В'ячеслав Васильченко - Tattoo. Читання по очах

Розділ 17. Сherchez la femme

Нарешті надворі. Слава Богу! Тут краще. І дихається. І почувається. І можна на трохи стати собою. Без напруження. Без стратегій і тактик. Без обов’язку вислуховувати й аналізувати. І ловити на помилках. Без усього цього непотребу.

Лисиця глибоко втягнув повітря й повільно видихнув. Обвів поглядом довкола. Ніби шукав нову загрозу. Чи об’єкта. Для стеження або допиту. Шкура детектива приросла міцно. Уже й забув, як це бути «нормальним».

– То ось усе як? – сказав усім і нікому. – Що далі в ліс…

– Еге ж, – відповів Марченко в тон і дістав із кишені ключі. Помилувався новим брелоком. Повертів. На обличчі оселилось задоволення.

– Цей Хом’як – людина цікавенька, – звів очі до неба професор. – Невідомо, скільки правди сказав. Та й чи прозвучала вона взагалі. Не вірю я йому.

– Тебе фіг зрозумієш. Термінаторові ти віриш. Ділєктору ж – ні.

– Та я вже й не знаю, кому вірити. Мабуть, нікому. Хіба що тобі трошки.

– Дякую! – картинно поклав правицю на груди й уклонився Ігор.

– Будь ласка! – стиснув кулак і, піднявши над плечем, струснув ним Лисиця.

– А Шрека в Мордовцеві не тільки ми побачили, – підкинув і впіймав ключі донкор. – Гм… «Машина для вбивств». Хом’як теж зрозумів, що Кречетового тестя ніщо не зупинить. І «макар» травматичний теж. Схоже, там серйозна заруба.

– А ти думаєш, нащо б він тікав? – повернувся до Марченка Богдан. – Той ще стратег. Не треба його недооцінювати.

– Але для чого спочатку погрожувати, а потім убивати? – почав крутити на пальці ключі Ігор. – Одразу підозра. Тільки тупий не розуміє цього.

– Хтозна, чи ми все знаємо, – почухав «ріпку» професор. – Під водою мутною стільки може ховатися… Можливо, така тонка гра. Настільки тонка, що й непомітна. Але все одно є.

– А Мордовцеви ці – монструваті людці. Таке закрутили. Люблять грошики.

– Грошики – це Інна. А Шрек – за справедливість.

– Усяка справедливість закінчується, коли розпочинаються гроші, – видав Марченко й підняв указівний палець: – О!

– Це між чужими, – уточнив Лисиця.

– А хіба Креч і Мордовцеви – рідні? – здивувався Ігор. – Не були й ніколи не могли стати. Усе почалося з обману. На брехні нічого не збудуєш. Фундамент гнилуватий.

– Ми це знаємо зі слів Хом’яка, – знов уточнив професор. – І не факт, що це правда.

– Не факт, – погодився Марченко. – Може. Але іншого поки немає. А може – й ніколи не буде. Що вже є.

– А ти бачив у нього мінеритську татуху? – запитав Богдан.

– Бачив, – знову підкинув ключі донкор. – Ці ще плутаються під ногами, клоуни… Чи вони й не клоуни зовсім? Поворушити б те осине гніздо.

– Треба. Раз вони знову на нашій дорозі.

– Не пожалитися б тільки. Усього можна чекати.

– Як вийде. А покопати біля них можна… І ще цей Алекс… – Лисиця озирнувся на бар. Ніби остерігався, що його почує Хом’як. – Знову в нашій історії. Не дуже на випадковість схоже. Не подобається мені це. – Подивився на Марченка. – Хом’як каже, що Кречет його знав.

– Могли познайомитись і перед сеансом, – зауважив Ігор.

– Могли. Але все одно він мені не подобається.

– Ну, звісно. – Марченко багатозначно усміхнувся.

– Угу-угу, – замугикав Богдан. – Довго згадуватимеш?

– Ну-у-у… поки не спіймаємо.

– Убивцю чи Алекса?

– А коли це «два в одному»?

– Побачимо. Якщо Хом’як сказав правду… Та й про наїзд цей плів. Ніхто ж не підтвердить.

– А воно все випливе. Кримінал довго не тягтиме. Раз Кречета вже немає, а Хом’як згоден, завтра вже почнуться рухи. Чи вже почались. Там хлопці моторні.

– А цей Хом’як – цікавий фрукт. Кручений жучара. По очах видно. Неспокійні вони в нього. Ховається за ними душа дворушницька. Ой ховається. Треба його теж не спускати з ока. Він знає більше.

– Хоч і зі штанців вистрибував, щоб щедрість свою показати, – зауважив Ігор. – Он скільки всього розповів. Користуйтесь. Аби лише вбивцю другана мого дорогого впіймали.

– Записуємо і його, – сказав професор. – Нехай буде в нашому списку. Дамо працювати закону великих чисел. Непогана річ.

– Добре. А в мене, до речі, ідея. Зараз дзенькну одному серйозному мену. Колись познайомилися в одній компанії. Випадково. Але спілкуємось і зараз. Хоч я й не з його туси, як казав Хом’як. Звертаюсь нечасто. Але завжди допомагає. Не знаю: навіщо я йому?

– Ну, журналісти, як і лікарі з грабарями. Хоч раз у житті та й знадобляться.

– Щоб некролог написати?

– Можна й для цього… Після наших лікарів шлях одразу до «майстрів справ земельних». А туди без некролога ніби несерйозно.

– Веселі в тебе жарти, Богдане.

– Як і наше життя. Не в Ельдорадо[86] ж живемо…

– Навіщо нам Ельдорадо? Нас і тут годують добре.

– Це точно.

Коли сіли в «лачетті», Ігор одразу подзвонив, умостивши апарат на кронштейн, що «присмоктався» до лобового скла. Виклик подався шукати.

– Цікавий фрукт, – показав на телефон Марченко й увімкнув гучномовець. Наполегливий зумер методично стукав у двері абонента. – Унікум. Ніхто точно не знає, чим він заробляє на хліб. То він наркопритони має, то з чинами високими питання закриває, то регулярно казино обігрує. Різне говорять. Але живе – наче вареник у сметані. А ще кажуть, що, крім іншого, ще й наречених для дядьків багатих підшуковує. Але – це все лише розмови. Жодного реального факту. Бо все там – за сімома замками. І не вгризеш. Скільки не пнувся зняти «захисне покриття», нічого не вийшло. Лобом об стіну – і то результативніше. А так хочеться. Із радістю б ним зайнявся. Але… Краще тримати в друзях, ніж стати ворогом.

– Гм, – розважливо усміхнувся Лисиця. – Ти ж сам його унікумом назвав. Мабуть, такий він і є. Уміє.

Лисиця зосередився на апараті. Донкор теж завмер в очікуванні.

Телефон, утомившись кликати, написав на дисплеї «не відповідає». Ігор натиснув знову.

Цього разу абонент довго не роздумував.

– Слухаю-у-у-у, – сказав хрипкий голос.

– Хеллллоу-у-у! – затягнув, усміхаючись, автомобільний лицедій. – Волдеморт Волдемортович? Найщиріші вітання!

– І тобі «хеллллллло-у-у-у», – грайливо відповів хрипкий голос. – А я ж у тебе нібито був Вольдемар Вольдемарович?

– Ростеш, – придавлюючи усмішку, відповів донкор. – Починав же з Вована Вованича.

– Було, – докинув «двічі Волдеморт». – Ну, як ти? Усі таємниці криміналу вже розкрив і описав?

– Ще ні. І вони, на жаль, ніяк не закінчуються.

– Кому – на жаль. Кому – на щастя. Тобі – останнє.

– Чому?

– Без роботи не залишишся.

– Точно. А ти, як завжди, усе про всіх знаєш…

– Ну, не все. І не про всіх. Але що знаю, не патякаю. Тому й живий досі. Я життя люблю. Хоч воно й не завжди відповідає взаємністю. Але я продовжую. Наполегливий. Колись та й пожаліє мене, старенького.

– І це чудово. Продовжуй.

– Не те слово. Навіть чудовіше за чудово.

– Гаразд. Дзвоню я до тебе як до любителя усіляких моделей. І фотомоделей – теж.

– Ображаєш… Хе, любителя. Професіонала!

– Згоден. Вибачай. Краще за тебе їх точно ніхто не знає.

– І?

– Знаєш таку красуню на ім’я Амалія?

– Ого! Губа у тебе, друже мій, не з лопуцька.

– А ти сумнівався?

– Та ні.

– Отож.

– «Соковитими персиками» цікавишся?

– Та таке ж.

– Дівчинка – і справді суперґут. Але є одне «але».

– І яке ж? – насторожився Марченко.

– Зникла вона.

– Як? – аж відсахнувся Ігор.

Лисицю прохромив холод. Зверху й донизу. Неприємний і болючий. І пришпилив до сидіння.

– Ну, як зникають? – почав гнівитися «хриплий голос». – Була. Жила. Ходила. Цвіла. Кохала. Насолоджувалася. Тішила око. А потім – р-р-раз! І ніхто її ніде не бачить. Телефон не відповідає. Сама нікому не дзвонить. Усе. Наче у воду впала. Чи дременула на Марс. Або Венеру. Венера ж до жінок ближча.

– А чому? – запитав, перейшовши межу ідіотизму донкор, не помітивши цього. Захопленість зав’язала очі. – У неї проблеми які були? Хтось погрожував?

– Ніхто нічого не знає, – відповів «Волдеморт Волдемортович». – Зникла – і все. Сумна, загалом, історія. Дівчина талановита. Красиве личко. Усе, що треба, мала. І почала непогано. З кількома серйозними журналами контракти підписала. Живи й радій. Вона так і робила. А потім раз – і все. Ніде немає. Батьки вже й маляву[87] до міліціайні кинули.

– А, до речі, хто в неї батьки? – спитав Марченко.

– Батько, Ковшов Юрій