Олександр Гребьонкін - Диво - квіти, Олександр Гребьонкін

ХІ. Квіти «Рокамболь»

Після пам'ятної зустрічі на святі в Лімасі Фабіан часто думав про Хариту і не міг її забути. Її очі кольору блакитної тіні, з іскрою захоплення спрямовані з-під темних вій на мовчазного художника, - все це породжувало певне хвилювання і змушувало нервово ходити по дому.

Навіть мати Фабіана – Емілія Петчер помітила зміну у поведінці сина.

Хоча художник часом поглядав у сонячне вікно у бік форту Бернгрев і образ Харити виникав у його уяві, він продовжував малювати. Але це були незвичні для нього картини – вони зображували дівчину, яка чекала на березі. Або його рука виводила чудові, фантастичні квіти.

Одного дня о десятій годині ранку з острова д'Авелес від'їхав червоно-блакитний човен, прямуючи до Лімаса. На веслах сидів Фабіан. Він планував придбати нові фарби.

 Море було мовчазне і сяяло під сонцем.

Стояло безвітря, Фабіан Петтчер гріб, втомився і до шаленства захотів пити.

З собою води у нього не було, і він це вважав зручним приводом для зупинки в тому місці, про яке мріяв.

 Він пристав до берегових пагорбів поблизу форту Бернгрев. Він давно не був у цих місцях. Фортеця зовні являла собою чотирикутник стіни, дві напівзруйновані вежі та ледь видиму внутрішню будівлю. З двору вився легкий димок.

Ворота фортеці були напіввідчинені. Фабіан залишив човен, злегка підтягнувши його на піщано-гальковий пляж, і пройшов у двір, на подив його - чистий і добре вимощений каменем.

Дерева були доглянуті та обкопані. Вузькі вікна будівлі блищали склом і були зачинені фіранками. Відчувалося, що там мешкають люди.

 Прямо виднівся сарайчик, переобладнаний зі стайні, маленька крита кухонька, звідки йшла пара.

 Праворуч, за струмком, розташовувався сліпучою красою квітник, такий чарівний, що захопило дух! Фабіан швидко оглянув квіти і відчув, що не може відірватися від споглядання гармонії, краси та якоїсь неземної радості.

 Зібравши волю в кулак, не наважуючись довго розглядати чудовий квітник, не показавшись господарям, Фабіан спочатку заглянув у кухоньку, але там було порожньо, крім розпалених полум'ям каструль.

 Тоді він підійшов до зовнішніх дверей кам'яної житлової будівлі.

На його боязкий стукіт жіночий голос відповів: «Увійдіть!»

У чистій і непогано відремонтованій кімнаті Фабіан побачив молоду дівчину, що сиділа з в'язанням у руках. Вогні свічок блимали по її обличчю, одязі. На ній була синя сукня, чорний фартух і бісерна зелена сітка, що схоплювала темне волосся.

І Фабіан здивовано завмер. Він упізнав Хариту - вона була чарівна!

Чемно вклонившись, Фабіан пояснив причину свого вторгнення.

- Я рада вас вітати, пане митець! Добре, що ви зайшли. А я не відразу вас впізнала в цьому вбранні, - сказала Харита, посміхнувшись.

- Це похідний одяг, - зніяковіло пояснив Фабіан. - Я їхав на човні до Лімасу за фарбами і вирішив зайти дорогою. Я поспіхом залишав дім і навіть флягою води не запасся!

 Він прийняв із маленьких засмаглих рук дівчини мідний кухоль з водою, випив і завмер на мить, бо, розглянувши Хариту поблизу, відчув рідкісне задоволення, яке йому захотілося продовжити.

Висока, струнка і жвава, (навіть коли просто стояла, опустивши руки), вона рухалася якось по-дитячому, трохи незграбно й упевнено. Її голос грудного відтінку звучав відкрито і приємно, ніби вона завжди відчувала задоволення від того, що говорила.

— У мене від спеки трохи паморочиться в голові, — промовив Фабіан. — Дозвольте трохи посидіти в цій прохолодній кімнаті.

- Звісно, ​​сидіть. Одну хвилину, у мене там на кухні готується, настав час зняти з плити...

Промовивши це, Харита поспіхом присунула Фабіану стілець і вислизнула у двері.

Він сів і почав обмахуватися беретом,  оглядаючи скромну обстановку кімнати: грубо збите з дощок ліжко, шкуру ягуара на підлозі, пару явно нещодавно куплених стільців з частково обірваними цінниками, старе подряпане шкіряне крісло, дерев'яний коричневий столик… На стінах він примітив полицю з книгами та кілька акварельних краєвидів із сонцем, морем та лісом.

Харита швидко повернулася і, посміхнувшись до художника, сіла в крісло, відновивши в'язання з білої вовни.

- Що це за твір ви в’яжете? – з посмішкою спитав Фабіан.

- Це буде плед, - відповіла вона, струшуючи пов'язаною смугою. — Такий великий, як ковдра. За нашого життя він може стати в нагоді.

- Чи ще багато працювати залишилося? - спитав Фабіан, намагаючись зав'язати розмову - так йому були приємні і присутність цієї дівчини, і цей скромний і затишний будинок.

- Місяця півтора, - відповіла дівчина.

І запитала у свою чергу:

- А ви що зараз пишете?

Фабіан опустив очі, йому було ніяково говорити, що він малює тільки її, її вогняний танець на святі, і він сказав:

– Закінчую роботу «Свято в Лімасі». Це буде незвична картина. Погляд на свято з точки зору птаха, що підлетів низько, пікірує в польоті.

Харита в захваті відкрила рота, але запитати не встигла.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍