Еллі Гарус - Роза для Клелії, Еллі Гарус

– Я так розумію, це основне твоє бажання, – видав мефістофельський сміх, – щоб я з дідом поквитався.

– Вважаєш мене кровожерною?

– Ти за справедливий суд. У Матвія було: «Просіть і буде вам дано, бо кожен, хто просить одержує». Я тебе почув.

– Існують тисячі способів не виконати щось, й тільки десяток – зробити, і я охоче докладу зусиль, якщо ти не проти, – вона йому вперше за день посміхнулася, утім від тієї посмішки Монтею стало лячно. – У тебе розв'язані руки, дій на власний розсуд обираючи вендету. Але обов’язково передай Деметру мені!

– Я подумаю щодо твоєї участі. Що з матір’ю буде?

– Ти, головне, її викради, а там пізніше розкажу. Можливо я помиляюся, за моїм планом все швидко та прозаїчно. Знаючи дядька, він би не хотів, щоб я так закінчила. Він умів бути вище того, що його оточувало, вище випробувань підкинутих йому долею. А я – ні. Він бажав мені найкращого, старався тримати у помірності. Хотів, щоб перевага була на боці правди, а не помсти. – І додала спокійним голосом. – Помсти хочу я.

– Він тебе витяг з під дамоклового меча, і певно, що любив, та розуміючи, що скоро хвороба забере його на той світ, довірив мені закінчити почате й заодно придивитися, щоб ти часом не накоїла лиха.

– Я обійдусь без охоронця. А, так, Стефано казав передати, що ти допомагаєш мені не безплатно. Ти отримаєш чек.
Монтей вибухнув від сміху.

 – Серйозно?! – обурено перепитав. – Чек?

– Цілком, ти ж маєш витрати, тому все чесно. Борг – боргом, а жити за щось лицарю треба, у тебе родина...

– Я вже розлучений. Доїж салат!

– Сумно. Хоча я й гадки не маю, що таке любити, – мрійливо знизала плечима, – і як виглядає та справжня любов, чого доброго люди її спотворили ганебними вчинками. Думаю, у дядька була справжня. У його домі все було просякнуте його Розою.

– Любов – то коли інших людей не хочеться, крім коханої – так колись говорив мій батько. Я насправді й сам у ній погано розуміюся. За життя я мав з ким пройтися, але не зупинитися. У твоєму випадку, воно й не дивно, люба, файно, що з такими родичами ти взагалі зберегла гуманність.

– Хтозна, скоріш за все, я дивна для звичайних людей, – невпевнено підібрала вуста.

– А для незвичайних осіб?

– Я своя, натурально! Натомість я звикла до відчуженості, відчуваю себе захищеною у самотності.

Монтея вкрай не здивували її слова. Він добре сприймав її натуру, вона завше воліла транслювати те, що відповідало її світогляду.

– Чула вислів, чим більше має людина в собі – тим менше можуть дати їй інші.

– В мені трагедій стільки, бери – не хочу, досить на два нові життя.

– Тебе переповнює біль, дуже–дуже багато. Але ж її можна відлити.

– Якби це щось змінило.

– До речі про трагедію, чому тебе трясе від шоколаду? Який спогад пов'язаний з ним?
Клелія нервуючи посміхнулася,  стискаючи дужче тепле горнятко у долонях. Цезаря в тарілці вона майже не торкнулася.

– Думаєш, слушно те згадувати?

– Ти себе намагаєшся ошукати або мене? – не зводив з неї очей. – Адже ти ні на мить не забуваєш ті спогади. Вони повсякденно з тобою, як ампутована кінцівка якої давно немає, а тіло її досі відчуває, бо рефлекс залишився.

– Нагадати тобі про ефект спускового гачка, то ж не від мого бажання залежить. Ти приніс шоколад і все... звичайний шоколад, але він смаколик до чаю для більшості пересічних людей. Для мене ж досить лише погляду і перед очима виникає калейдоскоп облич та вир спогадів, на кшталт того підлітка на столі.

– Пробач, я ж не знав, – журливо повів очима, – те що мало стати для тебе розрадою, перетворилося на шаблю, тому я намагаюся пізнати тебе, щоб при нагоді допомогти.

– Допомогти?

– Уяви, що у вирішальну мить ти заклякнеш, і той стан тебе занапастить.
Відпустила горнятко й перевела погляд у вікно.

– Нехай обмине ця чаша Мене*. А якщо вже – ні, то таке моє приречення.

– Я гадав, ти стороння від релігії після життя з Буре́.

– Хіба вгадаєш, яке знання стане у пригоді? Я тлумачу все.

– Якщо аж так, ти справді вважаєш, а не ману напускаєш, що смерть – твоє приречення, то жодний на Землі її не омине. Ми всі приреченні на смерть, питання не у цьому – чи маємо ми право вирішувати власну долю?

– Я вважаю, що маємо. Твоє життя належить тільки тобі, іншим – начхати, більшість вдає що співчуває, але то все від егоїзму.

– Згоден, егоїзму нам не займати.
Вона допила каву й стала збиратися.

– Поїхали...

– Куди? Ти нормально не поїла.

– Побачиш, лицарю. Хутчіше, нам їхати звідціля майже дві години.

Ближче до обіду насувалася негода. Ті майже дві години напруга у салоні позашляховика була буквально розлита у повітрі. Клелія чергувала довге мовчання з коротким говорінням. Її уривчасті історії мали хаотичний порядок. Але Монтей не вбачав у тому складнощів. Вона, мабуть, єдина, після покійного боса, людина, яку він міг невтомно слухати. Все тому, що вона переповідала усе як було, чисто – з відсутністю прикрас, без здогадок, нарікань. Самі голі факти з прикладами. Оповідь про шоколад викликала у нього блювотний рефлекс. «Як вона те пережила?» Бо йому аж бридко уявлялося – кошичок з різноманіттям шоколадок на підвіконні кабінету, поруч у кріслі сидить Абель зі спущеними штанами, а хлопчик, з жаданням споглядаючи на той кошик солодощів, стоїть навкарачки та відсмоктує старому член.

Напружені хвилини відчайдушного роздуму здавалося текли в'язко і повільно. Монтей опустив скло, впускаючи зимне повітря в салон. Й не сказати, щоб Тео був вкрай чутливий, але з'їдена за сніданком яєчня підпливла до горла та просилася назовні.

– Потвори звили собі райський куточок й відривалися по повній, а влада за щедру винагороду те прикривала. Кажеш, ти за тим вільно спостерігала?!

– На жаль. Я могла зіткнутися з чим завгодно, і якщо мене схоплювали, то веліли сидіти в кріслі й спостерігати раз я така допитлива.