Михайло Небрицький - Секрет, Михайло Небрицький

-А сім'я? – Михайло приєднався до захопливого огляду кімнати, намагаючись натрапити поглядом на щось незвичайне.

-Дружина полетіла близько тижня тому до Єгипту, тому він тривалий час мешкав тут сам.

Помічника вражало, як швидко наставниця дізнається про всі деталі чийогось життя. Раптом, звідкись з іншої кімнати залунав дзвінок телефону. Вся слідчо-оперативна група озернулась в бік сигналу, а Михайлова першою попрямувала на звук. На дисплеї вже майже розрядженого смартфона відображалось фото юної, порівняно з жертвою, та досить привабливої дівчини, на фоні якої читався характерний напис: «Кохана». І поки телефон з 1% заряду акумулятора не вимкнувся, Кіра поквапилась відповісти на дзвінок, взявши гаджет з тумбочки.

-Ало! – негайно відповіла поліцейська.

З динаміка пролунав гучний гуркіт літака, який приземлювався, миттєво вдаривши у вухо слідчої, через що вона різко відсмикнула телефон вбік.

-Ало, Володю! Нічого не чути! Зараз, зачекай, – жіночий голос намагався кричати в мікрофон, щоб прорізати шум від механічних двигунів.

За десять секунд фон зробився тихіше та почулось як грюкнули двері автомобіля.

-Середньофонтанська 10, будь ласка, – повідомила комусь адресу співрозмовниця й одразу ж повернулась до бесіди. – Володю, куди ти зник? Я вже почала хвилюватись. Чому два дні не відповідав на виклики?

-Доброго дня. Мене звати Кіра Валентинівна Михайлова, я слідча Шевченківського РУВС. Скажіть, будь ласка, з ким я зараз розмовляю? – відразу перейшла до справи жінка.

Двосекундне мовчання на іншому кінці дроту перервалось цілком передбачуваним запитанням:

-А що трапилось? – тремтячий голос намагався стримувати емоції в передчутті поганих новин.

-Ви можете сказати, як вас звати? – наполягала слідча.

-Альона. Я дружина Володі. Що з ним сталось? – ледь стримуючись, щоб не заплакати, запитала вона.

Кіра відшукала поглядом фото біля ліжка, де був зображений нині вбитий Володимир поряд із дівчиною, яка без сумнівів схожа на ту, що сяйливо усміхається з екрану смартфона. На зображенні в рамці пара виглядає доволі щасливою, обіймаючись на фоні пожовклого осіннього листя. Подружнє фото навіювало слідчій спогади про покійного чоловіка, тому вона частково розуміла співрозмовницю, яка ледь не ридає та вже відтворює в голові найгірші сценарії. Кіра розуміла, що означає втратити чоловіка.

-Мені шкода, – несподівано пом'якшала Кіра, – але ваш чоловік знайдений цього ранку вбитим у вашій квартирі.

Після цих слів в динаміку почувся пронизливий плач.

Залишивши Михайлову в спальні саму, Михайло увійшов до, як йому здавалось, кабінета вбитого. Окрема кімната в квартирі, відносно невеликих розмірів, де все було облаштовано для плідної праці: дубовий комп'ютерний стіл, зручне крісло, оббите червоною шкірою, монітор, з якого співробітниця клінінгової компанії ще не встигла витерти невеликий шар пилу, що осів за вихідні. Також ніші в стіні, в яких розкладені книжки. Не такі старовинні, як ті, що у вітальні, де лежить тіло, але, дивлячись на них, можна припустити, що покійний володів значним колом захоплень: «Психологія сімейного життя», «Видатні особистості ХХ століття», «Довідник лікарських рослин», «Українсько-польський розмовник», «Іспанська за 3 тижні». Цікаво, чи багато з них він прочитав? Якщо всі, то вбитий справді заслуговував на повагу.

В шухлядах столу помічник знайшов лише: деякі документи, датовані минулим роком, зв'язку ключів, поки що невідомо від яких дверей, нотатник з якимись цифрами, канцелярський ніж та пульт від кондиціонера. Коротше кажучи, нічого, здатного зацікавити слідство або якимось чином натякнути на особу злочинця.

В куті кабінета стояв прикріплений до підлоги сейф, і Лісовий, недовго міркуючи, почав підбирати до нього ключа зі зв'язки. Раптом, у відчинені двері увійшла Кіра.

-Що ти робиш? – обурено поцікавилась вона.

-Цікаво, що в нього там зберігається? – не відволікаючись від процесу відповів Михайло.

-Ти взагалі знаєш, що такі дії без заздалегідь запрошених понятих і запису до протокола не проводяться? Де ти взяв ключі?

-У нього в столі, – зрозумівши свою помилку, зупинився він.

Михайлова повільно пройшла до центру кабінета, продовжуючи оцінювати поглядом все навколо. Вона не могла не звернути увагу на книги, на закриті з вечора жалюзі, крізь які смугами на стіл падало світло похмурого дня. Глянувши на стіл, слідча хотіла вже увімкнути комп'ютер, але згадала, як щойно особисто пожурила підлеглого за його безпринципність, й тому відкинула цю думку подалі.

-Ну, що там? Знайшов щось?

-Де?

-В сейфі!

-Але ж ви… – старший лейтенант обірвав відповідь, зрозумівши натяк капітана, та продовжив перебирати ключі.

Раптове клацання всередині замка, й металеві товсті дверцята відчинились з тихим дратівливим скрипінням. Всередині лежав пістолет, судячи з усього, травматичний, та кілька пачок з іноземною валютою.

-Нічого не вкрадено, – промовив вголос свій висновок Михайло.

Адже якщо він зміг підібрати ключа до місця, де зберігаються гроші, то що завадило б зробити це вбивці? До того ж, ані цінності, ані картини – нічого з цього злочинець не забрав, отже, точно не мав на меті пограбувати вбитого. Чому ж його тоді вбили?

-Зачини сейф і поклади все на місце. Незабаром приїде Альона – його дружина. За її присутності вже й оглянемо його особисті речі. Поки що я опитаю сусідів. Можливо, хтось що-небудь бачив.

-А я?

-А ти, Михайле, можеш поки з'їздити до його офіса. Він, мабуть, вже працює. Якраз поясниш співробітникам, чому їхній директор не виходить на роботу, разом з тим дізнаєшся, чи не мав він недоброзичливців з боку бізнесу.