Anael Crow - Намі-но хіме. Книга 3, Anael Crow

     – Ти посієш Хаос…, – жахнувся Ідзанакі. – І як така жахлива ідея могла прийти в таку світлу голову?!

     – Так навіть краще, – відповіла Вона. – Всі ми станемо ближчими до Першоджерела, до Абсолюту.

     –  Порядок порушувати не можна! Ти всіх нас занапастиш – ось чого ти досягнеш. Бог-людина тому і перебуває на останній Сходинці Творчості, бо його свідомість нерозвинена. Вона не може вільно взаємодіяти зі свідомістю інших творців. Нічого хорошого з твоєї задумки не вийде! Усунувши межі світів, ти не згуртуєш людей. Ти все перемішаєш, тим самим знищивши самобутність кожного з них. Вони не стануть відчувати себе частиною цілого, вони не будуть працювати задля загального блага, втративши себе і все, що в них було. Люди розгубляться, піддадуться паніці, безумству! Хто знає, що може статися після цього?

     – Різниця між тобою та мною полягає в тому, що я вірю в людей, а ти – ні, –вперто заявила Вона. –  Я вкажу їм Шлях . Я стану світочем на їхньому поступі до взаєморозуміння і взаємодії.

     –  Ти завдаш їм страждань, якщо не вгамуєшся!

     – Ні! Ні, – похитала головою Ідзанамі. –  Ти помиляєшся. Настають великі зміни, і це лякає тебе..., –  пом’якшала Вона і довірливо посміхнулася, як раніше завжди посміхалася йому.

     Ідзанакі гнівно стиснув кулаки.

     – Ну, гаразд, – сказав Він. –  Якщо ти маєш рацію, якщо справді знайшла своє призначення, то покажи мені свої руки! Чому ти їх ховаєш?

     Ідзанамі з жахом подивилася на брата. Відсунулася від нього подалі, хоч у цьому й не було потреби – припорошений снігом, Накі залишався нерухомим, як крижана статуя.

     – Можеш не поспішати, – холодно промовив Він. – Я знаю, що з ними. Ти калічиш себе, Намі, і спалиш своє тіло, якщо не зупинишся. Хіба це тебе не насторожує? Шлях до досконалості ніколи не лежить ні через жертву, ні через біль. І тобі це добре відомо. У твоєму грандіозному плані вже щось пішло не так, проте ти затялася і відмовляєшся це помічати.

     Вітер, що налетів, закрутив слова Ідзанакі. Вони злетіли високо вгору, зачепилися за верхівку Гліцинієвої гори і ще довго дзвеніли вже після того, як розгніваний бог спустився до її підніжжя.

     Перемагаючи біль, Намі звільнила руки. Колись тонка рожева шкіра вкрилася потворними пухирями. Деякі вже встигли луснути, оголивши страшні виразки.

     – Дарма..., – заспокоїла Вона себе. – Колись ти зрозумієш, що я мала рацію. Ти побачиш мої діяння, Ідзанакі, бо я вірю в істинність своїх переконань.