Айрін Ван - Звільни мене опівночі, Айрін Ван

 Наважуюсь підійти до нього із найпримітивнішим запитанням у своєму житті:

– Вам не холодно в одній сорочці?

Тепер складається враження, що саме я з ним фліртую.

– І це запитує у мене жінка, яка вийшла в десяти градусний мороз в одній сукні, – посміхається найприємнішою посмішкою, яку я коли-небудь зустрічала у чоловіків, а після додає: – Насправді я мав вдосталь часу звикнути до такого середовища.

– Отже, ви таки з цих країв, – роблю певні висновки із його слів, та поряд з ним мене не покидає відчуття ілюзорності всього, що зараз відбувається на цій терасі. З голови не виходить його портрет, та я не наважуюсь про нього запитати, адже боюсь, що причина оказій із тим горезвісним полотном саме в мені.

– Ваша правда. Живу в таких умовах вже достатньо довгий період часу. І навіть якби хотів покинути це казкове місце – у мене нічого не вийде.

– Не розкажете чому?

– Бо мене не відпустять.

– Тільки не кажіть, що вас силою тримають у цьому, до біса, неймовірному місці. Не схожий ви на бранця, – відповідаю із неприхованим сарказмом в голосі.

 Він не встигає мені відповісти, адже до нас вже несеться Олеся із моїм пальтом.

– Ти що тут робиш на одинці? Застудитись хочеш? – протягує мені верхній одяг й тільки після цього до мене доходить увесь зміст сказаного. Я спрямовую свій здивований погляд на Даріуса, який цього разу не зникає, а стоїть поруч, та Олеся навіть не дивиться у його бік й продовжує без зупину тараторити й читати мені нотації.

– Це через Макса ти сама не своя? Цьому козлу таки вдалось все зіпсувати?

– Він підходив до мене, коли ти пішла нам по напої, щоб познайомити із моєю заміною.

– От, козел! – обурюється подруга.

– І я про те ж, – повністю погоджується із нею чоловік, та Олеся все одно продовжує вперто ігнорувати його присутність, наче його тут й немає.

 – Ходімо вже в будинок, годі тут мерзнути, – тягне мене за собою й помічає кров від порізу на моїй долоні. – У тебе кров! Ти, мабуть, порізалась, коли розбила склянку. Потрібно перемотати рану.

– Не хвилюйся! Це звичайний поріз. Ти йди, а я за кілька хвилин приєднаюсь.

– Тільки не затримуйся, бо, якщо не з’явишся, я прийду й силою заштовхаю тебе всередину. Я пошукаю в домі аптечку.

 Олеся все ж йде, а я повертаюсь до Даріуса. Він чомусь різко змінюється в обличчі й вже не виглядає таким привітним.

– Може ви мені поясните що за чортівня відбувається. Чому моя подруга поводилась так, наче вас тут немає.

– Якщо коротко, то вона мене не бачить, – відповідає спокійно, наче розповідає про якісь буденні речі. – А, якщо точніше, то бачите мене тільки ви. У вас кров – вам краще піти з подругою й обробити рану.

– Хороший жарт, – спочатку його відповідь викликає на моєму обличчі іронічну посмішку, а після тілом проноситься холодок, який спровокували зовсім не погодні умови, а страх. І страх не через те, що я побачила примару чи ще щось, а через хвилювання за свій стан. Я боюсь, що збожеволіла і тепер бачу галюцинації. Та ці галюцинації аж надто реальні, що наводить ще більшого жаху. – Божевілля – чудовий подарунок на Новий Рік. – У цьому стані мені ще навіть вдається жартувати.

– Вероніко, ви не божевільна, справа у картині, – схоже, на моєму обличчі все написано, якщо Даріусу вдається зрозуміти про що думаю у цей момент.

– Ви зараз про власний портрет в якому інші бачать чомусь зимовий пейзаж? – вирішую уточнити деталі й впевнитись, що в мене не їде дах. Хоча, розмовляючи із чоловіком, який стверджує, що бачу його тільки я, це тільки підтверджує, а не спростовує.

– Так і ви єдина за останні три сотні років, хто справді може мені допомогти.

– Припустимо, що я вам вірю, хоч і язик не повертається це сказати, та я хочу почути вашу історію від самого початку. Як я вже зрозуміла, ви не маєте жодного відношення до Ярослава Євгеновича.

– Ви маєте рацію. Я придумав історію про дружбу з ним, щоб вас не налякати. Не міг же я одразу з порогу сказати, що ув’язнений в картині й до зустрічі із вами жодна жива душа не могла мене побачити. Я чекав на вас цілих триста років.