Влада Клімова - Заручники істини, Влада Клімова

Все, що відбувалося на барі не зовсім підпадало під відповідальність адміністратора, але за зміну відповідала саме вона. Лісогір миттю підняв руку і владно покликав бідолашну до себе. Римма покірно підійшла до старих знайомих та намагалася виглядати зосередженою й спокійною:

– Слухаю вас, шановні!

– Догралися Ви, мадам, зі своїм керуванням. Дивіться, що подають гостям Ваші хапуги недороблені! Женю, покажи... – лізла з Артема неймовірна злість. – Хто платитиме моєму другові за нового зуба? Зламав же, скажи?

Євген артистично мучився болем та совав язиком десь між зубів, а на долоні тримав горішки з камінцями. Римма зблідла вся й ледве животіла:

– Я не знаю, як це сталося! Шановні, дуже перепрошую! Все, що завгодно, коштом закладу. Толику, ти взагалі звільнений. А ще казав, що працював в барі на Хрещатику. Господи, та що ж це я така невдачлива? – молилася адміністраторка.

– Так, все! Я минулого разу Вас пробачив, але тепер...

– Прошу Вас! – вчепилася в руку Артема жінка та вже дійсно плакала по-справжньому. – Я одна працюю. Мені дитину треба лікувати. Не можна мені звільнятися. Хочете, я перед Вами на коліна стану?

І поповзла додолу. Але Артем був не настільки жорстоким та й не знав він про хвору дитину у цієї баби.

– Та що Ви робите? Я ж не арабський шейх. Встаньте негайно! Ви можете реабілітуватись, але інакше. Жеко, візьми попий води! Тільки зуби в склянці не залишай. Хлопче, а ти не бійся, працюй собі. Ми з мадам дещо на самоті перетремо, – зараз друзі виглядали зовсім не як люди з вищою освітою, а раче як досвідчені водії та в них це прекрасно виходило. – Пішли, Риммо, надвір.

Жінка мовчки пішла за ними, але на вулиці тихенько запротестувала:

– Прошу Вас. Я ніколи ще не була з двома відразу...

– Мадам, у Вас зовсім дах поїхав? Ви себе в дзеркалі бачили? Навіщо Ви нам здалися? Господи, яка нещасна, – нормально заговорив Топчій й миттю забув про свої хворі зуби.

– А тоді для чого весь цей цирк? – запитала не така вже й дурна жінка.

– Ну, відразу радіти не треба. Адже в залі всі бачили ситуацію, що склалася. Та й Ваш знайомий бармен таки може залишитися без роботи. Тому концентруємо мізки й відповідаємо на питання: чітко і ясно. О’кей? – пояснив Лісогір.

– Все, що знаю розповім, – згодилася Римма.

– Дівчина, яку я тоді зачепив. Хто вона і де знаходиться зараз? Розповісте й ми Вас відпускаємо та більше не будемо чіпати. Але якщо хтось, навіть випадково, дізнається про цю розмову... Риммо, повірте, я забуду про Вашу хвору дитину й буде горе, – жорстко вимовляв кожне слово Артем.

– Хлопчики, рідненькі, я нічого не знаю. Питайте про що хочете, хоч про мій порожній рахунок у банку, але тільки не про це, – дивно засмикалася дамочка.

– Ось тепер здається тепліше! Саме про це та швиденько. Коліться, Риммо, час пішов, – суворо додав Топчій.

Жінка тяжко зітхнула, притулилася до стіни та вся тремтіла:

– Господи, прости мене! Ми з її матір’ю тут на масиві виросли, подругами були. Вона Янку нагуляла та в старій хаті жила. Ну, я й запропонувала їй взяти кредит на житло. Писали, що безпроцентний, а виявився складний. Ті проценти миттю почали рости й перетворилися на страшну суму. А наш власник центру, Гребенюк Олег Самійлович, він заможний чоловік. Для нього таке погасити, що оком повести. Тільки у Скрипник, окрім Янки нічого не було, ось він і обміняв малу на сплату боргу. Тепер мати без дочки у старій хаті сидить. Та їй у господаря краще, він і сюди дозволив привести. Але ж ця безрука викинула на Вас тацю з їжею, тому повернулася до маєтку. Ось і все. Можна мені піти? – сповідалась гадюка та намагалася вислизнути.

– Ну ти й гидота! Добре, йди собі, – виключив диктофон Артем. – Але пам’ятай, що твоє життя на цьому записі тримається. Пішла геть та забула, що нас бачила!

Розділ 7. Підготовка спецоперації

Напарники забралися до свого Мерседеса й тільки тепер дружно розсміялися.

– Арте, я коли почув, що вона боїться з нами двома відразу, ледве не впісявся від сміху. Тримався з останніх сил! – захлинався Топчій та запивав водою.

– По-твоєму це смішно? – від отриманої інформації вже надувся Артем.

– Вибач, Ромео! Та врятуємо ми твою Яну Скрипник. Тільки ж «князьок» цей осокорківський явно не простий. З дурною бабою нам підфортило, а з ним подібне не пройде. Думати треба.

– Треба. А як твої зуби після жування камінців? – повеселішав Лісогір.

– Я що виглядаю ідіотом? Чого б це мені спало на думку щебінь гризти? Просто потримав на долоні. Спритність рук і ніякого шахрайства! – потішався Топчій.

– Шахрай та ще який! – легенько стукнув по лобі вірного друга Артем. – Я от думаю: куди нам дівчинку заховати? Та тварюка, як помітить пропажу, землю ритиме не один день. А в нього, казав Атос, купа зв’язків. За бугор нам її не вивезти, бо закордонного паспорта точно не має та й спалимося на першому ж посту.

– І знову правий. Зажди, а ти казав, що десь у глибинці в тебе тітка є. Мамина сестра. Може туди? – дійсно дві голови: то велика сила. А коли вони ще й розумні, як у цих чоловіків, у нещасної дівчини вимальовується шанс на порятунок.

– Є така й досить далеко, у Пирятині. Який же ти молодець, Топчій! – надихнувся гарною думкою Лісогір.

– Арте, а де це? – округлились очі Євгена.

– Темна ти людина, рідний край треба знати. Що зовсім географію не вчив? Якихось триста кілометрів на Північ і ти вже на зелених просторах Полтавщини, – просвітив його Лісогір.

– Так ми ж з тобою разом уроки прогулювали. Ось ти, наприклад, не знаєш вулиць Ужгорода, а це моєї мамки рідний дім, – тепло вимовив Євген.

– Стій-стій! Тільки-но народилася в мене одна цікава ідея... – замислено посміхався Артем. – Жеко, ти цирк любиш?

– Та в нас з тобою він кожен день. А чому питаєш? – в погляді товариша загорілась цікавість.

– Вовка Гресь біля хижаків техніком працює. Пам’ятаєш такого?

– Хочеш для того хижого звіра самку орендувати, щоб загризла? – прикидався нерозумним Топчій.

– Ні, хочу взяти у Вовчика спеціальну зброю та кілька транквілізаторів, щоб приспати охорону й того негідника. Звісно, якщо знадобиться. Я б ще взяв у гаражі старий Джип, але ж він без номерів, – наче розвідник окреслював спецоперацію Лісогір.

– Номери не біда, знайдуться. Я думаю про відеокамери? Адже вони в такого збоченця на кожному кроці. Трясуться виродки за награбоване, – доповнював список проблем Євген.

– Камери? Це гірше, але теж можна вирішити. Візьмемо у баті глушилку. Вмикаєш через вай-фай і деякий час на записах ні чорта не видно, тільки мерехтить. Якось йому подарували...

– Клас! Я навіть не знав, що татко в тебе такий Штірліц. А навіщо йому той апарат? – здивувався Топчій.

– Поняття не маю. Та хіба ж дарованому коню в зуби дивляться? Ось і попрацює на добре діло. Дуже хочу дівчинку врятувати, – зізнався Артем.

– Міг би й не казати. Хіба я не бачу: аж язик стоїть! – добивав друга молодий чоловік.

– Жеко, я ображусь! Сам не знаю: як воно сталося. Побачив ті перелякані оченята й тепер вони мені ночами сняться, – з болем зізнався Лісогір.

– Вибач, я не хотів. Дійсно, події неочікувані. Ти завжди казав, що кохання не існує, лише вільні стосунки... – зітхнув Євген та розумів, що втрачає свого братана, але заради Кохання, він не проти.

Того вечора друзі залишили Мерседес на стоянці «Максимуму» та пішли по домівках поспати й додумати деталі спецоперації з порятунку дівчинки Яни, котра сидить у підвалі на ланцюгу на ні про що подібне не здогадується.

А її таємні рятівники готувалися, на диво, ґрунтовно. Збоку здавалося, що хлопці закінчили зовсім не той виш, на який заслуговують. З такими талантами можна було податися в опери чи слідчі, та вони просто хотіли допомогти невинній людині. І тим самим збиралися самі порушити деякі кримінальні статті. Адже законним шляхом побороти того вовкулаку у них точно не вийде!

Джип, що довго стояв у кутку ангара, весь у пилюці та залишках мастила, досконало мити не стали. Так, протерли вікна та трохи почистили всередині, щоб можна було прийняти гостю. А номери Євген Топчій, як обіцяв, приніс. У нашого позитивного героя виявилися друзі серед викрадачів авто, а в тих завжди є липові номери. На випадок швидкої їзди машину перевірили й стара техніка показала себе в доволі гарній формі. Так, наче стояла й чекала, щоб комусь допомогти.

Їх однокласник, коли дізнався: навіщо хлопцям присипляючі засоби, дав навіть більше. Жалівся, що наразі хижаків рідко випускають на арену, тому вони й так сонні та хворобливі. Гресь страшенно хотів побачити того гада приспаним, але ж не можна документувати порушення закону. Тому рятівники подякували Володимирові за допомогу, пообіцяли відразу повернути зброю, а ще Топчій ляпнув, що Лісогір гарантує запрошення на весілля...

– Жеко, що ти мелеш? Я просто хочу виручити дівчину зі страшної біди. Адже це ненормально в наші дні, – обурювався Артем.

– Господи, а він зі школи так і не змінився! – кивнув головою Гресь. – Арте, чого ти такий наївний завжди? Та саме в нашому заплутаному світі й відбувається купа злочинів і насилля. Просто в течії днів ми не бачимо темного боку, аж доки він не зачепить нас самих. Добре, хлопці, успіхів вам і сподіваюсь, що дійсно сидітиму колись на весіллі, а не в одній камері на Лук’янівці.

Розділ 8. На грані провалу

З тим дипломовані далекобійники й пішли, щоб після роботи проїхатися до Осокорків та подивитись на лігво виродка. Вони залишили Мерседеса ще на в’їзді до дачного масиву, натягнули на очі бейсболки та вже уважно роздивлялися високі мури і паркани.

Хлопці не сьогодні народилися на світ та вже бачили багато його недоліків, але серед цих дворів на душі тяжіли огида й презирство. Чому одні живуть наче якісь пани, а багато людей туляться з дітками десь у гуртожитках чи кімнатах? І всі ж вони працюють та не виходить жирувати, як оці...

Словом, дачу Гребенюка друзі вивчили майже досконало. Ділянка була кутова й тому мала купу входів-виходів, через паркан. Багато дерев, по яких можна легко перебратися всередину. Звичайні автоматичні ворота, сім камер, з усіх боків. Два охоронці – біля воріт та на вході до будови. Це те, що змовники встигли побачити.

Правда, хлопці забули спитати в адміністраторки про собак на території. Але ж навіщо тоді транквілізатори взяли?

– Ну, як готовий стати героєм? – глянув на Артема з-під лоба Топчій.

– Тю! Та запросто. Хіба це важче, ніж у жінки під деревом пологи приймати? Або битися з десятком викрадачів збіжжя, на території чужої країни? Жеко, ми ж вдома й робимо добру справу. Навіть якщо пов’яжуть, у нас є докладна розповідь адміністраторки. А ще залізобетонний мотив – звільнення нещасної дівчини.

– Ага! Отак слідчому й розкажеш... А що як та Яна не проти свого нинішнього життя? Знаєш, пішли он туди, – подивився Євген на капличку, що стояла за озером.

– Куди? – не зрозумів спочатку Лісогір, а потім глянув і зітхнув:

– Пішли. Попросимо у Бога, щоб допоміг. Головне, аби дівчина не постраждала. Хто їх знає тих нелюдів: що вони ще припасли?

Наступного дня хлопці готувалися виконати задуману спецмісію, але в маєтку заворушилося все й стало гаряче. То почалася ґрунтовна підготовка до великого свята. У страхітливого Годзіли, чи краще сказати псевдочлена спілки ветеранів Чорнобиля, підійшла значуща дата – день народження. І хоч те посвідчення, як і багато інших заслуг було куплене, паскуда користувалась пільгами та шаною. Місцеві жіночки завзято готували страви, а чоловіки облаштовували на галявині столи.

Цього змовники знати не могли та коли припхалися на Джипі до ділянки – гульба була в самому розпалі. Хлопці зрозуміли, що Бог чомусь не на їх стороні. Вони від’їхали в бік озера й почали радитись.

– Мабуть, сьогодні нічого не вийде, Арте? – незадоволено прикусив губу Топчій, бо теж не любив відтягувати задуману справу. Та Артем з ним був незгоден:

– Оце ти даремно, брате. Просто ми неправильно одягнені. Поїхали, змінимо прикиди та з’явимося на поляні в якості гостей. Хто з тих п’яненьких буде нас роздивлятися? Це ж бандитська гулянка. Підчепимо пару шмар, розпитаємо про полонянку, заберемо та й гей подалі! Так навіть краще, не треба порушувати закон.

Навіть якби Топчій мав аргументи для спротиву, він бачив шалений вогонь в очах товариша й нічого не сказав. Хлопці повернулися на брудному Джипі, але залишили його на пристойній відстані, позаду дворів. А самі зайшли до широко розчинених воріт ходою справжніх столичних мачо.

Женька Топчій був в білому, з накинутим на плечі джемпером від Версаче, а Лісогір навіть трішки підмалював свою дводенну борідку. На його лобі красувались чарівні темні окуляри й кілька перснів на пальцях сяяли так, що місцеві підвипивші «леді» миттю кинулися до новеньких чоловіків.

Знаючи, що десь в домі сидить полонянка, ці липкі пропахлі французькими парфумами жіночки, здавалися хлопцям сміттєвими мухами, але треба було стерпіти. Вони вже побачили господаря свята й відсахнулися від його мерзенної пики та ще більше хотіли відібрати в нього нещасну Яну назавжди. Але звучали тости, подавалися страви, а дівчинки ніде не було видно.

Раптом друзі побачили стару знайому – адміністраторку з «Максимуму». Римма допомагала підносити їжу на столи та вже помітила їх. Вона спочатку попрямувала в бік Годзіли, щоб доповісти, але Артем миттю опинився на шляху дамочки й боляче схопив за зап’ястя:

– Мадам! Куди ж Ви? Я страшенно хочу з Вами потанцювати...

Римма зойкнула й мовчки взяла чоловіка за плече:

– Що Ви тут робите, пане Лісогір?

– Дивне запитання. Прийшов поздоровити Вашого господаря зі святом. Але якщо Ви маєте іншу версію нашої присутності тут, Богом клянуся, Ви своєї дочки більше не побачите...

– Ні, я нічого нікому не скажу. Не тривожте мого дитяти. В неї вроджена хвороба Дауна, але я без неї жити не зможу. Чим Вам допомогти? – занила баба.

– Оце вже інша справа. Шкода Вашу доньку, але знайдіть мені Яну й проведіть в таке місце, де можна безперешкодно вийти за периметр. Тоді я буду Вам дуже вдячний. Якщо зробите все правильно, ще й грошей дам на лікування дочки, – обережно притримував Римму за талію Лісогір та вдавав, що пестить за вушком, а сам ненавидів її.

– Добре. Вона сьогодні на ланцюгу не сидить. В кухні салати нарізає. Проведу її за дім. Там запасний вихід, але ж камери...

– Яка розумна! Камери, то не Ваша справа, ведіть! А що Ви там про ланцюг сказали? – скипів Лісогір. Римма зрозуміла, що ляпнула зайвого та відмовлятись від слів було вже запізно.

– Нічого... Ну, добре. Вночі вона сидить у підвалі в окремій кімнаті, на ланцюгу. Тільки донечку не вбивайте! Я тут ні до чого, просто зірвалось, – молила ще одна нещасна. Артем стиснув її плече так, що жінка завила від болю, але він опанував себе й відпустив:

– Веди, тварюко, бо я за себе не відповідаю!

– Буду через кілька хвилин. Пройдіть он там, зліва від фасаду, – кивнула Римма й зникла. Залишалось їй довіритись і Артем, награно посміхаючись, набрав Євгена. Він пояснив товаришеві: куди треба подати автомобіль, а сам зробив вигляд, що в розвалочку йде відлити.

Розділ 9. Бог допоміг

Скоро Лісогір опинися на задньому дворі. З вулиці хвіртка прочинилася й Топчій був готовий приймати втікачку. Римма виконала свою частину угоди та підштовхнула Яну:

– Йди, тут на тебе чекають. Тільки про мене з донькою не забудьте, пане Лісогір, – прошепотіла вона й миттю зачинила хвіртку зсередини.

– ...Ви? Що Ви тут робите? Господи, навіщо ж так підставлятись? Він нас усіх повбиває! – вимовила дівчина, думаючи наразі не про себе, а про двох здорових чоловіків, що не мали ланцюгів, а лише ненависть до клятого рабовласника.

Артем підхопив полонянку на руки й так заліз у Джип. А напарник зірвався з місця й помчав на виїзд з дачного містечка, що було духу. На всякий випадок, глушилка камер ще працювала, бо хто знає: де закінчувалась територія законів Годзіли?

– Ходу, Жеко, ходу! Привіт, Яно. Вибач, сьогодні я тебе знову зачепив, – посміхнувся Артем й, на автоматі, зняв з її щічок розсипане волосся. Дівчина відсахнулася, забилась в куток заднього сидіння й уся тремтіла.

– Я не розумію: що відбувається? Куди Ви мене перевозите? – важко дихала бідолашна, а її очі бігали з одного викрадача на іншого.

– Яно, не бійся, будь ласка. Ти ж повинна нас пам’ятати: вечір у «Максимумі», биті тарілки, криклива адміністраторка... – щасливо всміхався Лісогір.

– Я пам’ятаю, але куди Ви мене забираєте? – до смерті налякана своїм страшним життям, Яна ще не відчувала доброти й Артем лагідно пояснив:

– А ти хотіла б залишитися з ним? Дівчинко, ми тебе дійсно викрали, але хочемо повернути до вільного життя. Щоб просто дихала й не боялася. Спробуємо завезти подалі так, щоб отой не дістав. Пройде час і ти забудеш свій біль. Ми з товаришем готувалися, але вийшло навіть простіше. Поживеш у моєї тітки. Не бійся, вона хороша. В неї зелено й тихо. Прошу тебе, не трусись.

Красиві сині очі спочатку недовірливо дивились на Артема, але в міру надходження інформації налилися сльозами та в кінці розповіді дівчина просто кинулась до рятівника на груди й заридала так, що Топчій збурено глянув в оглядове дзеркало.

Досвідчений далекобійник, за кермом старого доброго Джипа мчав десь під сто десять харківською трасою, а Київ залишався все далі позаду. Артему страшенно хотілося обійняти її, але він розумів, що дівчині наразі не до його обіймів. Тому тримав руки осторонь та просив:

– Яно, прошу, не ридай так. Бо від цих звуків мені здається, що я теж безсердечний звір.

– Ви... Ви навіть не уявляєте: яку біду накликали. Він же Вас повбиває... Навіщо я Вам здалася? Моє життя давно пропаще. Чого ж ризикувати через нікому не потрібний шматок м’яса? – билась в істериці дівчина, а Євген знову подивився в дзеркало на Артема й підказав:

– Арте, поцілуй її. Інакше не заспокоїться.

– Я? Зараз? – злякався цих слів відважний Лісогір.

– Ну, не я ж! Комусь треба баранку в руках тримати. Та й потім, це твоя ідея її рятувати, – з усього серця потішався над розгубленим товаришем Топчій.

Артем зрозумів, що іншого виходу в нього немає. Він взяв у долоні мокре від сліз личко Яни, трохи нахилився і вперше доторкнувся вустами до її ніжних губ. Вони ще здригалися, але дівчина не виривалась, а навпаки стихла та здається намагалася розібратись: що відчуває?

Зате Лісогір від одного дотику відчув, як по всьому тілу розлились блаженні солодощі. Він взагалі молив Бога, щоб той зупинив життя на цій миті назавжди.

– Ось бачиш, спрацювало! – посміхнувся Топчій. – Яно, привіт! Мене Євгеном звати.

Дівчина сором’язливо опустила очі та обережно облизнула вуста, тільки-но вперше обласкані закоханим чоловіком. Вона ще тяжко дихала від хвилювання та здається потихеньку заспокоювалась.

– Вибач, але я не знав, як ще зупинити твою істерику... – теж зашарівся Артем і кинув собі на руки джемпер, бо від поцілунку відчув себе страшенно збудженим.

– Зараз тобі треба поспати, Яно. Хочеш води? Жеко, дай!

– О, чую командний голос. Значить Лісогір повертається до нормального стану. На! – простягнув Євген назад пляшку мінералки та задоволено посміхався, ніби вже все налагодилося.

А дівчина пила воду так, наче добу її не бачила й Артем зрозумів, що вона голодна:

– Жеко, але ж ми з тобою пеньки! Дитина голодна, а ми все прорахували, тільки їжі зовсім не взяли. Треба буде десь зупинитися на трасі.

– Треба - зупинимось. Начальнику, як скажеш! – блазнював радісний Топчій.

– А він Ваш начальник? – вже оживала викрадена красуня й поглядала на друзів тим своїм неймовірним небесним поглядом.

– Ого, ще й який! – підморгнув Євген.

– Та не слухайте Ви цього дурня, Яно! Брат він мені по життю і все, – щиро зізнався Лісогір.

– Але ж ви зовсім не схожі... – наївно вірила в усе сказане Яна.

– Повірте, пройде трохи часу і ви зрозумієте, що немає рідніших братів, ніж ми. А тепер лягайте поспати. Ми розбудимо, коли побачимо якийсь пристойний заклад.

Артем підклав їй під голівку свій джемпер і вкрив кофтою «брата». Потім перебрався на штурманське сидіння, поруч з Топчієм, та загадково посміхався розуміючи, що Бог їм таки допоміг.

Розділ 10. Батьківські сироти

В дорозі трійця легко перекусила в невеличкому кафе та невпинно віддалялась від страхіть цивілізації. Коли Джип повернув до містечка – на вулиці зовсім смеркло. Після перекусу за кермо сів Артем та невдовзі під’їхав до простого двору, з біленькою хатою. Все навколо дійсно утопало в зелені квітучого саду.

На ґанок вибігла сива жінка, років шістдесяти, але українські трударі не мають віку тоді, коли треба виглядати швидкими й веселими. Вона кинулася в обійми племінника та заплакала, але швидко зорієнтувалася й почала запрошувати гостей.

Звісно молодий Лісогір вже попередив її телефоном про столичні негаразди та про те, що везе до тітки полонянку багатого кривдника. Але жінку це не дуже здивувало, бо вона вважала, що саме через грошовитих виродків заподіяла собі смерть її старша сестра, мама Артема. Вона не переварювала свого продажного зятя, хоч племінника любила всією душею.

– Прошу, заходьте! Почувайтеся як удома. Ось тут можна вмитись, а потім ласкаво прошу до моїх пиріжків. Зранку пекла... Вітаю, Женю! Як справи? – метушилась тьотя Віра.

Звісно вона була знайома з вірним другом свого небожа та завжди дякувала хлопцю, що підтримує її «сиротинку при живому батькові». Так після смерті сестри вона завжди називала племінника.

– Дякую, тьотю. Все добре. Ось привіз Вам цього дурника. Він же сам не заїде. А тут нагода трапилась. Познайомтесь з нашою гостею: це Яна.

– Проходь, маленька, й нічого тут не бійся. В наших краях жінки головні. Як скажемо, так і буде. Бідна, яка худенька. І ручки холодні, пішли зі мною, – вона забрала дівчину кудись, а молодий Лісогір вийшов вмитий та усміхнений.

– Що? Вже почалося? Терпи козаче. Жінки цього племені настирливі й непереможні, – пропустив він товариша вмитись, а сам пішов за накритий стіл та радісно зітхнув, бо здавалося наче потрапив у мамині обійми.

Яна вийшла з тітчиної спальні вкутана пуховою хусткою та зараз дійсно була схожа на дитину, що втекла з сиротинця. Тітка посадила її біля себе й налила молока. Потім піднесла ближче до дівчини тацю з пухкими рум’яними пирогами й аромат в кімнаті стояв такий, наче настав Великдень.

– У-у-у! Як смачно! Тьотю, дасте мені рецепта? А ще краще навчіть, будь ласка, пекти такі пироги. Я зроду нічого подібного не їла, – відверто вминала втікачка пухкі смаколики. А Євген багатозначно подивився на Артема й закивав головою, даючи зрозуміти, що з цією малечі колись вийде гарна господиня.

– Хлопці, а вам наливочки! Тьомо, тобі там ближче. Бери, наливай! – радісно керувала застіллям хлібосольна полтавка.

Яна вже з’їла пиріжок з сиром та взялася за вишні. Здавалося, що дівчина страшенно голодна й зовсім забула про сором’язливість. А може вперше в житті, серед простих добрих людей вона розуміла, що їй нічого боятися? Тут не було ланцюгів, підвалів та гидких катів, а лише затишні кімнати й щирі відкриті серця. Підсвідомо Яна відчувала, що в неї виросли крила та не знала: куди їх подіти.

Після застілля дівчинка взялася за миття посуду, але тітка їй заборонила. Вона провела гостю до ліжка й наказала відпочивати. І хлопці, після смачних пирогів під наливочку, захмеліли від тиші й ароматів саду та майже миттю відключились солодким сном. Звичайно після вдалого виконання своєї миротворчої місії –

вони мали повне право розслабитись.

Вранці Артему зателефонував батько й запитав: де вони вештаються? Адже він мав для напарників термінову роботу. Хлопців чекало відрядження до Хорватії.

– Що не дає тобі спокійно відпочити той ворожбит? – незадоволено промовила тьотя Віра. Артем лише посміхнувся й не став виконувати звичайну процедуру передачі привітань та, щоб не палитись, обірвав зв’язок.

– Робота не дає, тьотю. Їхати нам треба. Сподіваюся, що ви тут добре подружитесь. Здається Яні в тебе сподобалося. Он як солодко й досі спить. Коли згадую, що вона жила на ланцюгу, в підвалі, руки самі в кулаки стискаються, – щиро зізнався їй племінник.

– Ну-ну! Не чіпай того гада. Все що треба, з Божою поміччю, саме зробиться. Ось твій батько загубив мою сестричку й думав, що буде в шоколаді. А живе з тією потворою та навряд чи добре йому дихається з таким гріхом... Ой! – схопилась за рота жінка й опустила очі.

– Що ти сказала, тьотю Віро? – вперше почув істинні мотиви маминої смерті Артем.

– Тьомочко, нічого такого. То я про своє, жіноче...

– Є, ні! – вже зачепила інформація уважного хлопця за живе. – Розповідай, будь ласка. Я на правду двадцять років чекаю. Тьотю я ж не глухий і чув все, що ти сказала.

– Прости мене, Господи! Ходімо надвір, до садочка, бо мої стіни не витримають таких слів, – не захотіла більше залишати тягаря на душі жінка.

Вони вийшли в сад. Бідолашний Артем з учорашнього дня був невимовно задоволений тим, як вони з другом витягнули гарненьку дівчину зі страшної клітки. А ще він її поцілував та відчув щось неймовірно прекрасне й нове. Молодий Лісогір сподівався, що тепер життя лише розквітатиме, як цей весняний сад, але коли почув правдиву історію про смерть мами – світ відразу почорнів.

Артем сидів під квітучою яблунею, бачив прекрасне синє небо й не розумів: як можна було зрадити його чарівній матусі з тією розбещеною гидкою істотою, що проживала кожен свій день, наче хмільне свято. Ніколи не працювала, а лише тринькала батькові гроші та чіплялася до нього малого, через будь-яку дрібницю...

На ґанок, солодко потягуючись, вийшов Євген. Він хотів сказати щось веселе, але побачив обличчя свого товариша й миттю підійшов ближче:

– Арте, ти чого? Хіба не виспався? Я вдома так гарно не хропів.

– Жеко, нам треба їхати до Києва. Справи кличуть, – сухо відповів Лісогір та здавалося вже знову щось задумав.

– Поїдемо, коли треба. Але чому ти такий, наче знову готуєшся когось рятувати?

– Майже вгадав, брате. Яну ми витягли з біди. Тепер будемо діставати мене з «батьківського підвалу». Цікаво: скільки на світі ще є сиріт при рідних батьках? – сумно констатував він. – В дорозі розповім. Тьотю Віро, нам треба збиратись.

Розділ 11. Гнів

В столицю молоді люди повернулися в районі обіду. В дорозі Артем, як обіцяв, розповів вірному товаришеві болючу правду про смерть мами, яку він випадково дізнався лише через двадцять років. Звісно хлопці вже давно зняли липові номери та поставили старого служаку Джипа у свій куток так, наче й не брали.

Артему страшенно хотілося випустити свій гнів та відлупцювати рідного тата й викинути з вікна мачуху. Але тоді він розкриє правдиву історію: де вони були та з якого приводу. А цього робити категорично не можна! Наразі Лісогір вже котру годину мучив телефон і намагався орендувати квартиру, бо жити під одним дахом зі зрадником та його потворною шалавою, Артем більше не міг!

Ось зателефонувала тітка й Лісогір миттю забув про свій душевний біль та подумав, що в Пирятині вже щось трапилося.

– Тьотю, що? Кажи! – збурено відреагував він, але почув з трубки голос Яни.

– Артеме, чому Ви мене не розбудили попрощатись? Я так хотіла ще раз подякувати Вам за новий світ, до якого потрапила, – Лісогір слухав її голосок і розумів, що не все в житті втрачено. Він посміхнувся й відповів:

– А навіщо нам прощатись? Я не хочу. Будеш мені телефонувати й розповідати, як живеш. І перестань, будь ласка звертатись до мене, як до старого діда. Адже я лише на кілька років старший за тебе.

– Добре, домовились. Артеме, а чому в тебе голос сумний? Вчора ти був веселим, – видала припущення Яна й молодик знову відчув ті шалені струнки в собі, адже розумів, що здається про нього буде кому піклуватись. Це дуже надихало!

– Яно, в тебе душа неймовірно світла. Ти навіть на відстані відчуваєш, якщо комусь погано. Так, були деякі проблеми, але тепер порядок. Скажи, а у вас все добре? – уточнив відповідальний Лісогір.

– Так! У нас сяє яскраве сонечко й бджілки на яблунях гудуть та збирають пилок. Дякую, Артеме, я наче в казку потрапила, – зізналась дівчина, а він заплющив очі й дуже хотів опинитися поруч з нею...

– Я радий. Ти тільки не давай на себе бджілкам сідати. Бо таку квітку вони точно захочуть лапками обійняти, – ляпнув він і зрозумів, що починає думати поетичними рядками. Артем чомусь не хотів собі зізнаватися, що по вуха закохався у той небесний погляд і ніжний стан.

Яна у відповідь весело розсміялася й додала:

– Ти дуже незвичайний, Артеме. Я ніколи ще не бачила таких. Говориш прості речі, а від щастя хочеться плакати...

– Ні, Яно, не плач! У тебе чарівний сміх. Я його хочу чути, – тепер Лісогір розумів, що він дійсно втрачає контроль та намагався розібратись, що діється.

– Арте! Якого біса? Я кличу-кличу, а він на трубці висить, – почув рятівний голос друга закоханий чоловік і посміхнувся:

– Яночко, бережи себе. Нас деякий час не буде в країні. Треба їхати у відрядження, а в тьоті Віри роумінг, думаю, не підключений. Але як тільки повернемось - я привезу тобі телефон і будемо розмовляти, хоч де б я не був. Добре?

– Добре. Та я сумуватиму, – зізналася дівчина й звісно теж не розуміла: яку прекрасну струну зачепили їх недоторкані почуттями душі.

– Ну, зрозуміло! Вони вже на зв’язку. Передавай маленькій красуні привіт від мене й зав’язуй, бо бригадир наразі пломби начепив і матюкається, що треба виїжджати, – скомандував Топчій.

Звичайно в батьковій квартирі молодий Лісогір вже побував та зібрав стандартну дорожню сумку. Йому тяжко було дивитися на стіни в яких виріс та, як виявилося, вони наскрізь були просякнуті брехнею й зрадою, тому Артем повернувся в гараж такий сумний. Але коротка розмова з маленькою втікачкою його дуже розрадила.

Ось хлопці забралися до кабіни величезного, під самий дах завантаженого товаром, MANa та вирулили на трасу, щоб покинути країну на кілька днів.

А тим часом у маєтку Годзіли відбувалися жахливі речі. Відразу після гучного свята потворне громило зрозуміло, що всі подарунки, котрі принесли гості –

йому ніяк не замінять полонянку Яну. Поки вони пили-гуляли його іграшка, на очах у всіх, зникла в невідомому напрямку й жодна особа не могла згадати нічого підозрілого. Гребенюк дико лаявся й допитував усіх мало не на детекторі брехні, але ніхто не міг згадати: коли бачили дівчину востаннє? А ще пів години записів з усіх камер, наче за наказом вищих сил, були знищені й монітори тільки мерехтіли та не могли підказати нічого про викрадачів.

В гніві від того, що з його дому можна винести чи вивести кого завгодно та від неможливості покарати винних, Годзіла втрачав розум. Він ганьбився й телефонував гостям, але ті вчора були веселі й п’яні, та нікому б не прийшло до голови слідкувати за домашньою прислугою. Народ лише жартував і запитував: коли буде наступна гулянка?

До вечора у старого розпусника неслабо підскочив тиск, але він ганяв маєтком і ревів наче дикий звір, аж доки не звалився на власній галявині й охоронці викликали господареві швидку. В безсилій істериці він ще обматюкав бригаду медиків, котрі приїхала його рятувати і їм нічого не залишалось, як вколоти потворному дідуганові заспокійливе та забрати до лікарні.

Розділ 12. Зустріч

Відразу після повернення до Києва, Артем вже знав, де буде жити. Він орендував однокімнатну квартиру на правому березі, подалі від дачі Годзіли. У відрядженні Лісогір накупив Яні добротного одягу, адже забрали вони дівчину, як стояла тоді в маєтку на кухні. А ще він виконав обіцянку й купив їй якісного телефона, щоб вони в будь-який час та звідусіль, могли спілкуватись абсолютно безперешкодно.

Таким чином закоханий далекобійник витратив майже всі валютні кошти, що зберігав на картці, але почувався піднесеним, як ніколи у житті. В нього, окрім роботи та вірного друга, з’явився сенс існування на землі.

– Жеко, поїдеш завтра зі мною до Пирятина? – весело запитав він.

– Навіщо? Свічку тримати? – вже давно все зрозумів Топчій.

– Ви рідкісний грубіян, мсьє! – посміхнувся Лігосір і додав: – Женько, я сам не розумію, що діється. В житті такого не пам’ятаю. А про Яну згадаю, відразу все всередині перевертається...

– Ага! І назовні теж. Ти навіть зараз виглядаєш так, що я поруч боюся стояти. Арте, ти якось контролюй свої бажання. Ні, до Яни ти поїдеш сам, а новин про весілля я чекатиму в гаражі, – радів за товариша Євген та розумів, що безвідмовного напарника він поступово втрачає.

Звісно вони й надалі будуть працювати разом та, можливо, колись кореш навіть запросить його в куми, але ж тепер між них точно застрягла юна жінка, заради якої молодий Лісогір гори переверне. Це великими літерами було написано в нього на лобі!

– Дякую за розуміння, брате! – щиро обійняв його Артем, а Євген жартівливо відсторонився та додав:

– Все, їдь стурбований! Не треба мене посеред вулиці ґвалтувати.

Артем вже перевіз своїм Мерсом речі до нової квартири й намагався уявити там Яну. Від діловито перевірив пружне ліжко й зазначив, що воно відповідає інтересам вимогливого орендатора. Далі сам трохи підправив стрижку й тоненьку борідку та був готовий вирушити до тітки на Полтавщину.

Доїхав далекобійник легко, під приємну музику. Він весь час таємниче посміхався так, наче Яна вже згодилась повернутися з ним до Києва у спільне житло. Принаймні закоханий Лісогір на це дуже сподівався.

Тітка знову зустріла небожа щирими обіймами, а Яна звісно стояла осторонь та не наважувалася повторити рухи тьоті Віри. Наразі вона була одягнена в сукню тітки, яку жінки скоріше за все перешили під розміри тендітної фігурки. Але ті різноколірні квіточки на чужій сукні здавалися Артему весняним полем. Він страшенно хотів обійняти красуню, але не смів. Просто наблизився й потонув своїм сяючим поглядом молодого хижака десь глибоко в ній.

– Привіт, Яно! Ти стала ще гарнішою за ці дні. І сукня тобі дуже личить. Тьотю, твоя робота? – відчував, як рветься з грудей до дівчини його серце, Лісогір.

– Наша спільна. Тьомочко, кого ти мені привіз? Ця дитина, наче та Попелюшка з казки, хапається за будь-яку роботу та робить її, як найголовнішу в житті. Яна дивовижна дівчинка, – констатувала тітка те, що Артем вже й так давно побачив.

А Яна почервоніла, наче квітка та не знала, що відповісти людям, котрі хвалять її за звичайні домашні справи. Правда, тут її не змушують до ницих занять та не тримають на ланцюгу й саме від цього вона щасливо посміхається.

– Привіт, Артеме! А де ж Ваш напарник? – розгублено запитала дівчина.

– Яно, а ти на Жеку чекала? Я не знав. Звісно, привіз би його тобі, – зробив вигляд, що образився Лісогір. – І чого це ми знову на «ви»?

– Вибач, я забула... Ні, я й тьотя Віра чекали саме на тебе, – тепер відверто зізналася красуня й почервоніла ще більше.

– Дякую! То може запросите гостя в дім? – спеціально чудив щасливий Лісогір.

– Ой, ми від радощів обидві розгубилися. Ласкаво просимо, синку! – плеснула себе по боках тітка й показала Яні, щоб провела Артема до господи. Хіба ж досвідченій жінці треба було пояснювати: що відбувається наразі між цих двох молодих створінь?

За столом, повним зелені та смачної домашньої їжі, Артем сів поруч з Яною й відчував до неї такий блаженний потяг, що боявся не стриматися. Він вдихав ніжний аромат її дитячого тіла й від цього ще більше шаленів. Та все ж підкреслював манери вихованого столичного мачо й лише трішки натякав на особливе ставлення до неї.

Тітка, як завжди, подала свою неймовірну вишневу наливочку та милувалася чарівною молоддю. Вона дуже раділа, що племінник двічі підряд побував у неї в гостях, а ще через те, що можливо скоро він перестане ганяти світом на тих своїх довжелезних авто й створить власну родину. Та й парочка разом виглядала дуже гармонійно!

Після смачного обіду, тітка силоміць випхала Артема з Яною на вулицю й наказала гуляти в саду, аж доки вона не розбереться з господарством та приготує гостю постіль. Звісно сперечатись з місцевим матріархатом Артем не міг та й не хотів. Більше за все на світі він марив залишитись наодинці з Яною, серед квітучих дерев та кущів.

Розділ 13. Я тебе не варта

Пухнасті бджілки продовжували невтомно працювати та збирати на лапки майбутній мед. Їх монотонне дзижчання по всьому саду дарувало спокій, а медові аромати дурманили голову й Артем ще більше захмелів та хотів, щоб сталося все й відразу. Але як нормальний цивілізований чоловік, він покірно ходив за Яною та поки нічого не говорив. Здавалося, дівчина теж чекає на щось незвичайне. Ось вона різко обернулась і потрапила в його обійми.

Лісогір аж застогнав від насолоди та вже ні за що не хотів випускати її зі своїх лагідних рук.

– Я дуже сильно сумував за твоїм поглядом, Яно. Він неземний! – трішки нахилився він до її синіх оченят.

Але дівчина не підіймала голови й мовчала, наче готувалася сказати щось важке. Та Лісогір був терплячим. Ось вона все-таки подарувала йому свій небесний погляд, тільки він знову був повен сліз і тоді Артем почув:

– Тьомо, я вже казала, що ніколи в житті не зустрічала такої гарної людини, як ти. Мене переповнюють щирі почуття. Але я тебе не варта! Я сплюндрований шматок м’яса, що нікому не потрібен...

Серце закоханого боляче стислося й він обережно приклав пальця до її вуст:

– Яночко, пообіцяй мені, що більше ніколи не скажеш цих слів. Я не хочу й не буду так вважати. Ти була жертвою безжального гада, та ніжнішого й солодшого плоду я не зустрічав. Багато чоловіків пишаються своїми кількісними надбаннями. Я теж був таким, але коли побачив тебе, зрозумів, що мені більше нікого шукати. Хочу бути з тобою завжди...