В'ячеслав Васильченко - Tattoo. Читання по очах
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Батькові на хвіст наступили? – поставив риторичне питання Ігор.
– Хтозна.
– А у вас що там говорять?
– Нічого. Все було чудово. А потім стало все погано. За секунду. Зникла – і все. А… Ледь не забув. Казали, що в неї амур був. З татухарем одним. Ну, тим, що зарізали й очі викололи. Так от: Амалія зникла наступного дня після цього вбивства. Така ось ситуація. Може, тут щось…
– Може… Ну, добре, мерсі. Ти, як завжди, «джерело знань».
– Понтуйся-понтуйся. А дзвонив ти, щоб тільки про неї дізнатися? Використав старого Вольдемара, ніби останню…
– Не говори дурниць. Ти ж знаєш, як я тебе поважаю. Ти ж для мене – гуру. Ідеал мудрості і всьогоможності. Хотів би бути таким.
– Хоти – і точно будеш. Тільки хотіти треба ну дуже сильно. Я колись робив так. І – збулось. Тому ніколи не повірю, що хтось не зміг чогось одержати. Хоти і – роби. Зціпи зуби. Знайди точку. Вприся в неї. І пхай уперед своє бажання. Воно спочатку здаватиметься незрушним. Ніби брила кам’яна. Потім почне потроху ворушитися. А далі – потихеньку-потихеньку поповзе. А ти не зупиняйся й тоді. Навіть коли й зуби зламаєш. І тільки після цього брила покотиться. Ех… Примусив дідунчика філософом побути. Я рідко це роблю. Коли хочу перед розумними людьми понтів нагнати.
– А я й не знав, що ти понтуватися любиш.
– Понтуватися люблять усі. Але не всі можуть. Ну, щоб красиво. І тоді збиваються на дешевизну. От у багатьох понти й дешеві. У мене – ні. Я навчився. Просто поважаю себе. Не розмінююсь на копійки.
– Знімаю капелюха.
– Як хочеш. Я собі ціну знаю. І вона не залежить від того, в капелюсі ти чи без. Та й не ходиш ти в ньому.
– Але ж повагу…
– Повага – річ потрібна, – обірвав Ігоря «хриплий голос». – Тут здаюсь. Без неї людство закінчилось би. А так – Усевишній нас іще тримає. Хоч ми й не дуже його слухаємось. Але вже нехай вибачає. Ми – все ж таки діти. А діти завжди неслухняні. Навіть коли їм і за сімдесят. Та й батьки дітей часто балують.
– А що про татуювальника того, що зарізали, сказати можеш?
– Нічого.
– Не повірю.
– Та точно.
– Ні в кого з блатних на нього зуба не було?
– Не чув.
– А кому могла б бути потрібна його смерть?
– Я ж тобі кажу: не чув, не бачив, не знаю.
– Щось ти не дуже хочеш говорити.
– Ага.
– Є на те причини?
– Здогадливий, мисливець за табуретками.
– Аякже, пане Остапе Сулеймане Берта Марія Бендер-бей.
– О, так ти мене ще не називав!
– Креативлю потрошку. «Шукаю нові форми».
– Зараховано. Журналісти ж, вони такі…
– А може Термінатор бути якимось боком до цих подій?
– Знаєш, я вже поспішаю.
– Скажи – і я відчеплюся.
– Усе. Ти вибрав ліміт. Далі – подвійний тариф.
– Згоден.
– Я жартую.
– А я – ні.
– Ну, все. Більше не маю часу.
– А я – маю.
– Твої проблеми.
– А що можеш сказати про Алекса?
– Можу сказати: «Будь!»
– Ну, Вованчику! – заблагав заінтригований Ігор.
– Будь!
– Ну, плі-і-і-із!
– Будь!
– Гаразд. Ти теж…
Марченко різко натиснув кнопку з червоною трубкою. Таким Лисиця його ще не бачив. Бо щастя було таким близьким..
– Ну? – глянув він на Богдана.
– Не втну, – хитаючи головою, мугикнув той.
– Задачка з дуже багатьма невідомими, – відвернувся до вікна Ігор. – Що більше інфи, то далі відгадка. Катастрофа!
– У нас з’являється ще одна сherchez la femme, – логічно зауважив професор. – Тільки тут її треба шукати буквально. «Змія, яку важко подужати драконові». Не забув ще?
– Забудеш тут, – забарабанив об кермо донкор. – Один прислів’ями сипле. Інший шифрується. Га-а-а-ади!
– Приї-і-іхали, – відреагував Богдан. – Скрізь гади, змії. Хоч змії – теж гади. Це у нас усе так погано?
Він пильно подивився на приятеля.
– Еге ж, – напружено відповів той. – На змію більше претендувала Інна. Там усе більш-менш вимальовувалось. Але тепер…
– Гм… – почухав кінчик носа Лисиця. – Чи може бути «нашою змією» сімнадцятилітня модель?
Марченко стенув плечима й допоміг їм очима та мімікою. Красномовніше сказати «не знаю», не відкриваючи рота, мабуть, точно неможливо.
– Змія у жінці живе незалежно від віку, – повів досвідчений жінкознавець-герпентолог[88]. У сімнадцять – зміючка. До змії ще рости й рости.
– Дехто вже й у сімнадцять такі-і-і змі-і-і-ї…
– Це точно. Було…
– Отже, багато шансів, що дівчинка зникла не просто так, – сказав Лисиця, дивлячись перед собою.
– Тому що Кречета вбили? Не навпаки?
Ігор розвернувся до професора. Той пози не змінив. І далі дивився вперед. Хоча там нічого й не бачив. Очі стали протезами. Як оте одне у Термінатора. З блакитним відтінком.
– А тут – хтозна, – відповів поволі. – Зникла, бо вбили, чи вбили, бо зникла.
– Але ж Вова Вовович сказав, що зникла наступного дня після вбивства.
– Він що, вів розслідування? Кожен крок її записував?
– Навряд.
– Міг і сплутати.
– Міг.
– Тому почуте ділимо на чотири. Всьому вірити не треба.
– Не треба. Але дівчинка зникла.
– Зникла. І це теж проблема. Як і решта. А, до речі, ти помітив, що коли твій Волдеморт Волдемортович почув про Кречета, він почав з’їжджати з теми? А коли ти ще й Термінатора підключив, він і зовсім здувся. Алексом же ти його добив.
– Не помітиш тут… Хе!.. «Не маю часу…»
– Просто й геніально. Захотів чкурнути від теми. Так швидко все обрізав.
– І що робити? – незадоволено поцікавився Марченко.
– Не знаю, – покрутив головою Лисиця. – Але точно – не сидіти тут. Нічого не висидимо… Не квочки ж. О, – схаменувся професор, – відвези мене до Петровської міліції. Провідаю капітана Онищенко. Вона розумну голову має. І часто нею користується.
– Добре, – кивнув донкор. – А я з кількома дружбанами зустрінусь. Є теми для розмов. Треба моїх «корівок» інформаційних подоїти.
Звичним рухом Ігор запустив двигун. Хвилинку почекав – як книжка пише – і рушив до Петровського РУВС. Але попереду вже бігло Богданове серце.
Розділ 18. У клітці з тигром
Слава Богу, сталося! Нарешті!
Лисиці, поки їхали, аж у зуби зайшло. Так нервував і нетерпляче хотів до капітана Онищенко. Хоча, швидше, це не нерви. Просто в ньому завівся потужний магніт. Він допомагав то серцю, то донкоровій машині.
Богдан вийшов з «лачетті». Подякував Ігореві. Той підморгнув і подався на сеанси «інформаційного доїння». Професор подивився услід. Побажав успіху. Перевів погляд на Петровський. Невесела будівля. Віяло від неї енкавеесним моторошним духом. Гнітюча сірість підступно шепотіла: «Зайди сюди, і не факт, що хоч коли-небудь зможеш вийти». Згадалися розповіді про міліцейські катівні. Великого бажання навіть наближатися не мав. Але було одне «але». Найпотужніше «але» у світі. Для нього. Олена… Він за кілька кроків від неї. Від її сліпучого блондинистого сяяння, від магнетичного голосу, чарівливого погляду, граційних рухів цариці… Усього кілька десятків кроків сходами-коридорами, і…
Його тягнуло до дівчини із самого ранку. Коли Марченко розбудив підступним дзвінком. Чи навіть ще й уві сні. Або… Та що там ворожити. Тягнуло та й годі. Бо не могло бути інакше. До таких не може не тягти. Вони заряджені притягальністю. Створені з неї. Навіть перука й кожен із десяти накладних нігтів. Це – їхня сутність. Іншими вони ніколи не стають. Бо притягальність – наче гроші. Або – є. Або – немає.
У скверику побачив матусю з візочком. Майже на тому ж місці. Згадав, як учора заспокоїв хлопчика. Може, знову вони? Підійти? Ні. Відігнав це ностальгічне безглуздя. Рішуче. Ніби наказав слухняному війську спалити мости. Час не чекатиме. Суворе й холодне божество.
Вперед!
Рушив знайомим маршрутом. На вході пояснив. Зрозуміли. І тепер уже жодних перешкод.
Ось і двері Олениного кабінету. Серце забило в калатало. Голосно й затято. Думки вимальовували образ «прекрасного створіння». З білосніжними янгольськими крильми. Яке за мить побачать зголоднілі за ним очі. І будуть так приємно обпечені його неземною красою…
Постукав і, не чекаючи, відчинив…
Життя так уміє. Навчилося. Професіонал. І замість
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Tattoo. Читання по очах», після закриття браузера.
