Френсіс Скотт Фіцджеральд - Я віддав би життя за тебе (збірка)

«Циклон у тихому краю» та «Жінки в домі», запозичено деякі понурі подробиці того, що сталося перед Зельдиним нервовим розладом і після нього, описано деталі розвитку недуг Зельди та Скотта.

«Я віддав би життя за тебе» — однойменне зі збіркою оповідання, якому Фіцджеральд дав також назву «Легенда озера Лур», — стало наслідком його невеселих днів у цілющих горах Північної Кароліни. Він поїхав туди, щоб зміцнити здоров’я. Боячись повернення туберкульозу, письменник сподівався, що свіже повітря допоможе зцілитися йому й дружині. З 1935 по 1937 рік у поїздках до Балтимора, де Френсіс Скотт, Зельда й Скотті намагалися прижитися на початку тридцятих, він пробува`в переважно в різних готелях Північної Кароліни. Коли мав гроші, то зупинявся в курортних готелях, зокрема в «Лейк Лур інн», «Оук голл» та «Парк ґроув інн», а коли не мав, то жив у мотелях, їв консервований суп і прав свою одежу в раковині. Коли дозволяли час, здоров’я та працездатність, Фіцджеральд працював, вкладаючи всю свою душу, все своє життя в написане. «Я віддав би життя за тебе» створено в ті часи й у тих місцях.

Попри те, що автор заклопотаний і стурбований собою, деякі оповідання є антитезою автобіографічних. Фіцджеральд розмірковуває не так над силами, що діють у його житті, надихають і, можливо, дають прихисток, як над значно більшими силами, що впливають на американську культуру й історію, — від бідності за часів Великої депресії до питань стосовно раси та громадянських прав, до регіональних звичаїв, перспектив і культури. Звичайно ж, у Фіцджеральда ці громадські та історичні справи подекуди змішуються з особистими. Покидаючи в 1937 році Південь і свою дружину, уродженку Алабами, і їдучи до Голлівуду, письменник глибоко задумувався про історію та родину. Генезис переказів про Громадянську війну, відображений тут у двох довершених начерках із зовсім різними сюжетами, спирається на те, що розповідав Фіцджеральдів батько про свого двоюрідного брата, підвішеного за великі пальці в сільській місцині Мериленду. «Пальці вгору» і «Прийом у дантиста», переповнені звірствами й катуваннями, грубими вчинками й різкими словами, становлять гострий контраст із романтичними уривками тексту, які Фіцджеральд тоді ж вставляв у сценарій фільму «Звіяні вітром». У цих оповіданнях Фіцджеральд вражаюче виявляє ключові моменти одного з найважливіших періодів історії Сполучених Штатів, роздумує над міфами, що постали в ті часи, а також з’ясовує, у який спосіб історія родини привела його як письменника до важливих історичних моментів і пов’язала з ними. У цих творах також поставлено під сумнів автентичність та креативні джерела: переказування історії, почутої ще змалку, як казку перед сном, протиставлено оповіді письменника, який хоче знайти щось нове.

«Балетки», «Ґрейсі ні в сих ні в тих» і «Любов — це біль» подано у формі сценаріїв. Інші справляють враження, що Фіцджеральд мав намір написати ходовий сценарій, натомість створив те, над чим він, власне, й працював, — оповідання або начерк роману. Наприклад, «Жінки в домі» спершу можна сприйняти як яскраву романтичну комедію Золотого віку[3], призначену для Вільяма Пауелла[4] та Керол Ломбард[5]. А далі починаються проникливі описи, на сюжет падає тінь: вродливий герой-авантюрист умирає від хвороби серця, і це трагічно відображає Фіцджеральдову долю. Чи може він і далі, поклавши руку на серце, залицятися до кінозірки-красуні, в яку закохався? В оповіданні є характерні особливості, що їх не схвалили б на жодній кіностудії, як-от медсестра, що засуджує колишніх пацієнтів-«наркоманів», і зірковий кіноактор, наділений дивовижною «надзвичайною красою», який має велику ділянку конопель. Фіцджеральд їдко, дошкульно критикує марнославство, фальш і пожадливість у Голлівуді, а водночас буквально застеляє ліжко трояндами в класично красивій, але не зовсім виправдувальній заключній частині одного з творів. Він не тільки насміхається з любовних і романтичних сюжетів, із яких користає Голлівуд, але й подає гостру як бритва пародію на те, що від нього хочуть редактори, і робить це собі на втіху.

«Ґрейсі ні в сих ні в тих», «Балетки» і «Любов — це біль», звичайно ж, недосконалі як оповідання, але автор якраз і хотів, щоб вони не належали до цього жанру. «Балетки» написано для іншої балерини, але Фіцджеральд відчув, що Зельдине захоплення балетом і вправність у ньому допоможе «подати щось цілком автентичне у цій справі, повне винахідливості та чуттєвості», і завдяки цьому сценарій став біографічно пізнавальним. Письменник повернувся до «Ґрейсі ні в сих ні в тих» через п’ять років після того, як почав писати. Його перероблений варіант подано тут для порівняння. «Любов — це біль» відзначається тим, що це оригінальний твір Фіцджеральда. Автор подав власну ідею цілого фільму, а не просто своє трактування написаного кимось іншим.

* * *

«Гадаю, дев’ять років, які відділяють “Великого Ґетсбі” й “Ніч лагідну”, завдали непоправної шкоди моїй репутації, бо за той час виросло ціле покоління, що сприймало мене лише як автора оповідань для “Посту”. (…)

Дивно, що зник мій колишній талант до оповідань. Почасти через те, що змінилися часи, змінилися редактори, а ще й через те, що частина твору — щасливий кінець — якось була пов’язана з тобою і мною. Звичайно, кожне третє оповідання мало інший кінець, але, загалом узявши, в мене з’явилася публіка завдяки оповіданням про кохання молодих людей. Мабуть, я мав потужну уяву, якщо вже відсилав читачів так далеко і так часто в минуле».

Френсіс Скотт Фіцджеральд — Зельді Фіцджеральд.

Жовтень 1940 року.

Потужна уява править оповіданнями збірки «Я віддав би життя за тебе». Їх якість неоднакова, і сам Фіцджеральд це знав, як видно з його листування. Деякі очевидно написані за готівку й — хай у них блискучі сюжети, фрази й персонажі — справляють враження створених нашвидкуруч і неповноцінних. Борги й лихоліття невигойно поранили письменника в середині 1930-х. У творах цього часу звучать біль і щирість — так само, як і в листі до Обера, написаному в травні 1936 року:

«Жахливе це діло — борги. Через них я мало не до решти втратив упевненість. Звик писати сам для себе, а тепер пишу для редакторів, бо не маю часу гаразд подумати над тим, що мені подобається, або знайти щось таке, що сподобалося б. Як той, що черпає по краплі воду з криниці, бо дуже спраглий і не може дочекатися, поки вона наповниться. О, якби ж то хоч раз поталанило…»

Однак Фіцджеральд сказав дружині про те, що хоче від нього «Сатердей івнінґ пост» і чого він