Влада Клімова - Заручники істини, Влада Клімова

– Точно глухий. Кажу ж тобі: марна справа той звук. Якщо ти спиш, то все байдуже, навіть в дорозі. Що сьогодні пропонуєш: до офісу чи в гараж? – у Євгена теж відчувався гарний настрій.

– А куди ти хочеш? – передав рішення другу Артем.

– Я б пішов до гаража, але ж бос потім заколупає розмовами про звіт. Пішли спочатку до паперів, друже, – розмірковував Євген.

– Згода, скоро буду в офісі. Я лишень на мить до «Максимуму» заскочу. Дізнаюсь: чи виконуються мої вчорашні настанови, – додав Лісогір.

– Якби я тебе зроду не знав, то подумав би, що та крихітка тебе зачепила...

– Жеко, але ж це я її зачепив! – миттю відкараскався від натяку Артем та десь глибоко всередині відчув дивну тривогу.

– Добре, чекатиму на тебе в офісі, – згодився Євген і відключився.

Молодий красунчик Лісогір натягнув на підкачану мускулатуру новеньку теніску, що прикупив у порту Гамбурга, улюблені джинси, весело зав’язав чудернацьким вузлом кросівки й стукнув дверима квартири.

У дворах ще доцвітали каштани. Їх пелюстки обсипали всю землю й аромат стояв такий, якого не зустрінеш ніде в світі. Артем вдихнув солодке повітря на повні груди та з посмішкою зайшов до вчорашнього закладу. Ясно, що зранку він був ще зачинений, але охоронець привітно кивнув і пропустив хлопця всередину.

Сьогодні в залі працювала нова зміна: прибиральниці драїли підлогу, а офіціантки – столи. Не секрет, що дівчата підробляли прибиранням й так отримували більшу зарплатню. Тільки Атос незмінно стояв за стійкою й наче робот протирав келихи, але ні Римми, ні маленької красуні в залі не було. Артем підійшов до бару й сів. Бармен автоматично протер перед гостем стійку та ввічливо спитав:

– Що зранку подати, пане Лісогір?

– Ні, дякую Атосе. Для випивки ще ранувато. Я хотів дізнатись: а де та вчорашня базарна тітка? І маленької красуні щось не видно...

Атос посміхнувся у свої гарні тоненькі вуса й відповів:

– Класно ж ти вчора нашу Римму відходив. Набридла всім тут своїми нервами. Та що візьмеш з сорокарічної одиначки? А малої ми тут, мабуть, більше не побачимо.

– Тобто не послухалась мене ваша кікімора й звільнила малечу? – миттю напнулись вени на скронях молодика. – Хто у Вас сьогодні в адміністрації головний?

– Ні, Артеме. Римма тут ні до чого. Вона після твоєї вчорашньої пропозиції взагалі на лікарняний пішла. А Янку хазяїн забрав.

– Ту дівчинку звати Яна? – знову відчув щось дивне в собі Артем. – А куди й навіщо її забрали? Хіба у Вас мережа закладів?

– Знову не вгадав. Я кажу не про виконавчого директора, а про власника...

– Не зрозумів? – зовсім розгубився молодик, що об’їздив уже майже всю Європу, трохи зачепив Азію та наразі уточнив: – Вашого власника чи її? Вона що заміжня?

– Дивна історія взагалі, як для нашого часу... – знітився бармен та прикусив язика.

– Борю, я чекаю! – нетерпляче гримнув Артем і назвав хлопця справжнім ім’ям, а це вже не віщувало нічого доброго. Той зрозумів, що втрапив у халепу, але пояснив:

– Розумієш, пане Лісогір, з малою не все так просто. Розповідають, що її мати застрягла серед боргів. А наш власник їх сплатив, тільки навзаєм забрав собі Янку...

– Борю, ти при своєму розумі? Що значить: забрав собі? Вона ж не корова чи коза, а жива людина, – від подібних слів Артем підвівся на ноги й відчував, що йому бракує повітря.

– Це вже: як кому. А наш господар все міряє грошима та зважує на свій розсуд. Я думав, що Янка в нього на господарстві, але дівчата пліткують, що тримає малу за наложницю. Може й не знущається, синців я не бачив та дівчина зранку часто плакала в кутку. Взимку їй лише вісімнадцять стукнуло, ми поздоровляли. Тьомо, та ти очима так не світи й до поліції не звертайся. Марна то справа. У Гребенюка тут все куплено, – закінчив свою розповідь бармен.

Артем слухав його, наче в комі. Наразі здавалося, що він перемістився кудись у кам’яний вік. Як таке може бути у двадцять першому столітті? Тут, посеред столиці? Це просто марення якесь!

Розділ 4. Наложниця

Годзіла, саме таке поганяло причепилось до особи, про яку почув від бармена в «Максимумі» Артем Лісогір. Можливо за потворну пику або за величезні розміри, якими нагородив Господь цю тварюку, кличка йому дуже пасувала.

Зараз він неквапливо спускався до підвалу власного особняка та тримав в одній руці чашку кави. В іншій – блюдце зі свіжоспеченим домашнім пирогом, що вже зранку приготувала кухарка.

Здоровило ногою пнув двері та зайшов до невеличкої кімнати. Там було тепло й сухо. На ліжку, лицем вниз лежала дівчина, про яку розповідав бармен. На одній з її ніжок, на металевому браслеті, красувався ланцюг. Та здавалося Яна на нього не зважала. Кажуть, людина у своєму житті, інколи звикає до будь-чого. Ось і ця малеча, перебуваючи в рабстві ненавиділа життя, але поки терпіла його...

– Кицю, я тобі солоденького приніс. Але спочатку зроби мені солодко! – почула вона страшний голос та не поворухнулась.

Тоді Годзіла підняв її за волосся. Від болю Яна розплющила заплакані оченята й злісно глянула йому в обличчя.

– Чого ти зиркаєш, мала потворо? Кажу: роби мені вранішній мінет! Та обережно, бо якщо відчую грубість, тут у підвалі й закопаю. Чула, роби кажу!

Він опустив перед дівчиною штани та підсунув до її обличчя доволі невідповідний, щодо його розмірів, маленький орган. Той вже збуджено посіпувався й прохав насолоди. А дівча спочатку прикрило красиві сині очі, секунду потрималось долонькою за лоба та взяло пеніс збоченця до рук.

Далі Яна тяжко зітхнула, вклала гидоту до ротика й робила монотонні рухи так, наче нежива. Зате Годзіла від задоволення закинув потворну голову аж на спину й задихався від свого звірячого блаженства. На щастя пройшло лише кілька хвилин і клінічно стурбований паразит кінчив, не змушуючи дівчину довго мучитися з ним. Виходило, що в такій ситуації його чоловіча слабкість грала на користь полонянці.

– Молодчинка, навчилася таки робити це вправно. Йди відстібну. Сходи помийся та поїж нагорі. Це все без тебе приберуть, – розм’як від оргазму дикун й протер її простирадлом своє обвисле хазяйство.

Яна підвелася, попестила занімілу від залізяччя ніжку, взулася й кинулась нагору. А Годзіла збуджено дивився їй вслід та хтиво облизував свого потворного рота.

Біля душової кабінки дівчина зірвала з себе спаскуджений одяг, виблювала гидоту й довго змивала з себе жахіття свого життя. Потім одягла махровий халат, що висів поруч і вийшла до кухні. Там крутилася працьовита місцева жінка Клава. Годзіла платив їй за мовчання фантастичні гроші й тому від неї на вулиці точно ніхто не чув: що відбувається за високим кам’яним парканом.

Яна налила собі кави та випила без цукру. Бо після недавньої «процедури» їй було не до солодкого. Тепер вона почувалася ліпше, але недовго, бо до кухні завалився Годзіла й потонув у ній своїм хижацьким щасливим поглядом.

– Йди нагору та одягнись, я тобі дещо прикупив. Скоро підійду, – лагідно вимовив збоченець і вийшов, а дівчина поставила чашку до мийки й тяжко зітхнула. Адже почався новий ненависний день, де вона повинна коритись цьому дикуну, а інакше він її просто вб’є та ніхто й не згадає.

Нагорі у спальні цього шизика, на величезному ліжку лежала така гидота, до якої торкатися не хотілось. Ліфчик мав звичайні лямочки, але чашки були порожні. Тобто одягнувши це – груди залишаться оголеними. Та й трусики посередині мали розріз. Єдине, що нагадувало нормальні речі, це пояс та ажурні сріблясті панчохи. Поки вона «вдягалася», почула шурхіт, але обертатись не бажала.

Годзіла забрів наперед та знову облизнув гидкого рота:

– Ти просто неймовірна, лялю! Такої в мене ще не було...

Страхіття сіло перед дівчиною на ліжко й миттю засунуло їй до ротика два величезних пальці. Потім виродок нетерпляче обслинив обидві свої руки й почав пестити ними оголені дівочі соски. Нічого не поробиш, під слизькими пальцями, вони збудилися.

– Сирітко, бачу, ти вже мене хочеш? І я страшенно хочу тебе скрізь... Іди спочатку сюди, – він підхопив дівчину на руки й посадив спиною до себе на той відсутній чоловічий орган та застогнав, наче божевільний.

Яна нічого не відчувала й тільки молилась, що він саме такий. Бо якби у цього звіра хазяйство відповідало розмірам його тіла, він би вже давно зробив з неї каліку, чи розірвав на шматки. А так лише ковзав по ній чимось та змушував ненавидіти. Й судячи зі стояка того непотребу, дівчина розуміла, що він прийняв Віагру й прийдеться терпіти цю нісенітницю кілька годин.

Хворий дебіл обвозив своїм хазяйством по ній усій і здається вже трохи зморився, адже величезне тіло було немолодим та й потребувало деяких зусиль, щоб вертіти своєю іграшкою на всі боки. Коли він награвся й кінчив на підлогу, то відразу вирубився. А Яна миттю скинула з себе ті мотузки й побігла знову митися...

Під потоками води дівчина намагалась аналізувати: скільки ще зможе витримати цю наругу над своїм тілом і мозком? Адже душа, якщо й була присутня в ній, то ніякої участі в нинішньому збоченому житті точно не приймала. Вона спала десь дуже глибоко й це єдине, що радувало.

Скоро Годзіла виліз надвір у діловому костюмі й тепер нагадував тварину, що зібралася на виступ до цирку. Він пороздавав слугам накази та виїхав у своєму мікроавтобусі в невідомому напрямку. А люди, що залишилися вдома полегшено зітхнули й зайнялися своїми справами.

Зрозуміло, що телефон у Яни був під забороною. Тому полонянка взяла книжку та й пішла на свіже повітря, посидіти між квітучих дерев її тюрми.

Розділ 5. Змова

Молодий Лісогір був не тим хлопцем, що після почутого, залишить усе як є. І пораду бармена, не лізти до цієї справи, він забув відразу. А історія про синьооку дівчинку-невільницю тепер ще гостріше підіймала тему «батьків і дітей». Адже рідна мати спокійнісінько віддала свою дитину для наруги й знущання. Цього Артем забути вже не міг.

Кілька днів він гаряче лаявся з мачухою, без будь-якої причини. Потім взагалі схопив її улюблену чашку з написом «найкраща мама» та жбурнув об стіну так, що Ліна перелякано відскочила вбік, щоб не бути наступною.

– Валю, що відбувається? Я починаю малого боятися. Ще трохи й він мене просто приб’є, – жалілася чоловікові мачуха.

– Не знаю. Може це в нього вікове? Але ж Тьома далеко не підліток! Звісно лазить по тих клубах, а йому вже давно баба потрібна. Та не переймайся, Ліно, колись знайде, – спробував пожартував Валентин Наумович і поїхав до офісу.

Виходить навіть стервозі, на ім’я Ліна Жур, інколи буває страшно. От коли вона влізла до чужої родини та відібрала у маленького хлопчика маму - здавалося все в порядку. Але тепер «дитині» було двадцять п’ять років, він мав професію та деякі зв’язки, а ще буйну голову на плечах. А вона - лише постаріла егоїстка, без власних дітей. Ліна зателефонувала якійсь подрузі й подалася до центру, на шопінг.

Посеред величезного гаража, в компанії пропахлих мастилом та бензином чоловіків, двоє вірних друзів займалися улюбленою справою. Тут стояли величезні МАNи й Мерседеси й роботи завжди було вдосталь.

Ось Євген щось запитав у товариша, але не отримавши відповіді, виїхав на візку з-під авто та прискіпливо подивився вгору:

– Арте, що відбувається? Останні дні ти смиканий якийсь. Грати в боулінг чи більярд відмовляєшся, напружено думаєш про щось. А потім взагалі зателефонував й відразу кинув слухавку, не сказавши чого хотів. Вибач, та я починаю переживати.

– Жеко, не бери до голови. Я тоді з мачухою до матюків погиркався. Хотів з тобою душу відвести, а коли глянув на годинника, дав задній хід. Ніч була надворі, – відверто пояснив хлопець.

– Теж мені проблема. Посиділи б у дворі, як завжди. А ще я думаю, що трохи винна та маленька фея, з синіми очима... Чи я помиляюся? – хитро примружився товариш.

– Що ти мелеш? НІ! – сховав очі Артем та знову повернувся до роботи.

Але після душової, коли хлопці йшли в бік дому, Лісогір не витримав і якось збуджено заговорив:

– Женько, ти як ставитися до рабовласництва?

До цього вони розмовляли про гальмівний шлях, на різній швидкості багатотонників й тому подібний перехід не на жарт здивував Євгена. Він високо здійняв брови та відповів:

– Негативно. А чому ти питаєш?

Важко повірити, але Лісогір вперше за всю їх багаторічну дружбу ще й словом не обмовився про інформацію, яку нещодавно отримав від бармена «Максимуму». Саме зараз вони проходили повз заклад й Артем всередині просто кипів від бездіяльності.

– Знаєш, брате, ти йди. У мене є тут одна справа...

– Значить все-таки я правий! Сподобалася тобі та маленька квіточка, – переможно підсумував Топчій, але названий брат зірвався:

– Немає її тут! Та дитина дуже нещасна. Атос мені розповів, що вона у їх господаря в рабстві. Рідна мати віддала за власні борги. А я ще шкодую про своє життя поруч з татовою шалавою...

– Тьомо, ти оце зараз серйозно говорив чи мастила нанюхався? – не міг повірити у почуте Євген.

– Абсолютно серйозно. Не можу більше мовчати. Хочу прохати твоєї допомоги, бо сам я не справлюся, – готувався відкрити душу другові Артем.

– Коли це було, що «сам»? Навіщо ти мене ображаєш? Що треба робити? – закидав його питаннями безвідмовний Топчій. Він навіть не поцікавився: в чому справа? Бо коли знадобиться запхати голову з Артемом під гільйотинний ніж, він погодиться. Власне, наразі алегорія доцільна.

– Хочу дівчинку вкрасти й переховати якомога далі від біди...

– Що? – тільки тепер дійшло до Євгена. – Арте, ти ненормальний? Нас же посадять. Вона виглядає неповнолітньою...

– А хіба неповнолітніх можна міняти, наче товар? Що, за таке не саджають? Та тварюка живе собі й процвітає, ще й хизується своїми добрими справами, – горів божевіллям погляд Артема.

– Добре-добре! Не дурій. Я ж сказав, що завжди з тобою. Але треба все обміркувати, розрахувати, а вже потім діяти. Ми ж не хочемо просто погратися у рятівників та все зіпсувати, – обійняв його за плече Топчій і виходило, що в цьому дуеті здоровим глуздом був саме він.

– Ні, бо зовсім занапастимо бідолашну. Звісно треба в когось розпитати. Але в кого? Атоса я наскрізь бачу й він більше нічого не знає. У малих офіціанток мізків немає взагалі. Мені здається, що під Римму треба копати. Шкірою чую: вона багато чого розповість, – примружив шалений погляд Лісогір.

Розділ 6. Час пішов

Сьогодні ввечері в «Максимумі» хлопці завзято грати в боулінг, а після виграшу попрямували до бару. Дивно, але за стійкою стояв інший бармен і без присутності Атоса, зал виглядав якось неправильно. Друзі замовили по пиву й тільки тепер помітили стару знайому, адміністраторку Римму. Але вона їх побачила вже давно та сиділа у своєму кутку тишком-нишком.

Звісно потрібен був привід, щоб її налякати. Тепер за роботу взявся Євген Топчій. Він схопився за щоку, голосно скрикнув і дістав на долоню кілька горішків, а серед них маленький камінець...

Все, що відбувалося на барі не зовсім підпадало під відповідальність адміністратора, але за зміну відповідала саме вона. Лісогір миттю підняв руку і владно покликав бідолашну до себе. Римма покірно підійшла до старих знайомих та намагалася виглядати зосередженою й спокійною:

– Слухаю вас, шановні!

– Догралися Ви, мадам, зі своїм керуванням. Дивіться, що подають гостям Ваші хапуги недороблені! Женю, покажи... – лізла з Артема неймовірна злість. – Хто платитиме моєму другові за нового зуба? Зламав же, скажи?

Євген артистично мучився болем та совав язиком десь між зубів, а на долоні тримав горішки з камінцями. Римма зблідла вся й ледве животіла:

– Я не знаю, як це сталося! Шановні, дуже перепрошую! Все, що завгодно, коштом закладу. Толику, ти взагалі звільнений. А ще казав, що працював в барі на Хрещатику. Господи, та що ж це я така невдачлива? – молилася адміністраторка.

– Так, все! Я минулого разу Вас пробачив, але тепер...

– Прошу Вас! – вчепилася в руку Артема жінка та вже дійсно плакала по-справжньому. – Я одна працюю. Мені дитину треба лікувати. Не можна мені звільнятися. Хочете, я перед Вами на коліна стану?

І поповзла додолу. Але Артем був не настільки жорстоким та й не знав він про хвору дитину у цієї баби.

– Та що Ви робите? Я ж не арабський шейх. Встаньте негайно! Ви можете реабілітуватись, але інакше. Жеко, візьми попий води! Тільки зуби в склянці не залишай. Хлопче, а ти не бійся, працюй собі. Ми з мадам дещо на самоті перетремо, – зараз друзі виглядали зовсім не як люди з вищою освітою, а раче як досвідчені водії та в них це прекрасно виходило. – Пішли, Риммо, надвір.

Жінка мовчки пішла за ними, але на вулиці тихенько запротестувала:

– Прошу Вас. Я ніколи ще не була з двома відразу...

– Мадам, у Вас зовсім дах поїхав? Ви себе в дзеркалі бачили? Навіщо Ви нам здалися? Господи, яка нещасна, – нормально заговорив Топчій й миттю забув про свої хворі зуби.

– А тоді для чого весь цей цирк? – запитала не така вже й дурна жінка.

– Ну, відразу радіти не треба. Адже в залі всі бачили ситуацію, що склалася. Та й Ваш знайомий бармен таки може залишитися без роботи. Тому концентруємо мізки й відповідаємо на питання: чітко і ясно. О’кей? – пояснив Лісогір.

– Все, що знаю розповім, – згодилася Римма.

– Дівчина, яку я тоді зачепив. Хто вона і де знаходиться зараз? Розповісте й ми Вас відпускаємо та більше не будемо чіпати. Але якщо хтось, навіть випадково, дізнається про цю розмову... Риммо, повірте, я забуду про Вашу хвору дитину й буде горе, – жорстко вимовляв кожне слово Артем.

– Хлопчики, рідненькі, я нічого не знаю. Питайте про що хочете, хоч про мій порожній рахунок у банку, але тільки не про це, – дивно засмикалася дамочка.

– Ось тепер здається тепліше! Саме про це та швиденько. Коліться, Риммо, час пішов, – суворо додав Топчій.

Жінка тяжко зітхнула, притулилася до стіни та вся тремтіла:

– Господи, прости мене! Ми з її матір’ю тут на масиві виросли, подругами були. Вона Янку нагуляла та в старій хаті жила. Ну, я й запропонувала їй взяти кредит на житло. Писали, що безпроцентний, а виявився складний. Ті проценти миттю почали рости й перетворилися на страшну суму. А наш власник центру, Гребенюк Олег Самійлович, він заможний чоловік. Для нього таке погасити, що оком повести. Тільки у Скрипник, окрім Янки нічого не було, ось він і обміняв малу на сплату боргу. Тепер мати без дочки у старій хаті сидить. Та їй у господаря краще, він і сюди дозволив привести. Але ж ця безрука викинула на Вас тацю з їжею, тому повернулася до маєтку. Ось і все. Можна мені піти? – сповідалась гадюка та намагалася вислизнути.

– Ну ти й гидота! Добре, йди собі, – виключив диктофон Артем. – Але пам’ятай, що твоє життя на цьому записі тримається. Пішла геть та забула, що нас бачила!

Розділ 7. Підготовка спецоперації

Напарники забралися до свого Мерседеса й тільки тепер дружно розсміялися.

– Арте, я коли почув, що вона боїться з нами двома відразу, ледве не впісявся від сміху. Тримався з останніх сил! – захлинався Топчій та запивав водою.

– По-твоєму це смішно? – від отриманої інформації вже надувся Артем.

– Вибач, Ромео! Та врятуємо ми твою Яну Скрипник. Тільки ж «князьок» цей осокорківський явно не простий. З дурною бабою нам підфортило, а з ним подібне не пройде. Думати треба.

– Треба. А як твої зуби після жування камінців? – повеселішав Лісогір.

– Я що виглядаю ідіотом? Чого б це мені спало на думку щебінь гризти? Просто потримав на долоні. Спритність рук і ніякого шахрайства! – потішався Топчій.

– Шахрай та ще який! – легенько стукнув по лобі вірного друга Артем. – Я от думаю: куди нам дівчинку заховати? Та тварюка, як помітить пропажу, землю ритиме не один день. А в нього, казав Атос, купа зв’язків. За бугор нам її не вивезти, бо закордонного паспорта точно не має та й спалимося на першому ж посту.

– І знову правий. Зажди, а ти казав, що десь у глибинці в тебе тітка є. Мамина сестра. Може туди? – дійсно дві голови: то велика сила. А коли вони ще й розумні, як у цих чоловіків, у нещасної дівчини вимальовується шанс на порятунок.

– Є така й досить далеко, у Пирятині. Який же ти молодець, Топчій! – надихнувся гарною думкою Лісогір.

– Арте, а де це? – округлились очі Євгена.

– Темна ти людина, рідний край треба знати. Що зовсім географію не вчив? Якихось триста кілометрів на Північ і ти вже на зелених просторах Полтавщини, – просвітив його Лісогір.

– Так ми ж з тобою разом уроки прогулювали. Ось ти, наприклад, не знаєш вулиць Ужгорода, а це моєї мамки рідний дім, – тепло вимовив Євген.

– Стій-стій! Тільки-но народилася в мене одна цікава ідея... – замислено посміхався Артем. – Жеко, ти цирк любиш?

– Та в нас з тобою він кожен день. А чому питаєш? – в погляді товариша загорілась цікавість.

– Вовка Гресь біля хижаків техніком працює. Пам’ятаєш такого?

– Хочеш для того хижого звіра самку орендувати, щоб загризла? – прикидався нерозумним Топчій.

– Ні, хочу взяти у Вовчика спеціальну зброю та кілька транквілізаторів, щоб приспати охорону й того негідника. Звісно, якщо знадобиться. Я б ще взяв у гаражі старий Джип, але ж він без номерів, – наче розвідник окреслював спецоперацію Лісогір.

– Номери не біда, знайдуться. Я думаю про відеокамери? Адже вони в такого збоченця на кожному кроці. Трясуться виродки за награбоване, – доповнював список проблем Євген.