Очерет - Історії Дикої Півночі, Очерет

 - Ааа! - долинув знадвору надривний крик. - Босе, він мене підстрелив! Стью мертвий! Чорт, плече, плече! Як же боляче!

З-за паркану затріскотіли постріли. Одна куля розбила вікно, і Клайф приглушено матюкнувся, коли його обсипало битим склом. Ще одна збила підвішений під стелею ліхтар.

 - Ти про це пошкодуєш, законник! - прокричав власник хрипкого голосу. - Хлопці, вперед!

Стрілянина посилилась. Під прикриттям дружнього вогню ще троє бандитів спробували забігти у двір, двоє одразу впали, отримавши по кулі в чоло та шию відповідно, один встиг відскочити назад, і постріл вибив тріски з паркану біля його голови. Клайф користувався тим, що знадвору не було видно, що відбувається в кімнаті, і майстерно міняв позицію.

 - Чортові боягузи, вперед! - розпинався ватажок бандитів. - Він один, вас дюжина!

 - Ото сам і лізь під кулі, - огризнувся один з його підлеглих. - Я казав, треба було в лісі засідку робити, тепер виколупуй його звідти.

 - Щось вони притихли, - промовив ельф. - Не подобається мені це.

За його спиною нечутно прочинилися двері, і в них просунулась одягнена в засмальцьований капелюх бородата пика, а слідом - рука з револьвером. Поки більша частина банди намагалась атакувати в лоб, один зумів обійти з чорного ходу, не видавши при цьому ні звуку, жодна дошка не заскрипіла під його ногою. Він увійшов до кімнати повністю, підняв револьвер…

Зблідла Аніта тремтячими пальцями судомно сплітала заклинання. Їй давно не доводилось чаклувати всерйоз - точніше, майже ніколи не доводилось - але, на диво, нашвидкуруч створене плетіння, в який вона влила майже весь свій мізерний резерв, спрацювало як треба. Безвідмовний “василіск”, що ніколи не підводив господаря, замість пострілу раптом вибухнуву нього в руці, перетворивши її на криваве місиво. Бандит страшно заволав, хапаючись за скривавлену культю. Втім, страждав він недовго - Клайф кидком метального ножа перервав його муки.

 - Ма, ти як?

 - Й-я д-добре… - прошепотіла Аніта, відкинувшись на стіну. - Трохи… перенапружилась…

 - Стіве! - крикнули знадвору. - Що там в тебе? Стів?!

 - Стів зараз не може говорити, - глузливо відповів Уілкінс-середній. - В нього раптово виникли… гм, проблеми зі здоров’ям.

Він одразу присів, і там, де щойно була його голова, просвистіли дві кулі.

 - Ну все, законник, тобі гаплик! - прокричали з-за паркану. - Або ти зараз виходиш, або ми підпалимо цю халупу. Обирай - померти від кулі, як чоловік, або засмажитись, як свиня!

Клайф вистрелив на голос, почувся крик болю.

 - Тобі кінець! Джон, Глорф, несіть хмиз!

Стрілянина на вулиці раптом посилилась, до неї додався дзвін клинків та передсмертні крики. А потім, заглушаючи це все, пролунав грізний, але такий знайомий і рідний, голос:

 - Всім стояти, якщо життя дороге! Зброю кинути! - і вже тихіше: - Клайфе! Аніто! Можете виходити, тут вже безпечно!

Клайф, підтримуючи знесилену матір, вийшов надвір.

Біля воріт стояв Мелф, з двома револьверами в руках, обидва диміли. Келдар, злий та зосереджений, тримав на прицілі важкої гвинтівки сімох вцілілих бандитів, що стояли на колінах з піднятими руками. Тіла решти валялись довкола.

Трохи неподалік Сальф’янір з невимушеним виразом обличчя білосніжною хустинкою витирав лезо меча від крові.

 - Фенго мертвий, - холодно констатував колишній шериф, впізнавши одного з убитих. - Шкода, цього разу я б із задоволенням власноруч відвіз його на побачення з катом. Доведеться задовольнятися ось цими сімома хоробрими джентльменами…

Один з бандитів смикнувся, і Келдар, помітивши це, клацнув затвором гвинтівки.

 - А ну, давай морда! Дай мені привід. А то цей дворф за останній місяць нікого не застрелив, непорядок якийсь.

 - Ви в порядку? - спитав Уілкінс-старший.

 - Живі-здорові, - відповів Клайф. - Але у мами, схоже, магічне виснаження… Потім розповім.

З боку міста долинув тупіт копит. Здіймаючи хмару куряви, звідти мчала група вершників. Шериф Біббонс, даром що напіврослик і на звичному для нього коротконогому поні, а скакав попереду всіх, однією рукою тримаючи віжки, а іншою - зведений і готовий до бою револьвер.

Ну, майже попереду. Бо перед ним, випереджаючи решту загону приблизно на два корпуси, неслась на білосніжному жеребці ельфійка у зеленій сукні.

 - Встигла! - Хеленіта, мало не впавши, злетіла з коня та кинулась по черзі обіймати всіх.

 - Ну й ну, панове, - Біббонс неспішно під’їхав ті спішився. - Он які, значить, справи… До мене, ледь не загнавши коня, та й себе теж, прибігає, - звернувся він до Мелфа, - ваша донька, каже, що її родичі втрапили в засідку і їх терміново потрібно рятувати. Я збираю ось цих оболтусів, велю сідлати коней і заряджати зброю, ми мчимо сюди, збиваючись з ніг… І що я бачу? Ви тут вже без мене розібрались, і моя присутність, власне, непотрібна… Втім, чого дивуватись, не перший рік вашу родину знаю, - він уважно оглянув бандитів - і живих, і загиблих. - Так, бачу, це Фенго Рудий, за нього та його спільників призначена винагорода - за живих або мертвих. На чиє ім’я виписувати винагороду? І що плануєте робити з трофеями?

 - Як це на чиє? - нахабно вліз Келдар. - На моє, звісно. Я один тут все порішав, вони всі так, поруч стояли. А ось цей, - він некультурно тицьнув пальцем в бік Сальф’яніра, - взагалі зі своєї пупукалки ні разу не стрельнув, лиш ножичком отим своїм махав.

 - Впізнаю старого доброго Келдара! - розсміявся Мелф. - Шерифе, нагороду оформляйте на мене, потім між собою розберемося. Щодо трофеїв - бачу, тут є пару гарних конячок, візьму собі, на розплід. Решта не потрібні. Як і зброя - в них тут все одно лайно одне. Місто може це все в мене викупити… за гідну ціну, звісно.