Михайло Небрицький - Секрет, Михайло Небрицький

Частина 2

В офісі фірми помічник слідчої натрапив на секретарку директора – дівчину віком до 30 років у білосніжній випрасуваній блузці, з каштановим волоссям та блакитними, немов крига, очима. Поклавши слухавку, вона перевела погляд в бік гостя та з рекламною посмішкою привітала його.

-Доброго дня, секретар директора ТОВ "Імпорт-Буд" Олена. Чим можу вам допомогти?

-Доброго дня, мене звати Михайло Миколайович Лісовий, я помічник слідчої Шевченківського РУВС.

-Побачивши поліцейське посвідчення, посмішка з обличчя співрозмовниці вмить зникла, а сама вона знервовано застібнула верхній ґудзик сорочки.

-Чим можу допомогти? – відвівши погляд вбік, запитала вона.

-Я завітав до вас з приводу вашого директора Володимира Вербицького.

-Вибачте, але його ще немає на місці. Вам доведеться його зачекати. Чи можу я запропонувати вам кави?

-А не підкажете, коли він буде? – за допомогою професійних хитрощів офіцер намагався дізнатись, що відомо співробітникам жертви.

-Не можу точно сказати. Він зранку не відповідає на дзвінки.

-А як давно ви бачились?

-Цієї п’ятниці. Він попрощався, залишаючи офіс, а вчора його протягом всього дня не було й слухавку він не брав. А що, власне кажучи, сталось? – широко розкривши свої глибокі, як озера, очі, врешті-решт, не стрималась від цікавості Олена.

-Справа в тому, що сьогодні вранці його знайшли мертвим у власній квартирі, – сухо, без емоційного забарвлення, повідомив Михайло.

Відхилившись назад, секретарка опустила погляд й задумливо зітхнула. Ніякове мовчання запанувало в просторі на кілька секунд.

-Вбили? – наче грім серед ясного неба пролунали її слова, ошелешивши навіть Лісового.

-Чому ви так гадаєте? – розгублено запитав чоловік.

-Ну, якби помер природною смертю, то ви б сюди не завітали, – вичерпно відповіла жіночка.

-Гарне зауваження. Так, ви маєте рацію, схоже на те, що його вбили.

-Схоже? – дівчина здивовано просвердлила холодним поглядом поліцейського.

-Ну, розумієте, точніше може свідчити тільки розтин, а поки його не проводили, то ми здатні лише припускати вбивство. Адже в житті різне буває.

Трохи не розуміючи, що має на увазі помічник слідчої, Олена продовжувала обморожувати його крижаними очима.

 

-Добре, не звертайте уваги. Скажіть краще, чи не помічали ви випадково, що ваш шеф мав якихось недоброзичливців?

-Недоброзичливців?

-Ворогів. Якщо конкретніше. Адже він успішний і, напевне, впливовий бізнесмен. Можливо, він комусь випадково перетнув шлях? Можливо, йому хтось погрожував?

-Ні, не пригадую.

-Можливо, йому приходили листи з погрозами? Не знаєте? Адже крізь вас проходить вся пошта?

-Так, крізь мене, але я не бачила, щоб йому хтось погрожував.

-Зрозуміло. Можливо, конкуренти? Або навпаки – компаньйони по бізнесу?

Після цих слів обличчя співробітниці раптово зробилось блідим, наче сніг. Очі забігали з боку в бік, а губи затремтіли, немов пожовклий кленовий листок на прохолодному осінньому вітрі.

-Ні, вибачте, нічим не можу вам допомогти.

-Ви впевнені? – помітивши зміну в настрої дівчини, наполегливо перепитав Михайло.

-Так, вибачте. Мені ще потрібно повідомити співробітників про смерть нашого директора.

Жінка почала знервовано смикати руками над столом, перекладаючи з місця на місце папери, ніби щось шукаючи. Проте її відчужений погляд свідчив не на користь захопленості трудовим процесом. Ці маніпуляції вона виконувала, скоріш, механічно, очікуючи, коли співробітник поліції піде.

-Розумію. Ви можете щось розповісти про нього як про людину? Яким він був?

-Шо я можу розповісти? – зупинилась вона. – Директор як директор. Ввічливий, в міру вибагливий. Нерідко працював допізна. Як і всі директори. Нічого поганого про нього сказати не можу.

-Цікаво, – усміхнувся Михайло. – Він – не перший директор, на якого ви працюєте? Чи не так?

-Я, юначе, вже сім років як дипломований діловод.

-Як давно ви тут працюєте?

-Вже більше року, – зверхнім тоном, приховуючи роздратування, відповіла вона поліцейському.

Лісовий розумів, що секретарка без сумнівів щось знає, водночас він усвідомлював, що так він з неї нічого не витягне, тому вирішив не витрачати даремно час. Цієї миті у нього задзвонив телефон, і Михайло, вибачившись перед співрозмовницею, відійшов для розмови до дверей. Це була Кіра.

-Слухаю.

-Ти ще в офісі?

-Так, саме збираюсь вже йти.

-Щось з'ясував?

Чоловік, обережно озирнувшись в бік секретарки, відійшов до сходів, щоб його ніхто не чув.

-Нічого, абсолютно. Однак, секретарка Вербицького – Олена, схоже, щось знає, – перейшовши на шепотіння, доповів він.

-Дивись, Михайле. Ось приїхала Альона – дружина покійного. Вона мені розповіла цікаву історію про пана Остапенка – компаньйона Вербицького.

Михайло, озирнувшись навколо, притиснув телефон плечем до вуха, дістаючи з внутрішньої кишені куртки нотатник та ручку.

-Остапенко? – перепитав старлей, малюючи каракулі на папері.

-Так, Євген Євгенович. Вони разом з ним офіційно володіють компанією. Однак, як повідомила дружина Володимира, останнім часом у них часто виникали конфлікти, навіть доходило до погроз.

-Навіть так? Цікаво.

-Так, розпитай про це на фірмі, адже, як відомо, навіть стіни мають вуха.

-Зрозумів, Кіро Валентинівно. Незабаром приїду.

Сховавши смартфон, Михайло знову попрямував до столу секретарки й цього разу був налаштований більш рішуче.

-Вибачте, будь ласка... Олена? Так? – він вдав, ніби відразу не зміг згадати ім’я дівчини.

-Що ще? Я вам, здається, все розповіла, – роздратованим тоном крізь зуби прошипіла жінка.

-Вочевидь, не все. Скажіть, будь ласка, кому дістанеться керівництво справами фірми після смерті громадянина Вербицького?

Олена завмерла від здивування, цього разу буквально спопеляючи поліцейського своїм пронизливим поглядом, через який справді можна відчути мурашки на шкірі. Розуміючи, що тиснути в даному випадку марно, Лісовий спробував пом'якшити тон, намагаючись достукатись до свідомості співрозмовниці.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍