Вікторія Грош (Rouce), Віка Лукашук - Ніколи разом, Вікторія Грош (Rouce), Віка Лукашук

19 глава, Діана

Діана.

Тиша, краса, закритий спортивний зал та гудок на телефоні, в очікуванні якогось дива, або ж нашого порятунку. В той день я взагалі навіть уявити не могла, що така от біда трапиться саме зі мною…

Я йшла просторим коридором, з вікон дивлячись на веселих студентів, які на перерві між парами бігали та просто жили таким от непідробно цікавим життям. Надя йшла поряд та вже котрий раз намагалася зняти відео для свого ж блогу. Та через веселий ґвалт це було зробити важко…

— Вони що знущаються?! — видаливши запис, вигукнула Надія. Вона виглядала сьогодні якоюсь набурмосеною.

— Щось сталось? — спитала я, намагаючись не видавати своєї цікавості.

— Сталося?! Та це не сталося, а прийшло, коли не звалося! Проєкти, домашнє завдання, вимкнення води у гуртожитку! А в додачу до цього батько не присилає ані копійки! Каже: “Я поки не бачу твоїх злетів”, але ж і падінь немає! Кому в наш час потрібен червоний диплом з відзнакою? — от тепер зрозуміло через що вона так ображена.

— Не кіпішуй, — вирішила підтримати любу цімборашку. — Він, схоже, вважає тебе дітваком, а ти покажи, що можеш і без грошей обійтися та добре вчитися.

Але Надя лише пирхнула:

— Дякую, подруго. Нічого не зрозуміла, окрім того, що рахунки заблоковані…

Я лише знічено стенула плечима, не знаючи що й казати. Але тут мала відволіктися від нашої розмови, бо недалечко якісь хлопці з другого курсу щось тихенько обговорювали. Я ж думала, що то звичайненькі пліткарі, але от їхня розмова потроху зацікавила мене. На жаль, майже не чула через навколишній ґвалт, але вловити таки змогла дещо:

— То вночі прийдемо? — спитав перший хлопець.

— Ага, буде ой, як весело! Особливо, коли…, — голос трохи стишився.

— Зрозуміло, та якщо впіймають?

— Впіймають, то впіймають! Зате як повеселимося!

Зрозуміло було одне: вони щось задумали. Але ані піти до викладача, ані до директора не могла, бо впіймати головний сенс їхньої розмови я не встигла, адже пролунав дзвоник.

Пари нарешті завершилися. Трохи позаймавшись з Давидом проєктом, я пішла до зупинки, але мене перехопив старий добрий Назар, з яким ми вже, на щастя, помирилися.

— Тролейбус довго чекати, тож сідай, — запропонував він мені. Наді ніде не було, тому я вирішила погодитись.

Напевно, ця зрадлива цімборашка вже у гуртожитку, а я маю займатися проєктом… Ця англійська дуже тяжко дається, та Загородній намагається мені все пояснити, за що йому низький уклін. Та й взагалі Давид потроху змінюється в моїх очах. Наче ми з ним вже давно товаришуємо. Та й Зоря, або ж його подруга, веде себе мило. Хоч я й вважала її іншою до нашого знайомства.

— Про що думаєш, світла пані? — зненацька спитав мене Назар.

— Ем…а… ой! Стовп! — вигукнула я, і кермо миттю крутнулося в інший бік. Величко лише знічено потер потилицю лівою рукою, тим часом як правою тримався за кермо ровера.

— Якось останнім часом я став неуважним… Напевно, через тебе, — він посміхнувся, та я не дуже зрозуміла жарту. Схоже, в Києві зовсім інший гумор, ніж в селі Яворів.

— Тож… як проєкт? — спитав Назар, проїжджаючи дорогу, обсаджену деревами із золотавим листячком.

— Все в нормі, — відповіла я, показавши великий палець.

Величко на це лише кивнув, типу зрозумів, та поїхав далі. Він висадив мене біля гуртожитку, а сам чкурнув геть, ледь помітно почервонівши.

Ірина Семенівна зустріла мене скептичним поглядом.

— Я купила собі збірку гороскопів, — холодним тоном сказала вона, поправивши свої окуляри. — Тут пишеться, що сьогодні буде невдалий день, повен пригод. Тож тримайся біля гуртожитку, добре?

Я потерла потилицю та відказала щось типу: “Без проблем, і так нікуди не збиралася”. Але от в душі розуміла, що то повна маячня. Моя мамця з серйозністю віре в ці гороскопи та різні прикмети, а я аж ніяк не можу вловити в них хоч краплину правди. Просто марнування часу, як каже няньо.

Зайшовши до кімнати, помітила знов лічені дроти та бідну Надю, що копирсалася в шухляді, шукаючи якусь річ. Перелізши через усі дроти, сіла на ліжко та узяла першу ліпшу книгу зі столу.

— Що шукаєш? — не відриваючись від читання, спитала я.

— Сьогодні буде жахливий день! Треба підготуватися, бо біда може прийти в будь-яку хвилину! А я то думаю чому в мене настрою нема…

— А це не через заблоковані рахунки? — спитала я, та подруга аж ніяк не чула, риючись в шухляді. Нарешті щось знайшовши, вона сіла на підлогу та почала роздивлятися ніщо інше, як звичайний сірий ліхтарик на батарейках.

Перевівши погляд на комод, помітила той самий журнал із голосним заголовком, штибу:

“Чи не боїтеся ви того, що ховається в темряві?”.

А трохи нижче красувався не менш голосний напис:

“Відьма Зюзя в прямому ефірі розповіла новий прогноз на день. Він вас здивує!”.

— І ти віриш цій босоркані? — байдужо спитала я.

— Вона тричі говорила правду щодо мого дня, і все здійснювалось! Вперше, коли мав бути жахливий день. Тоді, — подруга замислилась, — в мене зламався ніготь. Вдруге, коли мала бути найпрекрасніша подія у житті. Тоді я зустріла його…

— Кого? — не зрозуміла я.

— Магазин зі знижками на брендові сумочки!!! — завила від радості Надя. — А втретє ще станеться, коли я тобі казатиму, що попереджала про поганий день! — вигукнула подруга, поклавши ліхтарик на тумбочку.

— Так, виходить, два рази, — відказала я, скептично піднявши брови.

— Це ми ще побачимо! Зюзя не бреше! Про неї всі знають, — склавши руки на грудях, відповідає набурмосена Надя.

— Хах, ну хай, — сказала я та знов занурилась в читання.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍