Емілія Зінченко - Наздогнати щастя, Емілія Зінченко

69-річна Надя все життя пропрацювала на фабриці м’яких іграшок. Але настав час для пенсії, і тепер вона почувається самотньою. Раптом з нею трапляється диво, яке спонукає не сидіти у кріслі, а вирушати здійснювати бажання. Бабця ризикує, й відтоді на неї чекають подорожі та несподіване кохання. Легкий душевний роман.

Розділ перший

Нарешті печиво спеклося. Ще трохи, і бабця Надія не встигла б зготувати пригощення. Її колеги вже, мабуть, святкують.

Сьогодні на фабриці м’яких іграшок відзначали приїзд репортерів. Надя дуже чекала цього дня, між іншим, як і всі інші. Багатьом англійським дітлахам ставали до вподоби іграшки ручної роботи тож не дивно, що останнім часом на них дуже зріс попит. Продукцію з фабрики «Моррісона» навіть почали рекламувати. Хоча доречніше було б не називати це фабрикою, адже усю роботу виконують люди (за винятком кавового апарату). Й от зараз робітники відсвятковували підвищення зарплатні. Вони вже відкорковували пляшки та хрумкотіли перекусами у кабінеті директора. Раптом у дверях з’явилася захекана Надя.

– Ви якраз вчасно! – директор полегшено розвів руками, – Ми вже гадали, Ви не прийдете.

– Це була б не я, пане Моррісоне, – ледь помітно всміхнулася бабуся, – Я спекла трохи печива, якщо хтось бажає. Сподіваюся, я нічого не пропустила?

– Ні, тільки те, що Ви вже й так знаєте, – сказав директор, хоча в його словах не було жодної радості.

Мабуть, просто втомився. Ще б пак. Не кожного дня він давав інтерв’ю й проводив екскурсії фабрикою.

Колектив гучно радів. За тридцять років ще ніхто поважний не приїздив сюди. Ззовні фабрика виглядала трохи занедбаною, їй не завадила б реставрація. Зате всередині було доволі мило й охайно. Всюди нитки й фурнітура. Робітники вже планували на що витратять свої незаплановані прибутки. Були серед персоналу й молоді по два-три десятки років, були й у віці сорока, і була Надя, яка скоро відзначатиме свій ювілей.

– Обіцяю, на свій день народження я принесу торта. Такого ж великого, як і буде мій вік, – казала вона своїм співрозмовникам. Усі взяли свої келихи та промовили по невеличкому тосту. Скло так і дзвеніло весь час. Як от, розмову перервав директор:

– Надіє, можна Вас на хвилину?

– Звичайно. Щось сталося?

– Ні, просто ділові моменти.

Вони відійшли у сторону.

– Вибачте, що кажу в такий день, – директор намагався підібрати слова, яких, здавалося не існувало, – Завтра Ви в нас не працюватиме.

– То Ви це хотіли мені сказати? Чудово, я не проти вихідного. Моя кішка буде цьому рада, – Надя ще більш повеселішала.

– Ні, річ не зовсім в цьому, – директор за звичкою взявся за потилицю, – Вам настав час йти на пенсію.

– Ви жартуєте? – спитала Надя. Чоловік похитав головою, – Хіба я більше не здатна працювати?

– Ні, Ви дуже добре в’яжете іграшки. Просто днями до мене надійшов лист… Розумієте, за законодавчими правилами я зобов’язаний відпустити Вас на пенсію. Мені шкода. Чесно. На цьому тижні я виплачу вам повну зарплатню.

Оттакий сюрприз спіткав бабцю. Рано чи пізно це мало статися. Але ж не в такий день! Вона все життя присвятила цій справі, й от так швидко дізналася про цю погану новину. Як пан Моррісон зміг таке сказати? Засмучена, Надія не звертала уваги на його співчуття. Хотілося додому, залізти під ковдру й трохи порюмсати під яку-небудь мелодраму. Заснути, а прокинувшись вранці, зрозуміти, що це був просто сон. Зараз вона вип’є чаю, збереться й знов піде на роботу. Знов в’язатиме гачком.

Але ні.

– Може дасте мені яку-небудь іншу посаду? Хоч яку-небудь, будь ласка! Ви мене не розумієте, ви мене не знаєте…

– Пробачте, Надіє. Не кажіть поки про це нікому, – Моррісон все не знав, як закінчити цю розмову, – Завтра я сам розповім про це колективу. Впевнений, вони також не зрадіють цій новині. Гей, вище носа! Можливо, хтось інший візьме Вас на роботу. Хтозна, може й на кращу. Життя ж на цьому не закінчується. Чи не так?

– Так, – сумно прошепотіла Надя. Вона розвернулася й пішла до натовпу, який досі веселився. Цей загальний радісний дух трохи підтримав стареньку. Так, завтра вона не працюватиме, але ж сьогодні вона досі тут. Вона дозволила собі зараз ні про що не думати. А вдома вже щось вирішить.

***

– Надю! Сьогодні не перше квітня. Тебе дійсно звільнили? – завітала у гості Варвара. Вона трохи з нахабністю кинула своє пальто у крісло, що було у прихожій дому Надії, й всілася за стіл, – Розповідай.

– Нічого розповідати.

– А я так не вважаю. Гадаєш, я тільки вчора народилася? Ти вже з’їла пів банки ревеню. Все так погано?

Надія зітхнула. Вона мовчки поставила банку на полицю й взяла нову. Та подруга її швидко перехопила.

– Ні. Смородинове залиш мені. Давай-но я наллю тобі чаю, – запропонувала Варя, – Той козолуп Моррісон жорстоко тебе звільнив?

– Ні, зовсім ні, – відповіла Надя, – Він мусив. Моррісону надійшов якийсь лист, де через мій вік він мав це зробити.

– І ти повірила.

– А як же? Не буде ж він брехати. Мені тепер щомісяця надходитимуть пенсійні гроші.

– Гадаєш, з твоїми хобі їх тобі вистачатиме? – Варвара узяла до рук печиво, – Ти тільки на одну випічку скільки витрачаєш. До речі, печиво просто чудове.

Лице Варвари вмить розплилося від задоволення. Взяла собі одненьке й Надя, от тільки їсти зовсім не хотілось.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍