Емілія Зінченко - Наздогнати щастя, Емілія Зінченко

– Бабуню! Ти знаменита! Тебе показують по телевізолу! – заволав онук.

– О мамо… В мене ледве не стався інфаркт! Нащо ти це зробила?

– Це дізнаємося у суді, – перебив поліціант й вже хотів було почадити стареньку у свою машину, якби другий поліціант не зупинив:

– Зачекай, дай старій жінці побачитися з рідними.

З очей бабці покотилися сльози, щасливі та гіркі водночас. Вона обійняла свою доньку та розцілувала малого хлопчика. Бабусине лице скривилося від плачу. Вона дуже перенервувала. Не так вона хотіла приїхати до дитини в гості.

– Ми гадали, що ти у себе вдома, – мовила Елісон, – Ми хотіли зробити сюрприз, приїхавши на день народження.

– Мій день народження? – Надя геть начисто забула про це й ще більш розучилася.

– Я намалював листівку, – Джеймс простягнув їй малюнок, на якому були зображені його мати, тато та бабця. Увесь натовп ахнув.

– Не думали, що ти захочеш відсвяткувати цей день у небі, – підколола донька й міцно обійняла свою матір, – Ми так за тебе хвилювалися, коли побачили, що це ти. Ще довго не могли у це повірити.

– Я просто хотіла вас наздогнати. Я приїхала до вас у гості, а ви поїхали.

– Ми ж не знали, що ти приїдеш.

Поліціанти також з усіма розчулилися.

– Педро, ти чого? – гаркнув один із них.

– Я? Нічого. Щось в око потрапило.

– Ну все, годі. Садімо бабцю в машину.

– Зачекай, дамо їй ще пару хвилин.

– Може дамо ще три дні, аби відсвяткувала свято? – пирснув напарник.

– А що, непогана ідея.

– Ти чого! Вона правопорушниця.

– В мене ж також є матір. Я давно її не бачив через цю кляту роботу.

– Не починай. Інакше мені також «щось в око потрапить».

– Вай, друже, не на людях! – поліціант хутко витер з ока сльозу.

– Хто б казав, – обидва вони прикрили свої обличчя від чужих очей.

А бабця все цілувала свого маленького Джеймса, котрий так і пручався, кажучи, що він вже «дорослий» задля такого. Раптом він помітив В’язанка, котрий висунув свого допитливого носа кишені. Малюк нікому про це не сказав, лише тихо засміявся.

– Мамо, у тебе ж тепер проблеми. Як же ти розберешся з поліцією? – спитала Елліс.

Та не встигла бабця й відкрити рота, як якась тверда чоловіча рука взяла її за плече. В неї всередині все миттю похололо.

– Ну, бабуню, назвіть своє ім’я, – мовив поліціант.

– Надія.

– Ви дуже турботлива матір. Ладні все зробити для своїх дітей, – поліціант непомітно всміхнувся, – Вважайте, що Вам всміхнулася вдача.

– Це Ви до чого?

– Взагалі, ми не маємо Вас відпускати. Треба провести слідчі дії, все зафіксувати й винести вирок у суді. Але, як чуєте, всі люди закричали в один голос, аби ми Вас відпустили. Ми не можемо протистояти такому натовпу.

Надія була відпущена. Вона відчула неймовірне полегшення й радість! Проте довгу виховну бесіду з бабцею таки провели, а опісля відпустили. Вже незабаром старенька сиділа за столом у родинному колі, їла смачний іменинний торт та насолоджувалася життям.

[1] Макроніти – показувати стурбований вигляд, але нічого не робити.