Харукі Муракамі - Безбарвний Цкуру Тадзакі та роки його прощі, Харукі Муракамі

відчути певного опору, коли життя Білої отак скупо підсумували кількома рядками. Але між ними була різниця в часі. Цкуру довідався про смерть Білої зовсім недавно, а Червоний жив із цим фактом уже шість років.

— Натепер це вже, можливо, не має значення, але я хотів би спростувати непорозуміння, — сказав Цкуру. — Не знаю, що вам Біла розповідала, та я її не ґвалтував. Я не мав з нею таких стосунків у жодній формі.

Червоний розмірковував:

— Я собі так гадаю: правда подібна на місто, засипане піском. Є випадки, коли з плином часу піску намітає ще більше, а є такі випадки, коли, навпаки, пісок видуває і правда являє світові своє обличчя. Як не гадай, ця справа належить до випадків другого виду. Нема що спростовувати, бо ти не та людина, яка могла щось таке зробити. Я це добре розумію.

— Добре розумієш? — перепитав Цкуру.

— Тепер я це добре розумію.

— Тому що насипаний пісок розвіяло?

Червоний притакнув:

— Еге ж.

— Ми наче говоримо про історію.

— У певному сенсі ми про неї й говоримо.

Якийсь час Цкуру не зводив погляду з обличчя давнього друга, що сидів просто навпроти нього. Але на ньому не проступало жодних емоцій.

— Спогади можна затерти, але історії не зміниш, — повторив Цкуру слова, які недавно сказала йому Сара.

Червоний кілька разів махнув згідливо головою.

— Саме так. Спогади можна затерти, але історії не зміниш. Це, власне, те, що я хочу сказати.

— Але тоді ви всі відкинули мене. Рішуче й без жалю.

— Так і було. Це історичний факт. Я не шукаю виправдання, але тоді ми змушені були так вчинити. Оповідь Білої була вельми правдивою. Вона не грала. Її справді зранили. Там був справжній біль, текла справжня кров. У такій ситуації ми не могли висувати якихось сумнівів. Але що більше часу минало після того, як ми з тобою порвали, то більше ми переставали розуміти, що діється.

-Як це?

Червоний обплів пальцями коліно, кілька секунд збирався з думками. Тоді промовив:

— Спочатку це були дрібниці. Кілька неважливих речей, які не піддавалися логічному поясненню. Коли не розумієш, навіщо так. Але ми не надали цьому значення. Бо це дійсно були дрібниці. Однак із часом це частішало і почало разити. І тоді ми зрозуміли: щось негаразд.

Цкуру мовчки чекав на продовження розповіді.

— Очевидно, Білій розум потьмарився, — сказав Червоний.

Узявши зі столу запальничку, він крутив її в руці, думаючи над кожним словом. — Не знаю, чи це було тимчасово, чи постійно. Хай там як, але вона стала трохи дивною. Безперечно, Біла мала музичне обдарування. Майстерно грала прекрасну музику. Ми вважали це надзвичайним. Однак це не був той рівень, якого вона потребувала. Достатній для маленького світу, однак замалий, аби вийти у широкий світ. Вона грала і грала, але не могла досягти планки, яку собі поставила. Ти ж знаєш, Біпа дуже серйозна і сором’язлива дівчина. А після вступу до музичної академії тиск усе посилювався. І потроху почало з’являтися щось таке, що лякало.

Цкуру кивнув, але далі мовчав.

— Звична історія, — сказав Червоний. — Мені дуже шкода цих людей, але у світі мистецтва таке часто трапляється. Талант — це як посудина. Її величини не зміниш, скільки не бийся. Якщо посудина вже повна, більше води туди не наллєш.

— Може, справді таке часто трапляється, — сказав Цкуру. — Однак звідки взялася історія про споювання і зґвалтування? Навіть якщо психіка розхитана, це вже занадто.

Червоний погодився:

— Так, занадто. Тому, сам розумієш, спочатку ми не могли їй узагалі не повірити. Як ми могли подумати, що це абсолютна вигадка?

Перед очима Цкуру постало засипане піском старо

давнє місто. А він, сівщи на невисокий піщаний пагорб, оглядав його пересохлі руїни. — Але чому це раптом вона вигадала таке саме про мене? Чому це мусив бути я?

— Цього я тобі не скажу, — відповів Червоний.

— Можливо, Біла була у тебе потай закохана? Тому, коли ти перебрався до Токіо, вона пережила розчарування, а потім впала у гнів? А можливо, вона тебе ревнувала? Можливо, вона сама хогіла звільнитися від цього міста? Хай там що, та цього ми вже не дізнаємося. Навіть якщо й була справжня причина.

Червоний продовжував крутити в руці запальничкою. А тоді сказав:

— Зрозумій таку річ. Ти поїхав у Токіо, а ми четверо залишилися. Я не буду говорити, добре це чи ні, однак у тебе було нове життя у новому місці, а ми мусили і надалі жити тут разом. Розумієш, що я хочу сказати?

— Доцільніше було порвати зі мною, що став чужим, аніж із Білою. Правильно?

Червоний нічого не відповів, лише зітхнув протяжно та неглибоко.

— Я так собі думаю, що з нас п’ятьох, очевидно, ти був психологічно найвитривалішим. На подив сильним, чого не скажеш із млявої зовнішності. У решти нас забракло відваги вийти у великий світ. Ми боялися кинути рідні краї, розлучитися з добрими друзями. Не змогли розстатися з комфортною температурою. Так, як не хочеться вилізати взимку з-під теплої ковдри. Тепер я це добре розумію, хоча тоді ми кожен придумали собі причину.

— Але ти не жалкуєш, що залишився?

— Ні, не жалкую. Були практичні переваги, і з багатьох я скористав. У Нагої слово «земляк» говорить само за себе. Наприклад, директор фірми, який підтримав мене з бізнесом, колись читав статтю про нашу волонтерську діяльність у ліцеї, і тому беззаперечно мені довіряв. Особисто я ніколи не хотів цього використовувати. Але в результаті так сталося. Крім того, серед моїх клієнтів є немало колишніх батькових студентів. У промисловості та бізнесі нашого міста існує така тісна мережа, і бути викладачем тут своєрідний бренд. Але у Токіо це все не має важливості. Ніхто на тебе й не гляне. Хіба ні?

Цкуру нічого не відповів.

— У тому, що ми вирішили залишитися, була і ця приземлена причина. Ми вибрали грітися у нашому теплому болоті. Однак і незчулися, як нас залишилося тільки двоє. Білої вже немає на світі. Чорна вийшла заміж і виїхала у Фінляндію. А ми з Синім, хоча і майже під носом один в одного, напевно, уже не побачимося. А чому так? Та тому, що нам немає про що говорити.

— То купи «Лексус».