Юлія Богута - Неонова, Юлія Богута

Мертва клякса в безодні чорнил

Бачиш? А мене вже майже немає, як немає і світла в моєму житті. 
Тільки літери мірно за пальці тримають, хоча врешті вони як і я — сліпі. 
Бо не бачуть за втомою навіть неону, навіть відблиск не бачуть за мапами слів.
Віднайти б через них когось вартого того, хто б розплющити очі мої зумів. 
Хто б лежав серед товщі холодної втоми і тримав мої пальці змертвіло бліді. 
Хто б своєю легкою чужою рукою, мої літери чорні повітрям зігрів. 

Тільки все це немає ніякого сенсу, бо я просто зникаю з паперу — дивись. 
Мертва клякса в безодні чорнил вицвітає, вигорає між датами, мчиться кудись. 
Тільки знаєш, її вже ніде не чекають, бо не бачуть на чорному чорний блиск.
Люди завжди як люди, вони помирають, або просто зникають з життя колись. 
І ніхто не згадає, що було за ними, що писали вони і який мали хист. 
Тільки пальці, що гріли, усе пам'ятають. Бо вони разом з ними думками гнались.
 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍