Очерет - Історії Дикої Півночі, Очерет

Юні дослідники

Мене звати Себастьян Перейро, торговець чорним деревом

 

Жюль Верн, “П’ятнадцятирічний капітан”

 

Рейф Уілкінс безшумно пересувався чагарником, йдучи навшпиньки та час від часу пригинаючись, аби приховати свій силует. В руці юний гірський ельф тримав зігнуту палицю, яка в даному випадку зображала револьвер.

 

Обійшовши черговий кущ, він побачив свого “супротивника” - молодого рудого хлопця, що зайняв позицію за поваленою колодою, очікуючи “ворога” зовсім з іншого боку.

 

 - Бах, бах! - прийнявши пафосну позу, Рейф гучно “застрелив” рудого. - Джонні Кід блискавично вихопив револьвер та влучив підступному супостатові точно у серце! Хто найшвидший стрілець Дикої Півночі? Я найшвидший!

 - Бісове ельфеня, - пробурчав Дюк, піднявшись з землі та кинувши свою “зброю”. - Тільки те й умієш, що зі спини підкрадатись.

 - Вуха треба частіше мити, гірське дурбецало, то може й почуєш.

 - Я зараз в чоло дам! - насупився дворф.

 - Спершу дожени, ДУРКО!

 

Бігав юний Уілкінс швидко, а от під ноги дивитися забував. Тому невчасно зашпортнувся за гілляку, а наступної миті Дюк уже тримав його за шкірку.

 

 - Ну і хто тепер дурко?

 - Битимеш? - напружився Рейф.

 - Та не завадило б тобі врізати… Але ж ти батьку наскаржишся, а той - моєму, а той мені ремінякою по сраці дасть, - тут Келдарів син ошкірився на всі тридцять два. - Ти ж в нас ябеда знатна.

 - Сам ти ябеда! - скривився ельф. - Не буду я нікому скаржитись, - і зовсім нелогічно продовжив: - Тож можеш бити. Ну, спробуй, принаймні…

 - Та нехай, живи вже… Слухай, є одне діло. Ти ж не сцикун?

 - Сам ти сцикун!

 - Добре, як не сцикун - то приходь ввечері до покинутого млина, поговоримо. По руках?

 - По руках.

 - От і добре. Що зараз робитимеш? Може містом повештаємось? Поки батя на лісопильню поїхав, я вільний.

 - Та ні… Мені зараз додому треба. А то насварять.

 - Ну біжи, біжи до матусі. Хай тебе під спідничкою потримає.

 - Маму не зачіпай! - насупив брови Рейф. - А то не подивлюсь, що ти здорова дилда.

 - Добре, добре! - Дюк заспокійливо підняв руки долонями вперед. - Пензлюй вже, Джонні Кід, гроза бандитів…

 

* * *

 

Вечоріло. Двоє хлопців ховалися в руїнах покинутого млина, при тьмяному світлі ліхтаря.

 

 - Значить, слухай, - змовницьким тоном почав Дюк. - Я тут в місті поспілкувався з одними типами…

 - Коли це ти встиг? Тебе ж зазвичай батько з хати не випускає, дров нарубай, води принеси, те се…

 - Кому треба - той все встигне. Коротше. Ці двоє зараз тут залагоджують деякі свої справи, далі їдуть на південь… А там мають приєднатися до експедиції. Про Загублений Континент чув?

 

Про Загублений Континент чули всі. Доступ до тієї частини світу було втрачено після низки магічних воєн (одна з яких, власне, точилась на території нинішнього Пригір’я і лишила по собі незліченні аномалії, купу нечисті, Пожирачів та інші цікавинки). Зі шкільного курсу Рейф також знав, що кілька країн, в тому числі магічно розвинена Латиція, неодноразово відправляли експедиції в намаганнях знову віднайти туди шлях. Бо на Загубленому Континенті могла відшукатись спадщина прадавніх, неіснуючих нині цивілізацій.

 

Деякі експедиції повертались ні з чим. Деякі - не повертались…

 

 - Чув. І жоден з тих, хто намагався туди дістатись…

 - Та знаю я! Але в цих якраз може вийти. Вони в нас на півночі знайшли якийсь артефакт… Чи то компас магічний, чи щось таке, я в цьому не шарю, ти ж знаєш. Кажуть, ледь від Пожирачів втекли. Але з цим артом їм не треба шукати шлях навмання, як попередникам.

 - Чекай. Ти пропонуєш звалити з дому, потім з країни, а потім ще й за океан в компанії якихось незнайомців?

 - Та нормальні вони! - відмахнувся Дюк. - Один, здається, з Латиціанської наукової гільдії, один з південного князівства якогось… Дворянин, по ходу, одягнений не по-нашому, в прикрасах весь. Слухай, чого ти очкуєш? Тебе ж батько стріляти вчив?

 - Та вчив. І стріляти, і верхи їздити… От тільки зброю мені поки не дають.

 - Та зброя - то не проблема, по дорозі дістанемо. Я знаю, до кого звернутись. Припасів я вже трохи зібрав, гроші теж є - з кишенькових відклав трохи, що батько дає… Вони післязавтра вирушають, тож треба чохли знімати швидше. Диліжансом доберемось до кордону, далі - маговозом [1] через Латицію до Сент-Огюста. Там в порту чекатиме корабель…

 - Треба подумати, - невпевнено промовив Рейф.

 - То думай швидше, - відповів Дюк. - Малий, ми з тобою можемо в історію ввійти! Чи ти зібрався все життя на ранчо просидіти? - він зробив паузу і спробував взяти друга на “слабо”: - Чи, може, ти все-таки сцикун?

 - Нічого я не сцикун! Кажи, коли збираємось…

 

* * *

 

Жан Воротило, капітан шхуни “Весела Потопельниця”, вдивлявся в горизонт, спершись на борт. Чоловіка, що стояв поруч - хирлявого старого в пенсне з сивими вусами - звали Луї Трюдо, і він був давнім діловим партнером капітана.

 

Справа, якою займались ці двоє, була вельми прибутковою, небезпечною та не дуже шанованою на північному континенті. Окрім відносно невинної контрабанди (в малих обсягах і суто для прикриття), ці не дуже гідні джентльмени промишляли работоргівлею.

 

“Товар” отримували різними шляхами: когось підпоювали в портових тавернах, когось заманювали на корабель під різними приводами, когось бандити всіх мастей, з якими компаньйони вели справи, просто й невигадливо захопили в полон.

 

В разі затримання флотом будь-якої з північних держав обом спільникам, та й всій команді “Потопельниці”, загрожувала як мінімум каторга, а радше за все - шибениця. Проте їх це не спиняло: занадто прибутковим був “бізнес”, а на півдні, де до “торговців тілом” було більш лояльне ставлення, весь пиріг був давно поділений. До того ж після зміни влади в Ельдалонії можливостей там сильно поменшало.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍