Емілія Зінченко - Наздогнати щастя, Емілія Зінченко

– Ні, не схожі, – бабця подивилася на прохожих одним оком й не звернула більшої уваги.

– Так? Ну ладно, – зітхнуло мишеня.

– Хоча, постривай, я впізнаю машину. Це їхня машина! Це вони!

Старенька щодуху побігла до рідних, махаючи руками, аби ті зупинили свою автівку. Вона кричала, що рада їх бачити, але ті занадто швидко від неї від’їжджали. Тоді Надя дістала телефона й почала набирати їхній номер. Як ось – неначе якийсь гаспид вирвав його у неї з рук. Телефон впав на проїзджу частину дороги й вже незабаром зламався під колесами транспорту. Надя знову почала [1]макроніти, але розуміла, що не має цього робити.

Старенька повільно бігала. Вочевидь зі своїми колінами вона не наздоженене машину. Раптом вона почала мислити нестандартно: побачила повітряну кулю. Величезну повітряну кулю, яку вже закінчували надувати повітрям у парку.

– Скільки коштує політ на цій кулі? – запитала бабця, але у відповідь почула тільки хамство.

– Ви що, бабуню, з глузду з’їхали? Вам не можна літати. Йдіть, погодуйте голубів на вулиці, чи ще що-небудь там.

– Ви як зі мною розмовляєте!?

– Бабцю, Ви вже у віці, Вам не можна нервувати.

– Тож не завдавайте старенькій нервів, – з цими словами Надя влізла до повітряної кульки. Хоч як її намагалися зупинити, вона все одно відв’язувала мотузки. Тоді її вже хотіли було взяти під руки й вивести з парку, та не тут то було! вже відірвалася від землі й повільно злетіла догори. Тепер її вже ніхто не міг спинити.

Ще ніколи у неї так не калатало серце. Мабуть, адреналін досяг в неї найвищого піка. Добре, що хоч воно в неї було здорове. А ноги стали неначе ватні, і не могли нікуди зрушити з місця. Тільки В’язанокові страшно не було – той радів, адже збувалася його мрія.

– Відколи ти це мріяв літати? – здивувалася старенька.

– Відколи побачив кулю. Я мріяв про це цілих шість хвилин! Життя прекрасне!

– А от я б так не сказала. Ти ж розумієш, що нам будуть непереливки?

– Розумію, – тихо промовило мишеня, – А звідки Ви вмієте управляти цією штукою?

– Бачила якось по телебаченню, як літають на кулях інші люди. А кажуть, телек завдає лише шкоди.

Бабця трохи підлаштувалася до ситуації, заспокоїла себе й взяла під контроль повітряний транспорт. Вона піднялася ще трохи догори й полетіла слідом за машиною її доньок. Ті не збиралися зупинитися ні на хвилину. Ну чого немає заторів коли треба? Ще й не зупиняються ніде. Слід пришвидшитися.

– Мені лячно, – пропищало раптом мишеня.

– Мені також.

– Ми помремо.

– Не верзи дурниць.

– Ні, ми справді помремо, попереду нас хмарочос.

– Щоб його!

Бабця зробила різкий рух убік, бо не знала як по іншому змінити напрям повітряної кулі. Але це не допомогло. Тоді вона почала смикати за усі можливі мотузки, які тільки знаходила, й це призвело до того, що куля здійнялася ще вище, але не настільки, аби перелетіти будівлю. Здавалося, зараз увесь Лондон слідкував за старенькою. Хтось з людей так само пройнявся страхом, як і вона, хтось кричав, а хтось просто споглядав. За кулею їхали щонайменше чотири машини зі службою порятунку, а з ними ще й кореспонденти.

Що тільки не писали в інтернеті!

«Навіжена бабуся намагається здійснити самогубство».

«Старенька втратила здоровий глузд й намагається причинити біду. Що зробить місцева влада?».

«Щось пішло не під контролем: чи безпечні нині розваги в Англії?».

Та інше, що було неправдивим.

Тим часом Надія все ще намагалися оминути хмарочос. Та як би вона не старалася, усе марно. Так, вона загине. Слід зачинити очі, аби не бачити смерті.

В очках все потемніло. Ну чому вона досі жива?

– Надіє, розплющте очі, – мовив В’язанко.

Бабця так і зробила. Вона побачила перед собою ясне небо.

– Я в Раю?

– Який Рай? Ми в пеклі! Ми оминули будівлю, але трохи зачепилися об неї й тепер повільно спускаємося до низу. В кулі дірка!

Наді на якусь мить стало спокійно. Скоро вона буде на землі. Поганою була ця витівка. Та лиш потім до неї дійшло, що вона спричинить ще більшу біду! Вона вже потрохи починала сідати на автівки, які стояли на дорозі чекаючи зеленого світла.

– Бабусю, просимо негайно посадити кулю на безпечне місце! – почулася з громкомовця. Звичайно ж Надя посадить. Хіба в неї є вибір? Поліціанти вже чекали на неї.

Й знову все пішло шкереберть. Вітер підняв повітряну кулю й поніс далі, попри дірку. Транспорт знов піднявся у небо й полетів далі, поки гілля дерев не зачепило. Нарешті бабця вже не летіла. Вона застрягла й благала про допомогу.

Пожежники зняли бабцю з «полону» повітряної кулі й одразу ж передали поліціантам. Раптом, щось почулося ззаду неї.

– Мамо?

– Елліс? Джеймс?