Вікторія Грош (Rouce), Віка Лукашук - Ніколи разом, Вікторія Грош (Rouce), Віка Лукашук

Через декілька годин мені прийшло есемес-повідомлення з невідомого номера: “Діано, це Давид Загородній. Пишу з номера друга, бо телефон сів. В інституті я забув свій наручний годинник… Тож чи можеш його забрати, бо я зараз зайнятий, а цей годинник обіцяв повернути другові. Окі?”.

Окі? Давид ніколи б в житті такого не написав. Особливо мені. Але, здається, йому потрібна допомога. Хай йому грець! Чом я повинна йти до зачиненого інституту задля якогось годинника? Хай попросить когось іншого, або ж завтра забере.

Відповівши йому, з натяком на те, що можна й завтра забрати, або ж й самому піти, я лягла на ліжко та хотіла вже й спати, та мої думки перервав звук від нового повідомлення. Знов Давид.

“Мені це дуже потрібно! Я не можу зараз, а друг має прийти вже от-от, щоб забрати свій годинник. Діано, будь ласка!”.

Мені здавалось досить дивним, що Загородній прохає мене це зробити. Тобто я останнім часом з ним нормально потоваришувала, так би мовити, але йти до закладу, який вже зачинили безглуздо! Няньо точно сказав би: “Голова в нього для того, оби лем шапку носити”. Та я все ж вирішила піти.

Гуртожиток вже був зачинений, але мене це не сильно лякало, бо досить часто тікала, аби сходити за водичкою для “любої” Надії, хай тобі грець!

Тож вийшовши з кімнати, я попрямувала вниз гарадичами до любої вахтерки. На щастя, Ірина Семенівна вже спала (і про це я добряче знала). Узявши з її столу ключі, пішла до виходу, та в цю мить почула якесь шурхотіння. Злякавшись, заховалася за стіну та тяжко дихаючи почала чекати. Чомусь невідомий не хотів йти. Він стояв, одягнений у все темне, та щось бурмотів під ніс, риючись на столі бідної Ірини Семенівни.

— Йди вже! — прошепотіла я, але через неуважність впустила ключі, і вони полетіли на підлогу.

Залунав приглушений звук. Невідомий тяжкими кроками підійшов майже до мене та нахилився, аби підняти ключі. Узявши їх, хотів піти й до мене, та люба вахтерка почала прокидатися. Невідомий хутко відімкнув двері та, забувши їх замкнути, побіг.

Тож я вчинила так само, а незабаром опинилася біля інституту. Двері були замкнені, але от одне вікно було відчинене. Перший поверх, бінго! Залізши на нього, потрапила в коридор інституту, а звідти крадькома пошкандибала до спортивного залу. Він також був відчинений. Тож я зайшла всередину.

І тут моє обличчя вдарилось об щось тверде та балакуче, хай йому грець! Підвівшись, помітила не абикого, а… Давида, що злісно позирав на мене, та побачивши збентеження, спитав:

— Як ти тут опинилась? І навіщо?

— Теж саме і до тебе, — відказала я, але в цю мить двері гучно закрилися, а за ними почулися шепотіння та звуки кроків.

Загородній підбіг до виходу та почав стукати кулаками, але ніхто натомість не відповів. Ми опинились замкнені в чотирьох стінах та ще й в інституті! Якщо нас впіймають, то…

Та мої думки перервав Давид, що якраз дістав телефон.

— Треба комусь подзвонити, аби допомогли нам. Краще не питатиму тебе, як тут опинилась… Розвели, як малюків!

— Це через твій клятий годинник! — вигукнула я, сівши на лаву.

Та Загородній так засміявся, що в очах аж заграли сльози від невтомного реготу. Заспокоївшись, він змахнув з ока сльозу та відповів:

— Серйозно? Мені хоч цікавіше вигадали, а ти на таке повелася!

— А що тобі сказали? — спитала я, розуміючи, що хтось зі студентів вирішив посміятися з нас.

— Неважливо, — відрізав Загородній, та заклацав по телефону, шукаючи чийсь контакт. Через хвилину почувся гудок, а потім відповів молодий голос, який я одразу впізнала:

— Що таке? Ти бачив котра година? — сонним голосом спитала Зоряна.

— Не зараз! Короче, в нас тут одна пригода на двох, так би мовити. — Давид поглянув на мене. — Скину зараз тобі адресу, а ти миттю до нас у гості йди. Залізеш через вікно, а там…

Сказавши усі поради, ми стали чекати. Робили це доволі довгенько, а згадавши про здатність Зоряни губитися, я аж засумувала. Та Давид впевнено чекав допомоги, яка незабаром таки прийшла.

Зоря відімкнула двері та хотіла вже й зайти, але от вони так само швидко зачинилися, як і наші мрії про порятунок.

— Трясця! — вигукнула я, підбігши до виходу. Та марно… двері, схоже, були поламані, а тому замкнулись в цей раз самі по собі.

Сівши на підлогу, Давид поглянув на знічену Зорю та, почухавши потилицю, відказав:

— Може, пограємо в щось? А то чекатимемо довгенько допомоги…

Згадавши Назара, я хутко набрала номер. На щастя, хлопець відповів одразу. Коротко пояснивши нашу ситуацію, сіла на лаву та поглянула угору.

Напевно, Надя зараз спить… Як вона зрадіє, коли її слова виявляться правдою! Тож через декілька хвилин, а то й більше, ми почули звуки від ручки, а потім з'явився Назар.

— Кому допомоги? — радісно спитав він, заходячи.

— НІ-І-І!!! — загорлали ми.

Бах!

Двері гучно зачинились, а Загородній лише спокійно поглянув на мене.

— Хтось ще є? 

Подзвонивши Надії, ми почали грати в «Правда та Брехня». Тож час йшов доволі швидко та, на диво, цікаво (хоча й Величко завжди намагався якось підколоти Давида).

Двері відчинилися. Ми хутко повставали та почали кричати подрузі, типу: “Вони зламані! Стій”, але натомість отримали нового гравця та поповнення невдач на сьогодні. Сівши по колу, почали ставити питання, і так черга дійшла до Надії, яка мала спитати Назара. 

— Назаре, а чи правда, що…, — приміщенням прокотилась тиша та дивні звуки. Я поглянула на Давида, а той перевів погляд на Надю, яка аж терла руки від задоволення. Схоже, гра їй подобалась. — Правда, що ти кохаєш Діану Лашкевич?

Пояснення слів: