Тесс Геррітсен - Асистент

їхній гарний настрій і добре здоров’я. Просто неймовірно, якими безпорадними вони інколи бувають. Вони ціле життя проводять на репетиціях і в студіях. Реальний світ — загадка для них. А я раджу їм готелі. Організовую для них трансфер з аеропорту. Замовляю кошик із фруктами їм до кімнати. Усілякі послуги. Я завжди маю бути на зв’язку.

— Коли ви познайомилися з Гентами? — запитала Ріццолі.

— Наступного дня після того, як вони прибули до Бостона. Я заїхала по них. Таксі викликати вони не могли, бо футляр для віолончелі Алекса потребує багато місця і обережного ставлення. А я маю позашляховик зі складаними задніми сидіннями.

— Поки вони були тут, ви їх возили містом?

— Лише з дому до концертної зали і назад.

Ріццолі зазирнула у свій записник.

— Я так розумію, що будинок у Бікон-Гіллі належить Крістоферу Гарму, члену ради. Він часто запрошує музикантів?

— Улітку, коли їздить до Європи. Для них це набагато краще, ніж готель. Містер Гарм шанує класичних виконавців. Він знає, що вони добре подбають про його будинок.

— А інші гості містера Гарма колись скаржилися на які-небудь проблеми?

— Проблеми?

— Зловмисники, грабіжники? Події, які завдавали дискомфорту?

— Це Бікон-Гілл, детективе, — похитала головою Евелін. — Спокійнішого місця годі й шукати. Я знаю, що Алексу і Каренні там подобалося.

— Коли ви востаннє бачили їх?

Евелін проковтнула слину й тихо сказала:

— Вчора. Коли знайшла Алекса…

— Живими, міс Петракас.

— О, так, — зніяковіло розсміялася Евелін. — Я мала зрозуміти, про що ви запитуєте. — Вона похитала головою. — Навіть не знаю, чого я приїхала сьогодні на роботу. Мабуть, просто не могла лишитися вдома.

— Коли ви востаннє бачили їх? — наполягала Ріццолі.

Тепер Евелін відповіла більш упевненим голосом:

— Позавчора. Після їхнього виступу. Я відвезла їх у Бікон-Гілл. Було десь по одинадцятій.

— Ви просто висадили їх з машини чи зайшли до будинку разом із ними?

— Я висадила їх перед будинком.

— Ви бачили, як вони зайшли всередину?

— Так.

— І вас вони не запросили?

— Думаю, вони просто втомилися. А ще їм було трохи сумно.

— Чому?

— Вони дуже чекали на цей виступ у Бостоні, а людей прийшло не так багато, як вони думали. А ми вважаємося музичним містом. Якщо ми тут не зібрали повної зали, то які надії вони могли покладати на Детройт або Мемфіс? — Евелін сумовито подивилася на сцену. — Ми динозаври, детективе. Так сказала Каренна в машині. Хто тепер любить класичну музику? Молодь переважно дивиться кліпи. А там люди трусять металевими заклепками у своїх обличчях. Нічого, крім сексу, блискіток і дурнуватих костюмів. І чого цей співак у кліпі висолопує язика? До чого тут музика?

— Абсолютно ні до чого, — відразу оживився Фрост. — Знаєте, міс Петракас, ми з дружиною днями саме про це говорили. Еліс любить класичну музику. Дуже любить. Щороку ми купуємо сезонний абонемент.

— Тоді боюся, що ви теж динозаври, — сумовито посміхнулася йому Евелін.

Коли вони вже збиралися йти, Ріццолі помітила глянцеву програму, яка лежала поруч на кріслі. Нахилившись, узяла її.

— Тут є Генти? — запитала вона.

— На п’ятій сторінці, — відповіла Евелін. — Там їхнє фото.

Ріццолі побачила фотографію двох закоханих.

Каренна, тендітна й елеґантна, у чорній сукні з одним оголеним плечем, дивилася у веселі очі свого чоловіка. Її обличчя, обрамлене темним, ніби в іспанки, волоссям, світилося. Александр по-хлоп’ячому всміхався їй, і світлі пасма спадали йому на чоло.

— Вони були дуже гарні, правда? — тихо сказала Евелін. — Знаєте, якось дивно вийшло: я так і не мала нагоди поспілкуватися з ними по-справжньому, але я знала їхню музику. Слухала їхні записи, бачила живе виконання. Можна багато сказати про людину, просто слухаючи, як вона грає. І мені запам’яталося, як ніжно вони грали. Думаю, саме так я описала б їх: дуже ніжні, делікатні люди.

Ріццолі подивилася на сцену і спробувала уявити собі Каренну і Александра у вечір їхнього останнього виступу. Як мерехтіло її темне волосся, як блищала його віолончель. Їхня музика мов дует голосів, які співають одне для одного.

— Ви казали, що того вечора вони були розчаровані, — зазначив Фрост.

— Так.

— Скільки людей було в залі?

— Гадаю, ми продали десь чотириста п’ятдесят квитків.

«Чотириста п’ятдесят пар очей, спрямованих на сцену», — подумала Ріццолі. На сцену, де закохані купалися у світлі. Які почуття вони пробудили в слухачів? Насолоду музикою і гарним виконанням? Радість від погляду на двох закоханих? А може, інші, темні емоції ворухнулися в серці когось, хто сидів у цій-таки залі? Голод. Заздрощі. Напоєне гіркотою прагнення заволодіти власністю іншого чоловіка.

Ріццолі знову поглянула на фото подружжя.

«Тебе привернула краса цієї жінки? Чи їхнє кохання?»

Ріццолі пила каву без молока, втупившись у теки зі справами покійників. Річард і Ґейл Їґери. Рахітична Жінка. Александр Гент. І Чоловік-з-літака — його вже не вважали жертвою вбивства, але справа все одно висіла на ній. Мертвих завжди важко позбутися. Нескінченний потік трупів, кожен з яких вимагав її уваги. І кожен прагнув розповісти власну моторошну історію, варто лишень було Ріццолі копнути трохи глибше й витягнути на поверхню їхні кістки. І вона встигла викопати стільки, що всі ці покійники вже починали мішатися в її голові, наче скелети в братській могилі.

Коли опівдні зателефонували з ДНК-лабораторії, Ріццолі рада була бодай на деякий час відірватися від цієї купи документів, які німим докором лежали на столі. Вона підвелася з робочого місця й попрямувала до південного крила.

ДНК-лабораторія була розташована у S253. Криміналіста, який її викликав, звали Вальтер Де Ґрут. Бачачи Ріццолі, цей блідий голландець із відстороненим обличчям майже завжди супився. Вона зазвичай приходила для того, щоб в’їдливими чи улесливими словечками якомога швидше видобути з нього замовлений ДНК-профіль. Однак сьогодні він широко всміхнувся їй.

— Я провів авторадіографію, — сказав криміналіст, — ось плівка.

Під час авторадіографії використовують плівку, чутливу до радіоактивного випромінювання, щоб виявити схему розташування фрагментів ДНК. Де Ґрут зняв плівку із сушарки і прикріпив до негатоскопа. Згори вниз тягнулися паралельні ряди чорних позначок.

— Тут ми бачимо профіль ВКТП. Це варіативна кількість тандемних повторів. Я взяв ДНК з різних, наданих вами зразків і відокремив фрагменти за допомогою різних локусів. Це не гени, а повторювані ділянки ланцюга ДНК. Хороші ідентифікаційні