Влада Клімова - Заручники істини, Влада Клімова

Потім він дістав з портмоне дві сотні євро, склав бутончиком й демонстративно запхав адміністраторці в декольте.

– Тут вистачить ще й Вам нерви підлікувати! – зухвало посміхнувся він.

Молодий Лісогір розумів, що втома плюс пиво давалися взнаки, але перелякані очі дівчини миттю вразили його. В тих синіх озерах мерехтіли сльози і якийсь неймовірний страх. Тому Артем уважно вп’явся в збурені очиці старшої по залу та владно додав:

– І ще одне: якщо звільните або хоч якось покараєте дівчину, то клянуся, що на районі жодна забігайлівка Вас на роботу не візьме. Я перевірю, о’кей?

– Та добре, пане Лісогір... Я ж нічого не сказала. Просто замовлення довго готували, а тут на тобі, – бідкалася адміністраторка.

– Це Ви наразі до мене так звернулися? – знайшов на кому відірватись за складну поїздку Артем.

– Ні в якому разі, випадково вирвалось. А ти йди з-перед очей! Не рюмсай на людях. І взагалі сьогодні більше до столиків не виходь. Слава Богу, є ким замінити, – зверхньо розмовляла з дівчиною дама.

Євген Топчій стояв поруч та лише мовчки кивав головою. Він знав, як бісить його товариша цей командний тон. Адже мачуха Артема все життя розмовляла вдома саме так. А значить комусь зараз будуть ще більші непереливки... Він не помилився. Артем глянув на бейдж дамочки й додав:

– Римма? Так там написано?

– Саме так, пане Лісогір, – смиренно опустила очі жінка.

– То от що я скажу Вам, Риммо. Мені здалося, що в даній ситуації саме Ви повелися непрофесійно. Все потрібно було залагодити тихо й непомітно, а Ви влаштували якийсь базар. Ми з товаришем багато де буваємо й бачили різне. Тому, думаю, що Вам не завадить згадати молодість та попрацювали з тацею в залі.

– Згляньтеся, пане Лісогір! Мене ж підлеглі засміють, – зойкнула адміністраторка.

– Тобто кричати Ви навчилися, а працювати не любите? Добре, тоді я скажу директору, щоб він Вас звільнив.

– За що? – щиро перелякалася дама, бо розуміла, що молодий Лісогір не жартує.

– А Ви розмовляли зі мною в неприйнятному тоні, правда Жеко? – підморгнув другу Артем та мовчки просив підтримки. Євген лише посміхнувся й відповів:

– Ну, хіба що зовсім трішки, мадам! Але я б радив Вам попрацювати біля столиків.

Тепер у свавільної дамочки закапали сльози з очей, але хлопці вже були на виході з закладу. Вони пішли по домівках відсипатись. А через жалюзі, з кухні, їм вслід дивилися заплакані сині очі юної офіціантки з «Максимуму».

Розділ 3. Зіпсований настрій

Артем прокинувся, коли травневе сонце вже гралося веселими променями по всій його кімнаті. Хлопець блаженно потягнувся та схопив телефон. Гаджет показував пів на десяту. Тобто у власному ліжку він спав так солодко, що будильника взагалі не чув.

Молодий чоловік зірвався на ноги, миттю привів до ладу ліжко та в плавках рвонув до ванної. Як правило в цей час дурна мачуха вже тягалася по салонах, а батько працював в офісі. Тому дотримуватися пристойності було ні перед ким.

Коли він ніжився під прохолодними струменями води – забринів телефон. Артем не любив кидати щось напівдорозі. Він швиденько закінчив вранішню процедуру й лише тоді відповів:

– Привіт, напарнику! Чого ти мене раніше не розбудив?

– А навіщо розряджати техніку? Ти ж спиш завжди, наче вбитий. Все одно б не почув, – лагідно відповів Євген.

– Саме так і було, я щойно з постелі. Треба будильник голосніше встановити.

– Точно глухий. Кажу ж тобі: марна справа той звук. Якщо ти спиш, то все байдуже, навіть в дорозі. Що сьогодні пропонуєш: до офісу чи в гараж? – у Євгена теж відчувався гарний настрій.

– А куди ти хочеш? – передав рішення другу Артем.

– Я б пішов до гаража, але ж бос потім заколупає розмовами про звіт. Пішли спочатку до паперів, друже, – розмірковував Євген.

– Згода, скоро буду в офісі. Я лишень на мить до «Максимуму» заскочу. Дізнаюсь: чи виконуються мої вчорашні настанови, – додав Лісогір.

– Якби я тебе зроду не знав, то подумав би, що та крихітка тебе зачепила...

– Жеко, але ж це я її зачепив! – миттю відкараскався від натяку Артем та десь глибоко всередині відчув дивну тривогу.

– Добре, чекатиму на тебе в офісі, – згодився Євген і відключився.

Молодий красунчик Лісогір натягнув на підкачану мускулатуру новеньку теніску, що прикупив у порту Гамбурга, улюблені джинси, весело зав’язав чудернацьким вузлом кросівки й стукнув дверима квартири.

У дворах ще доцвітали каштани. Їх пелюстки обсипали всю землю й аромат стояв такий, якого не зустрінеш ніде в світі. Артем вдихнув солодке повітря на повні груди та з посмішкою зайшов до вчорашнього закладу. Ясно, що зранку він був ще зачинений, але охоронець привітно кивнув і пропустив хлопця всередину.

Сьогодні в залі працювала нова зміна: прибиральниці драїли підлогу, а офіціантки – столи. Не секрет, що дівчата підробляли прибиранням й так отримували більшу зарплатню. Тільки Атос незмінно стояв за стійкою й наче робот протирав келихи, але ні Римми, ні маленької красуні в залі не було. Артем підійшов до бару й сів. Бармен автоматично протер перед гостем стійку та ввічливо спитав:

– Що зранку подати, пане Лісогір?

– Ні, дякую Атосе. Для випивки ще ранувато. Я хотів дізнатись: а де та вчорашня базарна тітка? І маленької красуні щось не видно...

Атос посміхнувся у свої гарні тоненькі вуса й відповів:

– Класно ж ти вчора нашу Римму відходив. Набридла всім тут своїми нервами. Та що візьмеш з сорокарічної одиначки? А малої ми тут, мабуть, більше не побачимо.

– Тобто не послухалась мене ваша кікімора й звільнила малечу? – миттю напнулись вени на скронях молодика. – Хто у Вас сьогодні в адміністрації головний?

– Ні, Артеме. Римма тут ні до чого. Вона після твоєї вчорашньої пропозиції взагалі на лікарняний пішла. А Янку хазяїн забрав.

– Ту дівчинку звати Яна? – знову відчув щось дивне в собі Артем. – А куди й навіщо її забрали? Хіба у Вас мережа закладів?

– Знову не вгадав. Я кажу не про виконавчого директора, а про власника...

– Не зрозумів? – зовсім розгубився молодик, що об’їздив уже майже всю Європу, трохи зачепив Азію та наразі уточнив: – Вашого власника чи її? Вона що заміжня?

– Дивна історія взагалі, як для нашого часу... – знітився бармен та прикусив язика.

– Борю, я чекаю! – нетерпляче гримнув Артем і назвав хлопця справжнім ім’ям, а це вже не віщувало нічого доброго. Той зрозумів, що втрапив у халепу, але пояснив:

– Розумієш, пане Лісогір, з малою не все так просто. Розповідають, що її мати застрягла серед боргів. А наш власник їх сплатив, тільки навзаєм забрав собі Янку...

– Борю, ти при своєму розумі? Що значить: забрав собі? Вона ж не корова чи коза, а жива людина, – від подібних слів Артем підвівся на ноги й відчував, що йому бракує повітря.

– Це вже: як кому. А наш господар все міряє грошима та зважує на свій розсуд. Я думав, що Янка в нього на господарстві, але дівчата пліткують, що тримає малу за наложницю. Може й не знущається, синців я не бачив та дівчина зранку часто плакала в кутку. Взимку їй лише вісімнадцять стукнуло, ми поздоровляли. Тьомо, та ти очима так не світи й до поліції не звертайся. Марна то справа. У Гребенюка тут все куплено, – закінчив свою розповідь бармен.

Артем слухав його, наче в комі. Наразі здавалося, що він перемістився кудись у кам’яний вік. Як таке може бути у двадцять першому столітті? Тут, посеред столиці? Це просто марення якесь!

Розділ 4. Наложниця

Годзіла, саме таке поганяло причепилось до особи, про яку почув від бармена в «Максимумі» Артем Лісогір. Можливо за потворну пику або за величезні розміри, якими нагородив Господь цю тварюку, кличка йому дуже пасувала.

Зараз він неквапливо спускався до підвалу власного особняка та тримав в одній руці чашку кави. В іншій – блюдце зі свіжоспеченим домашнім пирогом, що вже зранку приготувала кухарка.

Здоровило ногою пнув двері та зайшов до невеличкої кімнати. Там було тепло й сухо. На ліжку, лицем вниз лежала дівчина, про яку розповідав бармен. На одній з її ніжок, на металевому браслеті, красувався ланцюг. Та здавалося Яна на нього не зважала. Кажуть, людина у своєму житті, інколи звикає до будь-чого. Ось і ця малеча, перебуваючи в рабстві ненавиділа життя, але поки терпіла його...

– Кицю, я тобі солоденького приніс. Але спочатку зроби мені солодко! – почула вона страшний голос та не поворухнулась.

Тоді Годзіла підняв її за волосся. Від болю Яна розплющила заплакані оченята й злісно глянула йому в обличчя.

– Чого ти зиркаєш, мала потворо? Кажу: роби мені вранішній мінет! Та обережно, бо якщо відчую грубість, тут у підвалі й закопаю. Чула, роби кажу!

Він опустив перед дівчиною штани та підсунув до її обличчя доволі невідповідний, щодо його розмірів, маленький орган. Той вже збуджено посіпувався й прохав насолоди. А дівча спочатку прикрило красиві сині очі, секунду потрималось долонькою за лоба та взяло пеніс збоченця до рук.

Далі Яна тяжко зітхнула, вклала гидоту до ротика й робила монотонні рухи так, наче нежива. Зате Годзіла від задоволення закинув потворну голову аж на спину й задихався від свого звірячого блаженства. На щастя пройшло лише кілька хвилин і клінічно стурбований паразит кінчив, не змушуючи дівчину довго мучитися з ним. Виходило, що в такій ситуації його чоловіча слабкість грала на користь полонянці.

– Молодчинка, навчилася таки робити це вправно. Йди відстібну. Сходи помийся та поїж нагорі. Це все без тебе приберуть, – розм’як від оргазму дикун й протер її простирадлом своє обвисле хазяйство.

Яна підвелася, попестила занімілу від залізяччя ніжку, взулася й кинулась нагору. А Годзіла збуджено дивився їй вслід та хтиво облизував свого потворного рота.

Біля душової кабінки дівчина зірвала з себе спаскуджений одяг, виблювала гидоту й довго змивала з себе жахіття свого життя. Потім одягла махровий халат, що висів поруч і вийшла до кухні. Там крутилася працьовита місцева жінка Клава. Годзіла платив їй за мовчання фантастичні гроші й тому від неї на вулиці точно ніхто не чув: що відбувається за високим кам’яним парканом.

Яна налила собі кави та випила без цукру. Бо після недавньої «процедури» їй було не до солодкого. Тепер вона почувалася ліпше, але недовго, бо до кухні завалився Годзіла й потонув у ній своїм хижацьким щасливим поглядом.

– Йди нагору та одягнись, я тобі дещо прикупив. Скоро підійду, – лагідно вимовив збоченець і вийшов, а дівчина поставила чашку до мийки й тяжко зітхнула. Адже почався новий ненависний день, де вона повинна коритись цьому дикуну, а інакше він її просто вб’є та ніхто й не згадає.

Нагорі у спальні цього шизика, на величезному ліжку лежала така гидота, до якої торкатися не хотілось. Ліфчик мав звичайні лямочки, але чашки були порожні. Тобто одягнувши це – груди залишаться оголеними. Та й трусики посередині мали розріз. Єдине, що нагадувало нормальні речі, це пояс та ажурні сріблясті панчохи. Поки вона «вдягалася», почула шурхіт, але обертатись не бажала.