Емілія Зінченко - Наздогнати щастя, Емілія Зінченко

Опісля Дня Подяки Надя ще пару днів пожила в родини її донька й насолодилася Лондоном. Нарешті вона відкинула від себе всі свої тривоги. Настав час додому.

– Мамо, ти вже їдеш?

– Так, моя мила.

– Що ж ти робитимеш у Шеффілді? Невже ти хочеш оселитися у будинку для престарілих? Лишайся з нами!

– Ні, Елісон, я навіть не думаю про це, – мовила бабця, – До того ж хто сказав, що я їду саме в Шеффілд?

***

На шляху до дому, Надія завітала у Менсфілд. Вона постукала у двері Генрі. Старенька як інколи тепер була впевнена, що кохає його. Так, кохає його й настав час сказати йому це!

Двері ніхто не відкривав. Сусіди повідомили Наді, що Генрі поїхав декілька годин тому.

– А куди?

– Та хто його знає куди.

Почувши це, Надія трохи засмутилася. Вона залишила лист у його поштовій скриньці й поїхала. Та настрій швидко до неї повернувся – В’язанко залишився жити з Джеймсом, вона побачилася з донькою, й тепер вона вдома у Шеффілді. Нарешті вона зможе побачитися з подругою й жити як раніше.

Бабця припаркувала машину й…

– Генрі!? Що ти тут робиш? Що це валізи?

– Надя, я кохаю тебе й хочу бути з тобою, – мовив дідусь, вставши зі сходів дому, – Якщо це значить подорожувати з тобою… Що ж, я згоден на все.

У старенької ледве не відвалилася щелепа від здивування. Вона була радісною й збентеженою водночас. Але рішучою.

– Я тебе також кохаю, Генрі.

Кінець