Еллі Гарус - Роза для Клелії, Еллі Гарус

– Навіщо?! Яка мета такого... кх-м виховання?!

– У психів свої правила поведінки та виправдовування. Але я в жодному разі не вбачала у цьому хорошого.

– Я вважаю те злочином, спробу зламати дитячу психіку й одного дня приєднати у брудну гру. – Насторожено подивився на неї. – Клел...

– Що?

– Вони змушували тебе робити непристойні речі?
Вона спокійно промовила.

– Були натяки, але я відчувала, що мене схиляють до чогось поганого та організм реагував миттєво, викликав гострий припадок. Дема часто повторювала, як на платівці, що світ брудний, необхідно гартуватися, вчитися жити у ньому та бачити його зсередини, щоб вижити.

– Вона те й робила. А батько? Де увесь цей час був Маклін?!

– Він також був своєрідною жертвою. Надто м’який, безапеляційний.

Нероздільне кохання до Деметри його виснажило і він дужче поглинув у письменництво. Він по-своєму страждав, місяцями пропадав у своїй майстерні-квартирі, де ти був, бо ніяк не міг, спочатку, закінчити роман усього свого життя, а тоді його жбурляло видавництво за видавництвом.

– До речі про прізвище, чому ти – де През, а він Маклін? Псевдонім?

– Так, Маклін його творче ім’я. Той горезвісний роман «Провалля омаж» про неї... Деметру. Про його життя з нею. Про його скажену любов до неї. Його любов, безперечно, була також хворою. Вони усі хворі! Невиліковно! 

– А дехто непомітно змінює маски. Одуріти, на кого я працюю?
Клелія співчуваючи подивилася на нього згадуючи слова Макліна. Якщо ти не впевнений заради чого робиш якусь справу – краще не починати. Вона мала упевненість навіщо все це, а от Монтей... не схоже.

– Пробач, ти вляпався у лайно. – Він здався їй дуже зосереджено стурбованим. – Слухай, лицарю... доки ще не пізно, я вчиню так, як хотіла за власним планом. Врешті це моя війна, а не твоя.
Монтей перевів на неї твердий погляд, даючи вкотре зрозуміти, що від діла не відмовиться.

– І вона знов за рибу гроші. Усе сказала?

– Майже, – склала руки на грудях, – на сьогодні є дещо.

– Попереду перехрестя, куди звертати?

– Ліворуч, далі прямо кілометрів зо п'ять до першого повороту, потім праворуч.

Місце на яке Клелія вказала дорогу виявилося цвинтарем біля старої церкви. Монтей напружено зітхнув, знову випадок затягнув його до потойбічного світу. Вона провела Монтея до старої могили, яка була добряче усипана барвистим суцвіттям хризантем. Квіти закривали собою табличку з ініціалами. Поряд неї розташувалася гранітна скульптура божої матері, що звела долоні до неба.

– Тут похована Роза, запам'ятай, будь ласка, місце розташування могили.

– Для чого?

– Ну, по-перше, чек забереш. Під скульптурою є скритка.

– Що-що?!

– Ну платня, ту про яку говорила за сніданком.

– Я не візьму!

– Діло твоє, я лише передаю волю Стефано.
Монтей надувся й почервонів на щоках, мов індик. «Та за кого вона мене сприймає?»

– А друге що?!

– Якщо мене настигне летальний кінець – присягнися, що поховаєш мене десь тут, щоб тільки ти знав.
Невдоволено цокнув язиком діставши цигарки.

– Воістину розум твій пригнічений. Ти заради цього нас сюди притягла?
Вона пропустила його запитання повз вуха.

– Красно дякую за допомогу. Я вірю у твою чуйність. І по-третє...

– О, є ще третє? – задимів у бік.

– Ти дослухай, а тоді бурчи скільки влізе.

– Ну ж бо, здивуй мене, люба!

– Це особисто моє прохання. Якщо я помру раніше чим ти дістанеш підвіску, прошу, прикопай її в могилу до справжньої власниці. Вона повинна бути з Розою. Це все! Дій! Я даю зелене світло.

З неба почав сипатися перший сніг. Що ж, листопад – ворота зими. Клелія не звертаючи уваги на реакцію Монтея, кутаючись у плащ попленталася у напрямку позашляховика вузькою алеєю струнких кипарисів. На сьогодні дійсно все. Треба повертатися у Барбекат й вигадувати, як надерти Буре́ зад. Бодай у нього вже сформувався в голові начерк плану, як він те організує. Але Клелії розповідати ще зарано.

На останок Монтей підійшов до пам'ятника небіжчиці та підійняв гілля хризантем, розглядуючи табличку на мармурі. Раптова смерть забрала у Рози Буре́ молодість і долю. Шкода, що бос мало йому розказував про власну родину, серце змарніло, не звик до втрати й до останнього подиху тужив за нею. Але дещо Монтею пригадалося про Розу вже по дорозі додому. Якось Стефано згадував, що Роза дивовижно грала на скрипці.