Ліля Ваніль - Обіцяй, що не закохаєшся, Ліля Ваніль

Розділ 15

Після цієї напівжартівливої розмови між нами теплішає. Марк цікавий, розумний, з почуттям гумору, чому б просто не насолоджуватись спілкуванням? Головне, метеликів тримати у вузді. І думати тверезо. Поставитись до цього, як до пригоди, чи курортного роману та просто насолодитись тим, що є, не чекаючи на продовження, коли закінчиться “відпустка”.

― То куди ми йдемо? ― запитую, як тільки опиняємось за дверима ресторану. 

Виходимо на ту саму галерею, з якої заходили. Відвідувачів за цей час аже ніяк не поменшало. Снують собі між бутіками, підіймаються та опускається на ескалаторах. З прочинених магазинів лунає запальна музика. 

Знизує плечима.

― Куди хочеш? Ти може надаєш перевагу якомусь бренду… Чи якомусь конкретному магазину. Треба сукня і взуття… 

Дивлюсь на Марка, наче він відростив другу голову. 

― Ти не забув з ким розмовляєш? ― ледь стримую смішок. Я ж не його Аліна. ― Звідки мені знати, що доречно на вашому святі? Тому, ― трішки мстиво примружуюсь. ― Всі магазини довірю тобі.

І з задоволенням спостерігаю, як на його обличчі розповзається такий непідробний жах, що знову прискаю зо сміху.

― А хочеш, я тобі просто картку дам, і ти все сама купиш? ― пропонує з нещасним видом. ― А я десь кави поп’ю, почекаю…

Хитаю головою.

― Е ні, ти мене сюди притягнув, батьки твої, отже віддуватимешся не менше за мене. А каву я б і сама з задоволеннями випила замість цього шопінгу. 

― Вперше бачу дівчину, яка не любить по магазинах ходити!

― Уточняй. По таких магазинах! А так шмотки я люблю, ― лукаво посміхаюсь і тягну в перші найближчі двері. 

В магазині нас зустрічає усміхнена консультантка. Йде на зустріч з таким привітним виразом, наче бачить давніх улюблених родичів, з якими вже з десяток років втрачений зв’язок. І, звісно ж, з пропозицією допомогти. Я, якщо чесно, не дуже полюбляю коли до мене так підходять, хоч і розумію, що працівники ні в чому не винні, це їхня робота. Почуваюсь ніяково, напружено, і весь час думаю, що від мене чогось очікують. Але сьогодні не той день, і зі мною Марк, що додає впевненості. Тому посміхаюсь так щиро, як тільки спроможна.

― Нам дуже потрібна, ― кидаю погляд на Марка. ― Мені дуже потрібна гарна сукня.

Консультантка збирається, тепер замість привітності на обличчі професійна цікавість та зосередженість.

― На якусь визначну подію?

Знову кидаю невпевнений погляд на Марка. Але ж треба грати. Тому відкидаю сумніви і впевнено промовляю:

― Знайомство з батьками нареченого. Просто коліна трусяться, так переживаю. Боюсь їм не сподобатись… ― дивлюсь з мольбою на дівчину.  

― Волни тебе полюблять, от побачиш, ― втішає Марк і показово притуляється губами до моєї скроні. Знаю, що і він старанно відпрацьовує роль. А в животі все одно лоскоче. 

― Зрозуміло, ― задумується консультантка. ― Сукня... Маю для вас кілька ідей.

Манить за собою. 

― Погляньте на ось ці моделі, ― окидає мене професійним поглядом. ― У вас чудовий ріст та фігура. Ески ваш розмір. А ще… гляньте на цей комбінезон, ― протягує щось ніжне на дотик, сніжно-білого кольору. ― Він не для знайомства, не для сімейних подій. Проте це чудова альтернатива святкового одягу на весілля чи день народження, або просто похід у ресторан з коханим. На нього ціна знижена, бо не на кожну фігуру підійде, а вам, я думаю, буде до лиця.  Високим дівчатам саме те, щоб підкреслити довгі ноги та тендітні форми.

Мимоволі ніяковію від компліменту і відчуваю, як горять щоки. Сама я ніколи свою фігуру поганою не вважала, хіба інколи здавалось. що занадто висока, особливо, коли пішла в ріст перша з усього класу. Потім якось зрівнялась, коли й хлопці погнали вгору, та заспокоїлась. зате ніколи проблем з вагою не мала. 

― Дякую. І комбінезон обов’язково поміряю, ― Рішуче підхоплюю одяг та йду до примірочних. 

Навряд чи куплю все запропоноване, але покрасуватись хочеться. Щось таке свербить в потилиці, якийсь малий вредний бісик, що примушує навмисне показатись перед Марком у чомусь гарному, у чомусь, що не являється джинсами й светром. І на пів дорозі обертаюсь. 

― А ти не йдеш? ― питаю в завмерлого Марка.

― Я? ― здіймає брови.

― Ну, хтось же має мене зі сторони оцінювати, ― лукаво підморгую. 

І відчуваю якесь дивне піднесення від того що дражню. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍