Харукі Муракамі - Безбарвний Цкуру Тадзакі та роки його прощі, Харукі Муракамі

Червоний заплющив одне око.

— Я зараз їжджу на «Порше Каррера 4». Зі складним дахом тарга. Коробка ручних передач на шість швидкостей — справжня насолода. Особливо класне відчуття, коли знижуєш передачу. А ти їздиш?

Цкуру похитав головою.

— Мені дуже подобається. Наміру міняти не маю.

— То можеш купити для фірми. Це будуть її витрати.

— Серед наших клієнтів є фірми, дотичні і до «Ніссана», і до «Міцубіші». Я не маю права купувати для своєї фірми «Тойоту».

Запала коротка пауза.

— Ти був на похороні Білої? — спитав Цкуру.

— Аякже. У житті не був на такому сумному похороні. Це правда. Навіть зараз болить душа, коли його згадую. І Синій був. Чорна не змогла. Тоді вона вже жила у Фінляндії і якраз мала народити.

— А чому ти не повідомив мене про смерть Білої?

Червоний спочатку не відповідав, просто дивився на Цкуру відсторонено. Так, наче не міг зосередити погляду.

— Не знаю, — відповів після паузи. — Чомусь думав, що хтось перекаже. Синій, напевно.

— Та ні, ніхто мені нічого не сказав. До минулого тижня я навіть не підозрював, що Білої вже немає на цьому світі.

Червоний хитнув головою. Тоді відвернув її вбік і перевів погляд за вікно.

— Так видається, що ми дуже завинили перед тобою. Я не шукаю собі виправдання, але тоді ми також розгубилися. Не могли нічого зрозуміти. Чомусь були переконані, що новина про смерть Білої до тебе дійде. І коли ти не прийшов, подумали, що, напевно, не мав відваги.

Цкуру трохи помовчав. Тоді запитав:

— Біла жила в Хамамацу, коли її вбили, правда?

— Ага. Десь два роки. Вона жила сама і викладала дітям фортепіано. Здається, працювала в музичній студії «Ямахи». Не знаю, чому їй знадобилося їхати аж у Хамамацу. І тут, у Наґої, вона могла би собі також знайти роботу...

— Цікаво, як їй там жилося?

Червоний дістав із пачки цигарку, запхав до рота. Після невеликої паузи закурив.

— Десь за півроку до вбивства мені випало поїхати у справах до Хамамацу. Я зателефонував Білій, щоби зустрітися. Тоді кожен із нас фактично був уже сам по собі. Ми майже не бачилися, хіба вряди-годи зідзвонювалися. Однак тоді мені вдалося залагодити справи дуже швидко, до від’їзду залишалося багато часу. Захотілося побачитися з Білою. Вона поводилася спокійніше, ніж я очікував. Видавалася задоволеною тим, що залишила Нагою і розпочала все з нуля на новому місці. Ми розмовляли про колишнє. Вечеряли у відомому ресторані, що спеціалізується на стравах із вуфа, пили пиво — і вона доволі-таки розслабилася. Знаєш, Біла почала трохи вживати алкоголь. Для мене це, чесно, стало несподіванкою. Однак не можу стверджувати, що жодної напруженості не було. Наче ми мусили говорити, уникаючи певних тем...

— Ці певні теми, то про мене?

Червоний трохи спохмурнів.

— Так. Це ще сиділо в ній. Вона не забула. Окрім цього, я не спостеріг нічого дивного. Біла багато сміялася, насолоджувалася розмовою. Говорила також до ладу. Видавалося, що зміна оточення пішла їй на користь. І мені дуже прикро таке казати, але вона вже не була такою гарною, як колись.

— Не була такою гарною, — повторив Цкуру. Власний голос долинув до нього десь здалеку.

— Та ні, я недобре висловився, — сказав Червоний. — Не те щоби не була гарною, ні. Риси обличчя залишилися тими самими, і навіть тоді, безсумнівно, вона була красунею. Кожен, хто не бачив її в юності, сказав би так. Але я віддавна добре знаю Білу. У моєму серці міцно закарбувалася її врода. Біла, з якою я говорив тоді, такою вже не була.

Обличчя Червоного трохи скривилося, наче він викликав у пам’яті тодішній образ.

— Правду кажучи, мені було важко. Важко усвідомлювати, що щось пристрасне, яке було в ній колись, щезло. Що і незвичайне зникає отак без сліду. Що те щось уже не сколихне мого серця.

На попільниці диміла цигарка. Червоний вів далі.

— Білій тоді ледве виповнилося тридцять. Навіть говорити не варто, що це ше не той вік, коли починають старіти. На нашій зустрічі вона була вбрана дуже скромно. Волосся зібрала ззаду, майже без макіяжу. Але загалом це дурниця. Незначне, поверхневе. Важливим було те, що тоді Біла уже втратила природний блиск, який породжується духом. Вона була сором’язливою, однак усередині в неї щось палало, хотіла вона того чи ні. Блиск і жар цього інколи пробивався крізь щілини то тут, то там. Розумієш, що я хочу сказати? Але коли я востаннє її бачив, цього вже не було. Наче хтось прокрався з чорного входу і висмикнув шнур із розетки. Риси зовнішності, що робили її колись осяйною і променистою, тепер мені боліли. Це не питання віку. Так сталося не тому, що їй додалося років. Мені було дуже боляче і шкода, коли я почув, що Білу задушили. За жодних обставин я не хотів би, щоб вона так умирала. Але водночас розумів: до того, як її вбили фізично, її, в певному сенсі, уже позбавили життя.

Червоний узяв із попільнички цигарку, глибоко затягнувся і заплющив очі.

— Після неї у моєму серці залишилася діра. І я не можу її нічим заповнити, — сказав Червоний.

Запала тиша. Важка густа тиша.

— Пам’ятаєш фортепіанну п’єсу Ліста, яку Біла часто грала? — запитав Цкуру. — Така коротенька п’єса «Le Маї du Pays».

Трохи подумавши. Червоний заперечно похитав головою:

— Ні, я пам’ятаю лише п’єсу Шумана. Це відома п’єса з циклу «Дитячі сцени». «Мрії», здається. Я пам’ятаю, як вона її інколи грала. А п’єси Ліста не знаю. А чому питаєш?

— Та нічого такого. Просто згадав, — відповів Цкуру. Тоді поглянув на годинник. — Вибач, забрав у тебе багато часу. Буду вже йти. Дуже радий, що нам вдалося поговорити.

Червоний сидів у кріслі, не змінюючи пози, і дивився просто на Цкуру. Його очі були зовсім без виразу. Наче людина, що вдивляється у літографський камінь, на якому ще нічого не витиснуто.

— А ти поспішаєш? — спитав він.

— Зовсім ні.

— То, може, ще трохи поговоримо?

— Гаразд. Чого-чого, а часу у мене вдосталь.

Червоний вагався, зважуючи значення слів. А тоді сказав:

— Ти вже не дуже мене любиш, правда?

Цкуру на мить сторопів. По-перше, він