Анна Харламова - "Грецькі блискавки", Анна Харламова

Глава 2 "Ось тобі і нотатки"

Пенелопа.

  Нью-Йорк.

   Чую, як десь бринить мій телефон. Я скиглю так, наче по мені проїхалась колісниця Зевса, потім ще табун волів і це все відбулось на Афінській арені*з гучними оваціями греків. Ось так зараз в моїй голові. Похмілля не змусило чекати, накотило наче вчорашній грім на мене. Хочу плакати від тупості. Навіщо було так багато пити?! Що це змінило в моєму житті? О, точно змінило - тепер у мене ще й макітра розколюється на маленькі частинки. 

   Я розплющую очі. Невдоволено накриваю обличчя подушкою, коли на мене потрапляє сонце з вікна, на якому я забула опустити ролети. Знову скиглю. Знову чую дзвінок телефону. З острахом відсовую подушку і намагаюсь кліпати. Тягнусь до тумбочки, намацую телефон і підіймаю слухавку. 

   — Не думав, що ви така скалка в дупі! Вам стало легше від того, що ви написали, Пенелопо?! Так, вчора дещо сталось на моїй кухні і це щось, що довело мого шефа до нервового зриву. Через стрес він переплутав спеції, але ж ви могли сказати про це особисто йому, а не висвітлювати подію у бозна якому ракурсі. — Чую, як знайомий мені голос робиться холоднішим ніж дві секунди тому. Звідки красунчик з Олімпу знає мій номер телефону? Звідки взагалі він знає, як мене звати? І що я такого зробила, що він з самого ранку будить мене дзвінком і просто так скидає на мене свій гнів? Я хотіла це все запитати, але він не дав і слова вставити. — Я ще так шкодував, що напосів на вас в ліфті, але тепер розумію, що дарма. Ви живете за принципом - насоли іншому. Тож, що з вас взяти?! Ваша стаття… Знаєте скажу вашими ж словами - займіться чимось іншим, це точно не ваша справа. 

   Після цих слів він поклав слухавку, а я так і сиділа з відкритим ротом, притиснувши до вуха телефон. Нічого не розумію… Стаття? Яка стаття? Бляха-муха! Що я вчора зробила? 

   Я кидаю телефон на м'яку ковдру і зриваюсь з ліжка. Зашпоркуюсь об тумбочку і кричу від болю. Збивши мізинець, я все-таки намагаюсь дійти до столика на якому ноутбук. Сідаю на диван, потираю пальці, які щойно збила і чекаю коли ноутбук увімкнеться. Перше і єдине, що мені потрапляє в очі - це моя стаття. Стаття про нього. Про красунчика з Олімпу. 

   Читаю в голос, бо коли починаю читати про себе, голова тріскає навпіл.

   Вишуканий, грецький ресторан "Πιάτα από την Ολυμπία", хоч і розрекламоване місце, але заклад точно отримав свою рекламу не через те, що там смачна їжа. Скоріш за все спрацювала гарна “обкладинка”, як закладу так обличчя красунчика з Олімпу - тобто його власника. 

   Моя щелепа відвисла і я застигла в безмовному крику. Я сьогодні вночі зіпсували собі кар'єру. Я сьогодні вночі зіпсувала кар'єру красунчику з Олімпу. І я зганьбилась на весь Нью-Йорк. Як я могла таке написати? Як я могла таке відправити? Що ж я накоїла?! Ідіотка! Дурна, дурна ідіотка! 

   Тепер мій рот видає зойк, потім крик і я підскакую з дивану, хапаючись за голову.

   — А якщо видалити все? Може це допоможе? Ні… це не допоможе. Як так сталося? Я п’яничка, яка сама себе зганьбила. Мені потрібно виїхати з країни, змінити ім'я та… він мав рацію - мені потрібно змінити професію. 

   Кричу і тупочу ногами, наче мені не за тридцять, а тринадцять. Дуже достойна поведінка. Хоча… це якраз підходить до тих дій, які я вже накоїла. 

   Від того, що я тупотіла, моя голова подякувала тим, що загуділа ще більше. Я скривилась і попленталась до раковини налити води у склянку та випити таблетку ібупрофена. Доки йду і роблю все, що хотіла, починаю відчувати, як очі наповнюються сльозами від думки про лажу, яку я накоїла. Безвихідь переповнює… емоції наче гойдалка всередині мене. Я думаю про втечу з міста, потім про те, що потрібно видалити статтю, а головне - зателефонувати йому і перепросити. Особливо за мій непрофесіоналізм. Тобто, за Красунчика з Олімпу. 

   — Ω Θεέ μου, τι ντροπή!*

    Йду назад до дивану зі склянкою в руках. Таблетка вже в мені - тож скоро має зупинити табун биків в моїй голові, які тупочуть з однієї скроні до іншої. 

   Сідаю і на мої очі знову натрапляє стаття. Це ж треба так зганьбитись?! “Красунчик з Олімпу”. Може він і сердитий, але хіба не приємно, що жінка його назвала саме так. Це все одно, що сказати - “Ти немов бог!”. І про що я тільки думаю?! Йому до одного місця, що він Красунчик з Олімпу. Я повелась не тактовно і це точно для нього не комплімент. 

   І бляха-муха, чого я дійсно не вчинила так, як він сказав?.. Чому не покликала шеф кухаря і не запитала про страву?.. Бо що тут було запитувати?! Страва була просто жах. А моя робота їсти та писати про це. Якщо б я кожного разу кликала шеф кухарів, мені б виправляли страву і я б мала писати про… Про що тоді писати? Мені принесли гидоту, а потім злякались, що я напишу про них статтю і от будь ласка, - ваша смачна страва, яка мала б бути такою одразу. 

   Та ну… 

   Але йому, все-таки, зателефонувати потрібно і все пояснити. Чому так вийшло. І головне не пробовкатись, що поки я писала про нього статтю, заливалась вином - я дивилась на його фото у фейсбуці. Як видно у мене якесь нетримання в собі інформації, тож треба фільтрувати те, що вилітає з мого рота, або з під клавіатури. 

   Мій телефон вібрує і я хапаюсь за нього, гадаючи, що це Красунчик з Олімпу. 

   — Я якраз хотіла зателефонувати вам і перепросити… це дуже непрофесійно… 

   Аж раптом мене перебивають, і я впізнаю голос свого боса, і цей голос не обіцяє мені нічого хорошого.

   — Чим ви думали Пенелопо?!

   — Я… Едгаре… вибачте…

   Мене знову перебивають, і я замовлю наче стою біля дошки, і наді мною вчитель. Терпіти не могла школу, тож можна уявити, як я зараз почуваюсь. 

   — Така фамільярність неприпустима. Не знаю чим ви керувались, але точно знаю, що писати такі статті ви тепер будете деінде. 

   — Але…

   — Пенелопо, мені не потрібні ваші “але”. Ви розкритикували один з найкращих ресторанів у місті. Ви дозволили собі вислови, які не може дозволяти журналіст в нашому видавництві. Проте… я дозволяю вам написати останню статтю і як ви розумієте вона повинна бути з вибаченнями. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍