Харукі Муракамі - Безбарвний Цкуру Тадзакі та роки його прощі, Харукі Муракамі

зовсім не очікував такого запитання. А по-друге, він чомусь подумав, що неправильно було би відчувати щодо нього таке антагоністичне почуття, як «люблю — не люблю».

Цкуру добирав слова.

— Знаєш, не уявляю, що й сказати. Може, і справді то вже не ті почуття, які я мав у підлітковому віці. Однак...

Червоний перепинив його помахом піднятої руки.

— Та не мусиш так добирати слів, старий. І немає потреби старатися полюбити. На світі немає зараз такої людини, яка мені симпатизувала би. Та воно й не дивно. Адже я й сам не дуже можу себе полюбити. Але колись і в мене було кілька чудових друзів. І одним із них був ти. На жаль, на якомусь життєвому етапі я це втратив. Так, як Біла у певний момент втратила блиск життя... Однак, хоч би там що було, цього вже не повернути. Не можна повернути вживаного товару. Уже мусить бути, як є.

Червоний поклав підняту руку на коліно. А тоді почав неритмічно постукувати по ньому пальцем. Наче висилав кудись повідомлення азбукою Морзе.

— Мій батько довго працював викладачем в університеті, тому наскрізь просяк учительськими замашками. 1 навіть удома він балакав, дивлячись на усіх згори, повчаючи. Я з дитячих літ не міг цього витримати. Але якоїсь миті усвідомив, що і сам говорю точнісінько так само.

Він продовжував постукувати пальцем по коліну.

— Я постійно думав про те, що я сильно тебе скривдив. Це правда. У мене... У нас не було права так із тобою вчинити. Я думав, що колись мушу попросити в тебе пробачення. Але чомусь не знайшов нагоди, аби це зробити.

— Та не треб вже про це, — сказав Цкуру. — Зараз цього також уже не повернеш.

Червоний над чимось замислився. А тоді промовив:

— Цкуру, я маю до тебе прохання.

—Яке?

— Вислухай мене, добре? Я цього ще нікому не розповідав, але хотів би тобі звіритися. Я хотів би розповісти тобі про своє страждання, хоча ти, може, зовсім не маєш бажання цього вислуховувати. Хочу, щоби ти знав, що мене мучить. Я зовсім не думаю, що тим звірянням зможу загладити той біль, якого тобі завдав. Просто мені хочеться тобі це розповісти. Вислухаєш мене, як колись?

Цкуру погодився, не знаючи до ладу, куди це все приведе.

Червоний сказав:

— Щойно я говорив, що до вступу в університет не знав, що світ науки — це не моє. І ще говорив, що до роботи в банку не знав, що робота на фірмі — теж не моє, так? Сором, та й годі... Напевно, мені було ліньки аналізувати себе, чого саме я хочу. Але це ще не все. Насправді мені треба було аж одружитися, аби зрозуміти, що подружнє життя — також не для мене. Тобто фізичний зв’язок між чоловіком та жінкою — це не моє. Розумієш, що я хочу сказати?

Цкуру нічого не відповів.

Червоний продовжив:

— Кажучи прямо, мене не тягне до жінок. Ну, не те щоб я не відчував ніякого пожадання, проте з чоловіками мені краще.

У кімнаті запала сумна мертва тиша. Не чутно жодного звуку. Он як — ця кімната зроду була такою тихою.

— Ну, я думаю, що немає нічого аж такого надзвичайного, — сказав Цкуру, аби заповнити тишу.

— Може, й так, нічого надзвичайного. Так, ти маєш рацію. Просто людині, яка в певний момент постала перед цією реальністю, трохи важко. Дуже важко. Тут не обійдешся загальними фразами. Як би це сказати... Таке відчуття, ніби ти зненацька опинився за бортом корабля у відкритому нічному морі.

Цкуру згадав Хайду. Як уві сні Хайда (це був, напевно, сон) прийняв ротом струмінь його сперми. Тоді Цкуру пережив страшне збентеження. «Ніби тебе зненацька вижбурнули у нічне море» — так, це надзвичайно влучне порівняння.

— Хай там що, нема іншої ради, ніж постаратися бути якомога чеснішим із собою, — сказав Цкуру, добираючи слова. — Немає іншої ради, ніж бути чесним із собою, і так хоч трохи звільнитися. Вибач, я можу сказати лише це.

— Як ти сам знаєш, — сказав Червоний, — навіть як на масштаби Японії Нагою вважають великим містом. Але водночас тут тісно. Багато людей, розвинута промисловість, у крамницях є все, однак можливість вибору, як не дивно, не така вже й велика. Таким людям, як ми, жити тут вільно і у правді із собою не так легко. Слухай, чи не думаєш, що тут ховається великий парадокс? Живучи на світі, ми потрохи пізнаємо справжнього себе. Але що більше себе пізнаємо, то більше і втрачаємо.

— Я хотів би, щоб у тебе все було якнайкраще. Я справді так думаю, — промовив Цкуру. Він дійсно бажав цього від щирого серця.

— Ти вже не гніваєшся на мене?

Цкуру хитнув заперечно: — Та ні, старий, я на тебе зовсім не гніваюся. Я від самого початку ні на кого не гнівався.

Цкуру усвідомив, що звернувся до Червоного по- панібратськи, як колись. Наостанок це зовсім природно зійшло йому з уст.

Червоний провів його до ліфта.

— Слухай, це ж ми вже, може, бачимося востаннє. Не заперечуватимеш, якщо я наостанку ще щось тобі розповім?

Цукуру кивнув.

— Я завжди розповідаю цю історію на тренінгах для нових працівників. Спершу окидаю поглядом кімнату, вибираю навмання одного зі слухачів і прошу встати. А тоді кажу таке: «У мене є для тебе одна добра й одна погана новина. Спочатку погана. Зараз ми тобі обценьками здеремо ніготь на пальці руки або ноги. Мені дуже прикро, але це вже вирішено. Змінити нічого не можна». Тоді витягаю з портфеля страхітливо великі обценьки і всім демонструю. Демонструю повільно, не шкодуючи часу. І далі кажу таке: «А тепер добра новина. Вона полягає в тому, що ти можеш вибрати — здерти тобі нігтя на пальці руки чи ноги. Ну, то що вибираєш? Маєш десять секунд. Якщо не зможеш вирішити за цей час, то здеремо обидва — і на руці, і на нозі». А тоді, тримаючи обценьки у руках, я веду відлік. «На нозі», — зазвичай каже той на восьмій секунді. «Гаразд. На нозі, то на нозі. Зараз я тобі оцим здеру ніготь, який ти вибрав. Але перед тим можеш відповісти мені на одне запитання? Чому на нозі, а не на руці?». І співрозмовник каже таке: «Не