Влада Клімова - Заручники істини, Влада Клімова

Годзіла забрів наперед та знову облизнув гидкого рота:

– Ти просто неймовірна, лялю! Такої в мене ще не було...

Страхіття сіло перед дівчиною на ліжко й миттю засунуло їй до ротика два величезних пальці. Потім виродок нетерпляче обслинив обидві свої руки й почав пестити ними оголені дівочі соски. Нічого не поробиш, під слизькими пальцями, вони збудилися.

– Сирітко, бачу, ти вже мене хочеш? І я страшенно хочу тебе скрізь... Іди спочатку сюди, – він підхопив дівчину на руки й посадив спиною до себе на той відсутній чоловічий орган та застогнав, наче божевільний.

Яна нічого не відчувала й тільки молилась, що він саме такий. Бо якби у цього звіра хазяйство відповідало розмірам його тіла, він би вже давно зробив з неї каліку, чи розірвав на шматки. А так лише ковзав по ній чимось та змушував ненавидіти. Й судячи зі стояка того непотребу, дівчина розуміла, що він прийняв Віагру й прийдеться терпіти цю нісенітницю кілька годин.

Хворий дебіл обвозив своїм хазяйством по ній усій і здається вже трохи зморився, адже величезне тіло було немолодим та й потребувало деяких зусиль, щоб вертіти своєю іграшкою на всі боки. Коли він награвся й кінчив на підлогу, то відразу вирубився. А Яна миттю скинула з себе ті мотузки й побігла знову митися...

Під потоками води дівчина намагалась аналізувати: скільки ще зможе витримати цю наругу над своїм тілом і мозком? Адже душа, якщо й була присутня в ній, то ніякої участі в нинішньому збоченому житті точно не приймала. Вона спала десь дуже глибоко й це єдине, що радувало.

Скоро Годзіла виліз надвір у діловому костюмі й тепер нагадував тварину, що зібралася на виступ до цирку. Він пороздавав слугам накази та виїхав у своєму мікроавтобусі в невідомому напрямку. А люди, що залишилися вдома полегшено зітхнули й зайнялися своїми справами.

Зрозуміло, що телефон у Яни був під забороною. Тому полонянка взяла книжку та й пішла на свіже повітря, посидіти між квітучих дерев її тюрми.

Розділ 5. Змова

Молодий Лісогір був не тим хлопцем, що після почутого, залишить усе як є. І пораду бармена, не лізти до цієї справи, він забув відразу. А історія про синьооку дівчинку-невільницю тепер ще гостріше підіймала тему «батьків і дітей». Адже рідна мати спокійнісінько віддала свою дитину для наруги й знущання. Цього Артем забути вже не міг.

Кілька днів він гаряче лаявся з мачухою, без будь-якої причини. Потім взагалі схопив її улюблену чашку з написом «найкраща мама» та жбурнув об стіну так, що Ліна перелякано відскочила вбік, щоб не бути наступною.

– Валю, що відбувається? Я починаю малого боятися. Ще трохи й він мене просто приб’є, – жалілася чоловікові мачуха.

– Не знаю. Може це в нього вікове? Але ж Тьома далеко не підліток! Звісно лазить по тих клубах, а йому вже давно баба потрібна. Та не переймайся, Ліно, колись знайде, – спробував пожартував Валентин Наумович і поїхав до офісу.

Виходить навіть стервозі, на ім’я Ліна Жур, інколи буває страшно. От коли вона влізла до чужої родини та відібрала у маленького хлопчика маму - здавалося все в порядку. Але тепер «дитині» було двадцять п’ять років, він мав професію та деякі зв’язки, а ще буйну голову на плечах. А вона - лише постаріла егоїстка, без власних дітей. Ліна зателефонувала якійсь подрузі й подалася до центру, на шопінг.

Посеред величезного гаража, в компанії пропахлих мастилом та бензином чоловіків, двоє вірних друзів займалися улюбленою справою. Тут стояли величезні МАNи й Мерседеси й роботи завжди було вдосталь.

Ось Євген щось запитав у товариша, але не отримавши відповіді, виїхав на візку з-під авто та прискіпливо подивився вгору:

– Арте, що відбувається? Останні дні ти смиканий якийсь. Грати в боулінг чи більярд відмовляєшся, напружено думаєш про щось. А потім взагалі зателефонував й відразу кинув слухавку, не сказавши чого хотів. Вибач, та я починаю переживати.

– Жеко, не бери до голови. Я тоді з мачухою до матюків погиркався. Хотів з тобою душу відвести, а коли глянув на годинника, дав задній хід. Ніч була надворі, – відверто пояснив хлопець.

– Теж мені проблема. Посиділи б у дворі, як завжди. А ще я думаю, що трохи винна та маленька фея, з синіми очима... Чи я помиляюся? – хитро примружився товариш.

– Що ти мелеш? НІ! – сховав очі Артем та знову повернувся до роботи.

Але після душової, коли хлопці йшли в бік дому, Лісогір не витримав і якось збуджено заговорив:

– Женько, ти як ставитися до рабовласництва?

До цього вони розмовляли про гальмівний шлях, на різній швидкості багатотонників й тому подібний перехід не на жарт здивував Євгена. Він високо здійняв брови та відповів:

– Негативно. А чому ти питаєш?

Важко повірити, але Лісогір вперше за всю їх багаторічну дружбу ще й словом не обмовився про інформацію, яку нещодавно отримав від бармена «Максимуму». Саме зараз вони проходили повз заклад й Артем всередині просто кипів від бездіяльності.

– Знаєш, брате, ти йди. У мене є тут одна справа...

– Значить все-таки я правий! Сподобалася тобі та маленька квіточка, – переможно підсумував Топчій, але названий брат зірвався:

– Немає її тут! Та дитина дуже нещасна. Атос мені розповів, що вона у їх господаря в рабстві. Рідна мати віддала за власні борги. А я ще шкодую про своє життя поруч з татовою шалавою...

– Тьомо, ти оце зараз серйозно говорив чи мастила нанюхався? – не міг повірити у почуте Євген.

– Абсолютно серйозно. Не можу більше мовчати. Хочу прохати твоєї допомоги, бо сам я не справлюся, – готувався відкрити душу другові Артем.

– Коли це було, що «сам»? Навіщо ти мене ображаєш? Що треба робити? – закидав його питаннями безвідмовний Топчій. Він навіть не поцікавився: в чому справа? Бо коли знадобиться запхати голову з Артемом під гільйотинний ніж, він погодиться. Власне, наразі алегорія доцільна.

– Хочу дівчинку вкрасти й переховати якомога далі від біди...

– Що? – тільки тепер дійшло до Євгена. – Арте, ти ненормальний? Нас же посадять. Вона виглядає неповнолітньою...

– А хіба неповнолітніх можна міняти, наче товар? Що, за таке не саджають? Та тварюка живе собі й процвітає, ще й хизується своїми добрими справами, – горів божевіллям погляд Артема.

– Добре-добре! Не дурій. Я ж сказав, що завжди з тобою. Але треба все обміркувати, розрахувати, а вже потім діяти. Ми ж не хочемо просто погратися у рятівників та все зіпсувати, – обійняв його за плече Топчій і виходило, що в цьому дуеті здоровим глуздом був саме він.

– Ні, бо зовсім занапастимо бідолашну. Звісно треба в когось розпитати. Але в кого? Атоса я наскрізь бачу й він більше нічого не знає. У малих офіціанток мізків немає взагалі. Мені здається, що під Римму треба копати. Шкірою чую: вона багато чого розповість, – примружив шалений погляд Лісогір.

Розділ 6. Час пішов

Сьогодні ввечері в «Максимумі» хлопці завзято грати в боулінг, а після виграшу попрямували до бару. Дивно, але за стійкою стояв інший бармен і без присутності Атоса, зал виглядав якось неправильно. Друзі замовили по пиву й тільки тепер помітили стару знайому, адміністраторку Римму. Але вона їх побачила вже давно та сиділа у своєму кутку тишком-нишком.

Звісно потрібен був привід, щоб її налякати. Тепер за роботу взявся Євген Топчій. Він схопився за щоку, голосно скрикнув і дістав на долоню кілька горішків, а серед них маленький камінець...

Все, що відбувалося на барі не зовсім підпадало під відповідальність адміністратора, але за зміну відповідала саме вона. Лісогір миттю підняв руку і владно покликав бідолашну до себе. Римма покірно підійшла до старих знайомих та намагалася виглядати зосередженою й спокійною:

– Слухаю вас, шановні!

– Догралися Ви, мадам, зі своїм керуванням. Дивіться, що подають гостям Ваші хапуги недороблені! Женю, покажи... – лізла з Артема неймовірна злість. – Хто платитиме моєму другові за нового зуба? Зламав же, скажи?

Євген артистично мучився болем та совав язиком десь між зубів, а на долоні тримав горішки з камінцями. Римма зблідла вся й ледве животіла:

– Я не знаю, як це сталося! Шановні, дуже перепрошую! Все, що завгодно, коштом закладу. Толику, ти взагалі звільнений. А ще казав, що працював в барі на Хрещатику. Господи, та що ж це я така невдачлива? – молилася адміністраторка.

– Так, все! Я минулого разу Вас пробачив, але тепер...

– Прошу Вас! – вчепилася в руку Артема жінка та вже дійсно плакала по-справжньому. – Я одна працюю. Мені дитину треба лікувати. Не можна мені звільнятися. Хочете, я перед Вами на коліна стану?

І поповзла додолу. Але Артем був не настільки жорстоким та й не знав він про хвору дитину у цієї баби.

– Та що Ви робите? Я ж не арабський шейх. Встаньте негайно! Ви можете реабілітуватись, але інакше. Жеко, візьми попий води! Тільки зуби в склянці не залишай. Хлопче, а ти не бійся, працюй собі. Ми з мадам дещо на самоті перетремо, – зараз друзі виглядали зовсім не як люди з вищою освітою, а раче як досвідчені водії та в них це прекрасно виходило. – Пішли, Риммо, надвір.

Жінка мовчки пішла за ними, але на вулиці тихенько запротестувала:

– Прошу Вас. Я ніколи ще не була з двома відразу...

– Мадам, у Вас зовсім дах поїхав? Ви себе в дзеркалі бачили? Навіщо Ви нам здалися? Господи, яка нещасна, – нормально заговорив Топчій й миттю забув про свої хворі зуби.

– А тоді для чого весь цей цирк? – запитала не така вже й дурна жінка.

– Ну, відразу радіти не треба. Адже в залі всі бачили ситуацію, що склалася. Та й Ваш знайомий бармен таки може залишитися без роботи. Тому концентруємо мізки й відповідаємо на питання: чітко і ясно. О’кей? – пояснив Лісогір.

– Все, що знаю розповім, – згодилася Римма.

– Дівчина, яку я тоді зачепив. Хто вона і де знаходиться зараз? Розповісте й ми Вас відпускаємо та більше не будемо чіпати. Але якщо хтось, навіть випадково, дізнається про цю розмову... Риммо, повірте, я забуду про Вашу хвору дитину й буде горе, – жорстко вимовляв кожне слово Артем.

– Хлопчики, рідненькі, я нічого не знаю. Питайте про що хочете, хоч про мій порожній рахунок у банку, але тільки не про це, – дивно засмикалася дамочка.

– Ось тепер здається тепліше! Саме про це та швиденько. Коліться, Риммо, час пішов, – суворо додав Топчій.

Жінка тяжко зітхнула, притулилася до стіни та вся тремтіла:

– Господи, прости мене! Ми з її матір’ю тут на масиві виросли, подругами були. Вона Янку нагуляла та в старій хаті жила. Ну, я й запропонувала їй взяти кредит на житло. Писали, що безпроцентний, а виявився складний. Ті проценти миттю почали рости й перетворилися на страшну суму. А наш власник центру, Гребенюк Олег Самійлович, він заможний чоловік. Для нього таке погасити, що оком повести. Тільки у Скрипник, окрім Янки нічого не було, ось він і обміняв малу на сплату боргу. Тепер мати без дочки у старій хаті сидить. Та їй у господаря краще, він і сюди дозволив привести. Але ж ця безрука викинула на Вас тацю з їжею, тому повернулася до маєтку. Ось і все. Можна мені піти? – сповідалась гадюка та намагалася вислизнути.

– Ну ти й гидота! Добре, йди собі, – виключив диктофон Артем. – Але пам’ятай, що твоє життя на цьому записі тримається. Пішла геть та забула, що нас бачила!

Розділ 7. Підготовка спецоперації

Напарники забралися до свого Мерседеса й тільки тепер дружно розсміялися.

– Арте, я коли почув, що вона боїться з нами двома відразу, ледве не впісявся від сміху. Тримався з останніх сил! – захлинався Топчій та запивав водою.

– По-твоєму це смішно? – від отриманої інформації вже надувся Артем.

– Вибач, Ромео! Та врятуємо ми твою Яну Скрипник. Тільки ж «князьок» цей осокорківський явно не простий. З дурною бабою нам підфортило, а з ним подібне не пройде. Думати треба.

– Треба. А як твої зуби після жування камінців? – повеселішав Лісогір.

– Я що виглядаю ідіотом? Чого б це мені спало на думку щебінь гризти? Просто потримав на долоні. Спритність рук і ніякого шахрайства! – потішався Топчій.

– Шахрай та ще який! – легенько стукнув по лобі вірного друга Артем. – Я от думаю: куди нам дівчинку заховати? Та тварюка, як помітить пропажу, землю ритиме не один день. А в нього, казав Атос, купа зв’язків. За бугор нам її не вивезти, бо закордонного паспорта точно не має та й спалимося на першому ж посту.

– І знову правий. Зажди, а ти казав, що десь у глибинці в тебе тітка є. Мамина сестра. Може туди? – дійсно дві голови: то велика сила. А коли вони ще й розумні, як у цих чоловіків, у нещасної дівчини вимальовується шанс на порятунок.

– Є така й досить далеко, у Пирятині. Який же ти молодець, Топчій! – надихнувся гарною думкою Лісогір.

– Арте, а де це? – округлились очі Євгена.

– Темна ти людина, рідний край треба знати. Що зовсім географію не вчив? Якихось триста кілометрів на Північ і ти вже на зелених просторах Полтавщини, – просвітив його Лісогір.

– Так ми ж з тобою разом уроки прогулювали. Ось ти, наприклад, не знаєш вулиць Ужгорода, а це моєї мамки рідний дім, – тепло вимовив Євген.

– Стій-стій! Тільки-но народилася в мене одна цікава ідея... – замислено посміхався Артем. – Жеко, ти цирк любиш?

– Та в нас з тобою він кожен день. А чому питаєш? – в погляді товариша загорілась цікавість.

– Вовка Гресь біля хижаків техніком працює. Пам’ятаєш такого?

– Хочеш для того хижого звіра самку орендувати, щоб загризла? – прикидався нерозумним Топчій.

– Ні, хочу взяти у Вовчика спеціальну зброю та кілька транквілізаторів, щоб приспати охорону й того негідника. Звісно, якщо знадобиться. Я б ще взяв у гаражі старий Джип, але ж він без номерів, – наче розвідник окреслював спецоперацію Лісогір.

– Номери не біда, знайдуться. Я думаю про відеокамери? Адже вони в такого збоченця на кожному кроці. Трясуться виродки за награбоване, – доповнював список проблем Євген.

– Камери? Це гірше, але теж можна вирішити. Візьмемо у баті глушилку. Вмикаєш через вай-фай і деякий час на записах ні чорта не видно, тільки мерехтить. Якось йому подарували...

– Клас! Я навіть не знав, що татко в тебе такий Штірліц. А навіщо йому той апарат? – здивувався Топчій.

– Поняття не маю. Та хіба ж дарованому коню в зуби дивляться? Ось і попрацює на добре діло. Дуже хочу дівчинку врятувати, – зізнався Артем.

– Міг би й не казати. Хіба я не бачу: аж язик стоїть! – добивав друга молодий чоловік.

– Жеко, я ображусь! Сам не знаю: як воно сталося. Побачив ті перелякані оченята й тепер вони мені ночами сняться, – з болем зізнався Лісогір.

– Вибач, я не хотів. Дійсно, події неочікувані. Ти завжди казав, що кохання не існує, лише вільні стосунки... – зітхнув Євген та розумів, що втрачає свого братана, але заради Кохання, він не проти.

Того вечора друзі залишили Мерседес на стоянці «Максимуму» та пішли по домівках поспати й додумати деталі спецоперації з порятунку дівчинки Яни, котра сидить у підвалі на ланцюгу на ні про що подібне не здогадується.

А її таємні рятівники готувалися, на диво, ґрунтовно. Збоку здавалося, що хлопці закінчили зовсім не той виш, на який заслуговують. З такими талантами можна було податися в опери чи слідчі, та вони просто хотіли допомогти невинній людині. І тим самим збиралися самі порушити деякі кримінальні статті. Адже законним шляхом побороти того вовкулаку у них точно не вийде!

Джип, що довго стояв у кутку ангара, весь у пилюці та залишках мастила, досконало мити не стали. Так, протерли вікна та трохи почистили всередині, щоб можна було прийняти гостю. А номери Євген Топчій, як обіцяв, приніс. У нашого позитивного героя виявилися друзі серед викрадачів авто, а в тих завжди є липові номери. На випадок швидкої їзди машину перевірили й стара техніка показала себе в доволі гарній формі. Так, наче стояла й чекала, щоб комусь допомогти.

Їх однокласник, коли дізнався: навіщо хлопцям присипляючі засоби, дав навіть більше. Жалівся, що наразі хижаків рідко випускають на арену, тому вони й так сонні та хворобливі. Гресь страшенно хотів побачити того гада приспаним, але ж не можна документувати порушення закону. Тому рятівники подякували Володимирові за допомогу, пообіцяли відразу повернути зброю, а ще Топчій ляпнув, що Лісогір гарантує запрошення на весілля...

– Жеко, що ти мелеш? Я просто хочу виручити дівчину зі страшної біди. Адже це ненормально в наші дні, – обурювався Артем.

– Господи, а він зі школи так і не змінився! – кивнув головою Гресь. – Арте, чого ти такий наївний завжди? Та саме в нашому заплутаному світі й відбувається купа злочинів і насилля. Просто в течії днів ми не бачимо темного боку, аж доки він не зачепить нас самих. Добре, хлопці, успіхів вам і сподіваюсь, що дійсно сидітиму колись на весіллі, а не в одній камері на Лук’янівці.

Розділ 8. На грані провалу

З тим дипломовані далекобійники й пішли, щоб після роботи проїхатися до Осокорків та подивитись на лігво виродка. Вони залишили Мерседеса ще на в’їзді до дачного масиву, натягнули на очі бейсболки та вже уважно роздивлялися високі мури і паркани.

Хлопці не сьогодні народилися на світ та вже бачили багато його недоліків, але серед цих дворів на душі тяжіли огида й презирство. Чому одні живуть наче якісь пани, а багато людей туляться з дітками десь у гуртожитках чи кімнатах? І всі ж вони працюють та не виходить жирувати, як оці...

Словом, дачу Гребенюка друзі вивчили майже досконало. Ділянка була кутова й тому мала купу входів-виходів, через паркан. Багато дерев, по яких можна легко перебратися всередину. Звичайні автоматичні ворота, сім камер, з усіх боків. Два охоронці – біля воріт та на вході до будови. Це те, що змовники встигли побачити.

Правда, хлопці забули спитати в адміністраторки про собак на території. Але ж навіщо тоді транквілізатори взяли?

– Ну, як готовий стати героєм? – глянув на Артема з-під лоба Топчій.

– Тю! Та запросто. Хіба це важче, ніж у жінки під деревом пологи приймати? Або битися з десятком викрадачів збіжжя, на території чужої країни? Жеко, ми ж вдома й робимо добру справу. Навіть якщо пов’яжуть, у нас є докладна розповідь адміністраторки. А ще залізобетонний мотив – звільнення нещасної дівчини.

– Ага! Отак слідчому й розкажеш... А що як та Яна не проти свого нинішнього життя? Знаєш, пішли он туди, – подивився Євген на капличку, що стояла за озером.

– Куди? – не зрозумів спочатку Лісогір, а потім глянув і зітхнув:

– Пішли. Попросимо у Бога, щоб допоміг. Головне, аби дівчина не постраждала. Хто їх знає тих нелюдів: що вони ще припасли?

Наступного дня хлопці готувалися виконати задуману спецмісію, але в маєтку заворушилося все й стало гаряче. То почалася ґрунтовна підготовка до великого свята. У страхітливого Годзіли, чи краще сказати псевдочлена спілки ветеранів Чорнобиля, підійшла значуща дата – день народження. І хоч те посвідчення, як і багато інших заслуг було куплене, паскуда користувалась пільгами та шаною. Місцеві жіночки завзято готували страви, а чоловіки облаштовували на галявині столи.

Цього змовники знати не могли та коли припхалися на Джипі до ділянки – гульба була в самому розпалі. Хлопці зрозуміли, що Бог чомусь не на їх стороні. Вони від’їхали в бік озера й почали радитись.

– Мабуть, сьогодні нічого не вийде, Арте? – незадоволено прикусив губу Топчій, бо теж не любив відтягувати задуману справу. Та Артем з ним був незгоден:

– Оце ти даремно, брате. Просто ми неправильно одягнені. Поїхали, змінимо прикиди та з’явимося на поляні в якості гостей. Хто з тих п’яненьких буде нас роздивлятися? Це ж бандитська гулянка. Підчепимо пару шмар, розпитаємо про полонянку, заберемо та й гей подалі! Так навіть краще, не треба порушувати закон.

Навіть якби Топчій мав аргументи для спротиву, він бачив шалений вогонь в очах товариша й нічого не сказав. Хлопці повернулися на брудному Джипі, але залишили його на пристойній відстані, позаду дворів. А самі зайшли до широко розчинених воріт ходою справжніх столичних мачо.

Женька Топчій був в білому, з накинутим на плечі джемпером від Версаче, а Лісогір навіть трішки підмалював свою дводенну борідку. На його лобі красувались чарівні темні окуляри й кілька перснів на пальцях сяяли так, що місцеві підвипивші «леді» миттю кинулися до новеньких чоловіків.

Знаючи, що десь в домі сидить полонянка, ці липкі пропахлі французькими парфумами жіночки, здавалися хлопцям сміттєвими мухами, але треба було стерпіти. Вони вже побачили господаря свята й відсахнулися від його мерзенної пики та ще більше хотіли відібрати в нього нещасну Яну назавжди. Але звучали тости, подавалися страви, а дівчинки ніде не було видно.

Раптом друзі побачили стару знайому – адміністраторку з «Максимуму». Римма допомагала підносити їжу на столи та вже помітила їх. Вона спочатку попрямувала в бік Годзіли, щоб доповісти, але Артем миттю опинився на шляху дамочки й боляче схопив за зап’ястя:

– Мадам! Куди ж Ви? Я страшенно хочу з Вами потанцювати...

Римма зойкнула й мовчки взяла чоловіка за плече:

– Що Ви тут робите, пане Лісогір?

– Дивне запитання. Прийшов поздоровити Вашого господаря зі святом. Але якщо Ви маєте іншу версію нашої присутності тут, Богом клянуся, Ви своєї дочки більше не побачите...

– Ні, я нічого нікому не скажу. Не тривожте мого дитяти. В неї вроджена хвороба Дауна, але я без неї жити не зможу. Чим Вам допомогти? – занила баба.

– Оце вже інша справа. Шкода Вашу доньку, але знайдіть мені Яну й проведіть в таке місце, де можна безперешкодно вийти за периметр. Тоді я буду Вам дуже вдячний. Якщо зробите все правильно, ще й грошей дам на лікування дочки, – обережно притримував Римму за талію Лісогір та вдавав, що пестить за вушком, а сам ненавидів її.

– Добре. Вона сьогодні на ланцюгу не сидить. В кухні салати нарізає. Проведу її за дім. Там запасний вихід, але ж камери...

– Яка розумна! Камери, то не Ваша справа, ведіть! А що Ви там про ланцюг сказали? – скипів Лісогір. Римма зрозуміла, що ляпнула зайвого та відмовлятись від слів було вже запізно.

– Нічого... Ну, добре. Вночі вона сидить у підвалі в окремій кімнаті, на ланцюгу. Тільки донечку не вбивайте! Я тут ні до чого, просто зірвалось, – молила ще одна нещасна. Артем стиснув її плече так, що жінка завила від болю, але він опанував себе й відпустив:

– Веди, тварюко, бо я за себе не відповідаю!

– Буду через кілька хвилин. Пройдіть он там, зліва від фасаду, – кивнула Римма й зникла. Залишалось їй довіритись і Артем, награно посміхаючись, набрав Євгена. Він пояснив товаришеві: куди треба подати автомобіль, а сам зробив вигляд, що в розвалочку йде відлити.

Розділ 9. Бог допоміг

Скоро Лісогір опинися на задньому дворі. З вулиці хвіртка прочинилася й Топчій був готовий приймати втікачку. Римма виконала свою частину угоди та підштовхнула Яну:

– Йди, тут на тебе чекають. Тільки про мене з донькою не забудьте, пане Лісогір, – прошепотіла вона й миттю зачинила хвіртку зсередини.

– ...Ви? Що Ви тут робите? Господи, навіщо ж так підставлятись? Він нас усіх повбиває! – вимовила дівчина, думаючи наразі не про себе, а про двох здорових чоловіків, що не мали ланцюгів, а лише ненависть до клятого рабовласника.

Артем підхопив полонянку на руки й так заліз у Джип. А напарник зірвався з місця й помчав на виїзд з дачного містечка, що було духу. На всякий випадок, глушилка камер ще працювала, бо хто знає: де закінчувалась територія законів Годзіли?

– Ходу, Жеко, ходу! Привіт, Яно. Вибач, сьогодні я тебе знову зачепив, – посміхнувся Артем й, на автоматі, зняв з її щічок розсипане волосся. Дівчина відсахнулася, забилась в куток заднього сидіння й уся тремтіла.

– Я не розумію: що відбувається? Куди Ви мене перевозите? – важко дихала бідолашна, а її очі бігали з одного викрадача на іншого.

– Яно, не бійся, будь ласка. Ти ж повинна нас пам’ятати: вечір у «Максимумі», биті тарілки, криклива адміністраторка... – щасливо всміхався Лісогір.

– Я пам’ятаю, але куди Ви мене забираєте? – до смерті налякана своїм страшним життям, Яна ще не відчувала доброти й Артем лагідно пояснив:

– А ти хотіла б залишитися з ним? Дівчинко, ми тебе дійсно викрали, але хочемо повернути до вільного життя. Щоб просто дихала й не боялася. Спробуємо завезти подалі так, щоб отой не дістав. Пройде час і ти забудеш свій біль. Ми з товаришем готувалися, але вийшло навіть простіше. Поживеш у моєї тітки. Не бійся, вона хороша. В неї зелено й тихо. Прошу тебе, не трусись.

Красиві сині очі спочатку недовірливо дивились на Артема, але в міру надходження інформації налилися сльозами та в кінці розповіді дівчина просто кинулась до рятівника на груди й заридала так, що Топчій збурено глянув в оглядове дзеркало.

Досвідчений далекобійник, за кермом старого доброго Джипа мчав десь під сто десять харківською трасою, а Київ залишався все далі позаду. Артему страшенно хотілося обійняти її, але він розумів, що дівчині наразі не до його обіймів. Тому тримав руки осторонь та просив:

– Яно, прошу, не ридай так. Бо від цих звуків мені здається, що я теж безсердечний звір.

– Ви... Ви навіть не уявляєте: яку біду накликали. Він же Вас повбиває... Навіщо я Вам здалася? Моє життя давно пропаще. Чого ж ризикувати через нікому не потрібний шматок м’яса? – билась в істериці дівчина, а Євген знову подивився в дзеркало на Артема й підказав:

– Арте, поцілуй її. Інакше не заспокоїться.

– Я? Зараз? – злякався цих слів відважний Лісогір.

– Ну, не я ж! Комусь треба баранку в руках тримати. Та й потім, це твоя ідея її рятувати, – з усього серця потішався над розгубленим товаришем Топчій.

Артем зрозумів, що іншого виходу в нього немає. Він взяв у долоні мокре від сліз личко Яни, трохи нахилився і вперше доторкнувся вустами до її ніжних губ. Вони ще здригалися, але дівчина не виривалась, а навпаки стихла та здається намагалася розібратись: що відчуває?

Зате Лісогір від одного дотику відчув, як по всьому тілу розлились блаженні солодощі. Він взагалі молив Бога, щоб той зупинив життя на цій миті назавжди.

– Ось бачиш, спрацювало! – посміхнувся Топчій. – Яно, привіт! Мене Євгеном звати.

Дівчина сором’язливо опустила очі та обережно облизнула вуста, тільки-но вперше обласкані закоханим чоловіком. Вона ще тяжко дихала від хвилювання та здається потихеньку заспокоювалась.

– Вибач, але я не знав, як ще зупинити твою істерику... – теж зашарівся Артем і кинув собі на руки джемпер, бо від поцілунку відчув себе страшенно збудженим.

– Зараз тобі треба поспати, Яно. Хочеш води? Жеко, дай!

– О, чую командний голос. Значить Лісогір повертається до нормального стану. На! – простягнув Євген назад пляшку мінералки та задоволено посміхався, ніби вже все налагодилося.

А дівчина пила воду так, наче добу її не бачила й Артем зрозумів, що вона голодна:

– Жеко, але ж ми з тобою пеньки! Дитина голодна, а ми все прорахували, тільки їжі зовсім не взяли. Треба буде десь зупинитися на трасі.

– Треба - зупинимось. Начальнику, як скажеш! – блазнював радісний Топчій.

– А він Ваш начальник? – вже оживала викрадена красуня й поглядала на друзів тим своїм неймовірним небесним поглядом.

– Ого, ще й який! – підморгнув Євген.

– Та не слухайте Ви цього дурня, Яно! Брат він мені по життю і все, – щиро зізнався Лісогір.

– Але ж ви зовсім не схожі... – наївно вірила в усе сказане Яна.

– Повірте, пройде трохи часу і ви зрозумієте, що немає рідніших братів, ніж ми. А тепер лягайте поспати. Ми розбудимо, коли побачимо якийсь пристойний заклад.

Артем підклав їй під голівку свій джемпер і вкрив кофтою «брата». Потім перебрався на штурманське сидіння, поруч з Топчієм, та загадково посміхався розуміючи, що Бог їм таки допоміг.

Розділ 10. Батьківські сироти

В дорозі трійця легко перекусила в невеличкому кафе та невпинно віддалялась від страхіть цивілізації. Коли Джип повернув до містечка – на вулиці зовсім смеркло. Після перекусу за кермо сів Артем та невдовзі під’їхав до простого двору, з біленькою хатою. Все навколо дійсно утопало в зелені квітучого саду.

На ґанок вибігла сива жінка, років шістдесяти, але українські трударі не мають віку тоді, коли треба виглядати швидкими й веселими. Вона кинулася в обійми племінника та заплакала, але швидко зорієнтувалася й почала запрошувати гостей.

Звісно молодий Лісогір вже попередив її телефоном про столичні негаразди та про те, що везе до тітки полонянку багатого кривдника. Але жінку це не дуже здивувало, бо вона вважала, що саме через грошовитих виродків заподіяла собі смерть її старша сестра, мама Артема. Вона не переварювала свого продажного зятя, хоч племінника любила всією душею.

– Прошу, заходьте! Почувайтеся як удома. Ось тут можна вмитись, а потім ласкаво прошу до моїх пиріжків. Зранку пекла... Вітаю, Женю! Як справи? – метушилась тьотя Віра.

Звісно вона була знайома з вірним другом свого небожа та завжди дякувала хлопцю, що підтримує її «сиротинку при живому батькові». Так після смерті сестри вона завжди називала племінника.