Вінфрід Георг Зебальд - Аустерліц, Вінфрід Георг Зебальд

того, як він побував на профспілкових зборах у містечку Тепліце, він проїхав трохи далі, до Рудних гір, і там, сидячи в садку якогось заїзду, познайомився з кількома екскурсантами, які відвідали одне село, розташоване на німецькому боці, й накупили там купу речей, зокрема новий вид карамельок, де на малиновій поверхні цукрової маси красувалася така ж малинова свастика, що буквально танула в роті. З вигляду цих нацистських ласощів, сказав Максиміліан, йому стало воднораз ясно, що німці зайнялися переорганізацією всього промислового виробництва, від важкої промисловості аж до виробництва такого несмаку, і не тому, що хтось їх примусив, а тому, що кожного на своєму місці аж розпирало від національної зверхності. Вера оповідала далі, сказав Аустерліц, що в тридцяті роки Максиміліан неодноразово їздив до Німеччини й Австрії, щоб таким чином краще оцінити загальні процеси розвитку, а ще вона добре пам’ятала, як він одразу по приїзді з Нюрнберга описував неймовірно бурхливий прийом, що його влаштували фюреру, який прибув туди на партійний з'їзд. За багато годин до його появи всі мешканці Нюрнберга та юрби приїжджих не лише з Франконії чи Баварії, але також із найвіддаленіших куточків країни, з Гольштинії та Померанії, а також із Силезії та Шварцвальду, у збудженому чеканні стояли плечем до плеча уздовж наперед визначеного маршруту, аж поки нарешті хвилі захвату сповістили про наближення кавалькади важких мерседесів, які повільно пропливали вузькою вуличкою, розділяючи навпіл море звернених до них сяючих облич і спраглих простягнутих рук. Максиміліан розповідав, сказала Вера, що в цьому натовпі, який злився в одну-єдину істоту, на яку напали якісь дивні судоми й здригання, він відчував себе чужорідним тілом, яке от-от буде розчавлене й відкинуте. Він стояв на площі перед церквою Святого Лоренца і бачив, як кавалькада повільно торувала свій шлях крізь розбурханий натовп, рухаючись до старого міста, гостроверхі та криві будинки якого із розчахнутими вікнами, з яких визирали цілі грона людей, нагадували безнадійно переповнене гето, що до нього, як сказав Максиміліан, якраз входив спаситель, на якого так довго чекали. У такому самому дусі, сказала Вера, пізніше Максиміліан неодноразово розповідав про фільм, присвячений тому партійному з’їзду, який він бачив в одному з мюнхенських кінотеатрів і який підтвердив його підозру, що зі свого незагоєного приниження німці розвинули про себе уявлення, як про обраний народ, покликаний врятувати світ. І не лише тому, що завмерлі в благоговійному захваті глядачі стали свідками того, як літак фюрера поступово спускається крізь хмарні маси до землі; й не тому, що тут було згадано спільну для всіх трагічну передісторію в церемонії вшанування загиблих, під час якої і Гітлер, і Гесс, і Гіммлер, як описував нам Максиміліан, під звуки жалобного маршу, здатного перевернути душу цілій нації, урочисто крокували вулицею, сповненою німецьких тіл, вишикуваних владою нової держави у колони й роти; і так само не тому, що тут можна було бачити воїнів, готових померти за батьківщину, цілий таємничий ліс гойдливих знамен, які у світлі смолоскипів проходили повз, розчиняючись серед ночі, — а тому, як переказувала Вера оповідь Максиміліана, що з висоти пташиного польоту в передранковому світлі було аж до обрію видно ціле місто білих наметів, з яких, коли трохи розвиднілося, стали виходити німці, по одному, парами й маленькими групами, які потім мовчки зливалися в колону, що ставала дедалі густішою, і разом рухалися в одному напрямку, так ніби вони відгукнулися на заклик із небес і після довгих років у пустелі нарешті були на шляху до землі обітованої. Після цього мюнхенського кіновраження, яке спізнав Максиміліан, минуло всього декілька місяців, як по радіо пролунали громовиці, що прогуркотіли над площею Героїв у Відні, де зібралися сотні тисяч австрійців, які зайшлися багатогодинним ревом, котрий нагадував справжню повінь, як сказала Вера. Колективний пароксизм віденських мас, сказала вона, на думку Максиміліана, став поворотним моментом. Той лячний рев ще досі стояв у нас у вухах, аж тут, як тільки проминуло літо, у Празі вже з’явилися перші біженці з так званого Остмарка[69], зігнані зі своїх місць і пограбовані до останнього шилінга своїми ж співвітчизниками, у надії, яка була доволі ілюзорною, — і це, очевидно, розуміли й вони самі, — що зможуть хоч якось протриматися на плаву тут, на чужині; вони ходили як вуличні торговці, пропонуючи шпильки та заколки, олівці й поштовий папір, краватки та інші галантерейні товари, як колись бродили країною з коробами на спині їхні предки в Галичині, в Угорщині та в Тіролі. Я пам’ятаю, так розказувала Вера, сказав Аустерліц, одного такого пожильця на ім’я Салі Блайберґ, який у тяжкі міжвоєнні роки тримав у Леопольдштадті, неподалік від Пратерштерна, автомайстерню, і коли Аґата запрошувала його до нас на каву, розповідав розпачливі історії про огидну поведінку віденців: про те, як його примусили переписати свою фірму на якогось Газельберґера, як його обдурили навіть із тією сміховинною ціною, що йому пропонували, як він втратив свої заощадження та цінні папери в банку, як було конфісковано всі його меблі разом із автомобілем марки Steyr і як насамкінець він, Салі Блайберґ і його родина, сидячи у вестибюлі на валізах, змушені були слухати перемовини між консьєржем напідпитку та молодою, очевидно, щойно пошлюбленою парою, яка прийшла оглянути квартиру, що якраз звільнилася. Незважаючи на те, що оповідь бідолашного Блайберґа, який від безсилої люті м’яв у руці свою хустинку, перевершувала найгірші побоювання і що після Мюнхенської угоди становище стало цілковито безвихідним, сказала Вера, Максиміліан усю зиму провів у Празі, можливо, через якісь нагальні партійні справи, а може тому, що до останнього не хотів зрікатися віри в те, що людина перебуває під захистом закону. Зі свого боку, Аґата була неготова, незважаючи на неодноразові наполягання Максиміліана, виїхати до Франції, ось так воно й вийшло, що твій батько, над яким нависла страшна небезпека, сказала Вера до мене, сказав Аустерліц, аж 14 березня по обіді, коли вже майже було запізно, сам вилетів з Рузиного до Парижа. Я ще пригадую, сказала Вера, що він, коли прощався, мав на собі чудовий двобортний костюм сливового кольору, а також чорний повстяний крисатий капелюх із зеленою тасьмою. Наступного ранку, ще й не встигло розвиднитися, як німці справді вступили в Прагу, якраз під час густого снігопаду, так що, фактично, здавалося, ніби вони з’явилися нізвідки, а коли вони перетнули міст і їхні танки викотили на Народну, все місто поринуло в глибоку мовчанку. Відтоді людей ніби підмінили, вони стали повільними й почали ходити як сновиди, наче не