провідаю, давненько не зазирав до них…

[1] Самохідний диліжанс на магічному двигуні. Використовується лише в Латиції.

* Автор нагадує: не лишайте своїх дітей без нагляду та не дозволяйте спілкуватися з підозрілими незнайомцями. А то трапиться якийсь Толя Шарій, і буде халепа…