Вінфрід Георг Зебальд - Аустерліц, Вінфрід Георг Зебальд

Шенборнського саду, парк у Ґлостерширі й несподівано вийшли з північного боку до одного зі схилів, що був укритий дрібними листочками та білосніжним березневим квітом Anemone nemorosa.

— Ось так, цією ботанічною назвою залюблених у затінок анемон того пізнього зимового вечора 1997 року, коли ми сиділи огорнені, як мені здавалося, незмірною тишею в будинку на Олдерні-стрит, Аустерліц завершив ще один фрагмент своєї оповіді. Напевне, хвилин п’ятнадцять, а може, навіть і з півгодини збігло в синюватому світлі рівного пломеня газу, коли Аустерліц нарешті підвівся й сказав, що, мабуть, буде на краще, коли цю ніч я проведу під його дахом; відтак він пішов поперед мене нагору й показав мені кімнату, що так само, як і кімната внизу, майже не мала меблів. Лише під стіною стояла польова розкладайка з ручками з обох кінців, чим вона нагадувала ноші. Поряд із ліжком стояв картонний ящик з-під вина Château Gruaud-Larose з чорним витисненим гербом, а на ящику в м’якому світлі лампи з абажуром стояла склянка, карафка з водою та старомодне радіо, корпус якого був виготовлений із темно-коричневого бакеліту. Аустерліц побажав мені доброї ночі й, виходячи, обережно причинив за собою двері. Я підійшов до вікна, подивився на безлюдну Олдерні-стрит, обернувся лицем до кімнати, сів на ліжко, розв’язав шнурки, подумав про Аустерліца, кроки якого долинали із сусідньої кімнати, а потім, ще раз роззирнувшись, побачив на каміні в напівсутінках маленьку колекцію із семи різноформних бакелітових коробочок, кожна не вище двох-трьох дюймів і в кожній, як виявилося, коли я став по черзі їх відкривати й розглядати при світлі лампи, містилися тлінні останки молі; як пояснив мені згодом Аустерліц, це була міль, життя якої добігло кінця посеред стін цього дому. Одну з них — невагому, кольору слонової кістки істоту, зі стуленими крильцями з не знати яким чином витканої матерії, я легенько витрусив з бакелітової коробочки на свою праву долоню. Її лапки, скоцюрблені під тулубом, вкритим сріблястими лусочками, так ніби вона щойно здолала останню перешкоду, були такими тоненькими, що я заледве їх розгледів. Також на межі видимості мерехтіли вусики, високо вигнуті над тільцем. Натомість чітко вирізнялося чорне, ледь випукле око, яке я довго розглядав, перш ніж повернути того нічного духа, який, напевно, сконав багато років тому, проте не мав на собі жодних ознак руйнування, у його вузьку могилу. Перед тим, як лягти в ліжко, я ввімкнув радіоприймач, що стояв на ящику з-під бордо. На круглому освітленому віконечку з’явилися назви міст і станцій, з якими я в дитинстві пов’язував свої уявлення про закордон — Монте Ченері, Рим, Любляна, Стокгольм, Беромюнстер, Гільверсум, Прага й багато інших. Я прикрутив звук і став дослухатися до якоїсь незрозумілої мені мови, яка ширилася ефіром на великі відстані, то був жіночий голос, який часом зникав серед хвиль, потім виринав знову й переплітався із грою двох обережних рук, які десь там, у незнаному мені місті, торкалися клавіш якого-небудь Bösendorfer чи Pleyel й витворювали музичні фрази, які супроводжували мене аж до глибокого сну, здається, то був «Добре темперований клавір»[68]. Коли вранці я прокинувся, крізь щільну латунну сітку підсилювача долинало тільки слабке шемрання й потріскування. Трохи згодом, за сніданком, коли я заговорив про загадкове радіо, Аустерліц сказав, що, мовляв, уже давно дійшов висновку, що ті голоси, які з настанням темряви наповнюють повітря і з яких ми можемо вловити лише поодинокі, подібно до кажанів, мають своє власне життя, яке боїться денного світла. Останніми роками під час довгих безсонних ночей я часто їх бачив, коли прислухався до дикторок із Будапешта, Гельсінкі чи Ла-Коруньї, бачив, як вони виписували свої зигзагоподібні траєкторії й бажав і собі потрапити до їхнього товариства. Але повернімося до моєї історії… Це було після прогулянки Шенборнським садом, тоді, коли ми знову сиділи з Верою в її помешканні, і вона вперше трохи детальніше розповіла про моїх батьків, про їхнє походження, наскільки вона про це знала, про їхній життєвий шлях, а також про те, як буквально за кілька років було покладено край їхньому існуванню. Твоя матір Аґата, так, наскільки пригадую, взялася вона розповідати, сказав Аустерліц, незважаючи на її дещо похмуру, меланхолійну подобу, була доволі впевненою в собі, часом навіть трохи схильною до легковажності жінкою. У цьому вона була точнісінько такою, як і її батько, старий Аустерліц, який мав засновану ще в австрійські часи повстяно-пантофлеву фабрику в Штернберзі та був здатний не надто перейматися різними неприємностями. Одного разу, коли він гостював у цьому домі, я чула, як він говорив про неабияке зростання виробництва на своєму підприємстві відтоді, як люди Муссоліні стали носити оті напівазійські головні убори, він просто не встигав в таких кількостях виробляти та відсилати їх до Італії. Так само й Аґата, окрилена успіхом, який випав на її долю значно раніше, ніж вона могла сподіватися, відчувала, що перебуває на злеті своєї кар’єри співачки опери й оперети, і вірила в те, що рано чи пізно все піде на краще. Натомість Максиміліан, попри свою веселу натуру, яка проявлялася в нього не менше, ніж в Аґати, відколи я його знала, — так сказала Вера, сказав Аустерліц, був переконаний в тому, що ті вискочні, які прийшли до влади в Німеччині, а також корпоративні об’єднання та людські збіговиська, що під керівництвом цієї влади множитимуться до безкінечності й від яких йому буквально робилося зле, як то він часто повторював, із самого початку віддалися сліпому потягу до завоювання й руйнації, а їхнім осереддям стало магічне слово «тисяча», що його райхсканцлер, як то можна було чути по радіо, постійно повторював у своїх промовах. Тисяча, десять тисяч, двадцять тисяч, тисячократно та тисячі тисяч звучало рефреном, викрикуваним хрипким голосом, який втовкмачував німцям у голови уявлення про власну велич, від чого вже тоді відгонило майбутнім крахом. І все-таки, Вера казала, провадив Аустерліц далі, що Максиміліан зовсім не вірив, ніби німецький народ силою заганяли до його власної загибелі; якраз навпаки, на його думку, цей народ, сприймаючи на індивідуальному рівні бажане за дійсне й спираючись на фальшиві почуття, що плекалися в родинах, самостійно в такій збоченій формі винайшов себе знову й породив нацистських лідерів, яких усіх без винятку Максиміліан вважав йолопами й лайдаками і які були символічним втіленням цього народного збурення. Якось Максиміліан розповідав, як пригадувала Вера, сказав Аустерліц, що на початку літа 1933 року, після