Влада Клімова - Заручники істини, Влада Клімова

– Камери? Це гірше, але теж можна вирішити. Візьмемо у баті глушилку. Вмикаєш через вай-фай і деякий час на записах ні чорта не видно, тільки мерехтить. Якось йому подарували...

– Клас! Я навіть не знав, що татко в тебе такий Штірліц. А навіщо йому той апарат? – здивувався Топчій.

– Поняття не маю. Та хіба ж дарованому коню в зуби дивляться? Ось і попрацює на добре діло. Дуже хочу дівчинку врятувати, – зізнався Артем.

– Міг би й не казати. Хіба я не бачу: аж язик стоїть! – добивав друга молодий чоловік.

– Жеко, я ображусь! Сам не знаю: як воно сталося. Побачив ті перелякані оченята й тепер вони мені ночами сняться, – з болем зізнався Лісогір.

– Вибач, я не хотів. Дійсно, події неочікувані. Ти завжди казав, що кохання не існує, лише вільні стосунки... – зітхнув Євген та розумів, що втрачає свого братана, але заради Кохання, він не проти.

Того вечора друзі залишили Мерседес на стоянці «Максимуму» та пішли по домівках поспати й додумати деталі спецоперації з порятунку дівчинки Яни, котра сидить у підвалі на ланцюгу на ні про що подібне не здогадується.

А її таємні рятівники готувалися, на диво, ґрунтовно. Збоку здавалося, що хлопці закінчили зовсім не той виш, на який заслуговують. З такими талантами можна було податися в опери чи слідчі, та вони просто хотіли допомогти невинній людині. І тим самим збиралися самі порушити деякі кримінальні статті. Адже законним шляхом побороти того вовкулаку у них точно не вийде!

Джип, що довго стояв у кутку ангара, весь у пилюці та залишках мастила, досконало мити не стали. Так, протерли вікна та трохи почистили всередині, щоб можна було прийняти гостю. А номери Євген Топчій, як обіцяв, приніс. У нашого позитивного героя виявилися друзі серед викрадачів авто, а в тих завжди є липові номери. На випадок швидкої їзди машину перевірили й стара техніка показала себе в доволі гарній формі. Так, наче стояла й чекала, щоб комусь допомогти.

Їх однокласник, коли дізнався: навіщо хлопцям присипляючі засоби, дав навіть більше. Жалівся, що наразі хижаків рідко випускають на арену, тому вони й так сонні та хворобливі. Гресь страшенно хотів побачити того гада приспаним, але ж не можна документувати порушення закону. Тому рятівники подякували Володимирові за допомогу, пообіцяли відразу повернути зброю, а ще Топчій ляпнув, що Лісогір гарантує запрошення на весілля...

– Жеко, що ти мелеш? Я просто хочу виручити дівчину зі страшної біди. Адже це ненормально в наші дні, – обурювався Артем.

– Господи, а він зі школи так і не змінився! – кивнув головою Гресь. – Арте, чого ти такий наївний завжди? Та саме в нашому заплутаному світі й відбувається купа злочинів і насилля. Просто в течії днів ми не бачимо темного боку, аж доки він не зачепить нас самих. Добре, хлопці, успіхів вам і сподіваюсь, що дійсно сидітиму колись на весіллі, а не в одній камері на Лук’янівці.

Розділ 8. На грані провалу

З тим дипломовані далекобійники й пішли, щоб після роботи проїхатися до Осокорків та подивитись на лігво виродка. Вони залишили Мерседеса ще на в’їзді до дачного масиву, натягнули на очі бейсболки та вже уважно роздивлялися високі мури і паркани.

Хлопці не сьогодні народилися на світ та вже бачили багато його недоліків, але серед цих дворів на душі тяжіли огида й презирство. Чому одні живуть наче якісь пани, а багато людей туляться з дітками десь у гуртожитках чи кімнатах? І всі ж вони працюють та не виходить жирувати, як оці...

Словом, дачу Гребенюка друзі вивчили майже досконало. Ділянка була кутова й тому мала купу входів-виходів, через паркан. Багато дерев, по яких можна легко перебратися всередину. Звичайні автоматичні ворота, сім камер, з усіх боків. Два охоронці – біля воріт та на вході до будови. Це те, що змовники встигли побачити.

Правда, хлопці забули спитати в адміністраторки про собак на території. Але ж навіщо тоді транквілізатори взяли?

– Ну, як готовий стати героєм? – глянув на Артема з-під лоба Топчій.

– Тю! Та запросто. Хіба це важче, ніж у жінки під деревом пологи приймати? Або битися з десятком викрадачів збіжжя, на території чужої країни? Жеко, ми ж вдома й робимо добру справу. Навіть якщо пов’яжуть, у нас є докладна розповідь адміністраторки. А ще залізобетонний мотив – звільнення нещасної дівчини.

– Ага! Отак слідчому й розкажеш... А що як та Яна не проти свого нинішнього життя? Знаєш, пішли он туди, – подивився Євген на капличку, що стояла за озером.

– Куди? – не зрозумів спочатку Лісогір, а потім глянув і зітхнув:

– Пішли. Попросимо у Бога, щоб допоміг. Головне, аби дівчина не постраждала. Хто їх знає тих нелюдів: що вони ще припасли?

Наступного дня хлопці готувалися виконати задуману спецмісію, але в маєтку заворушилося все й стало гаряче. То почалася ґрунтовна підготовка до великого свята. У страхітливого Годзіли, чи краще сказати псевдочлена спілки ветеранів Чорнобиля, підійшла значуща дата – день народження. І хоч те посвідчення, як і багато інших заслуг було куплене, паскуда користувалась пільгами та шаною. Місцеві жіночки завзято готували страви, а чоловіки облаштовували на галявині столи.

Цього змовники знати не могли та коли припхалися на Джипі до ділянки – гульба була в самому розпалі. Хлопці зрозуміли, що Бог чомусь не на їх стороні. Вони від’їхали в бік озера й почали радитись.

– Мабуть, сьогодні нічого не вийде, Арте? – незадоволено прикусив губу Топчій, бо теж не любив відтягувати задуману справу. Та Артем з ним був незгоден:

– Оце ти даремно, брате. Просто ми неправильно одягнені. Поїхали, змінимо прикиди та з’явимося на поляні в якості гостей. Хто з тих п’яненьких буде нас роздивлятися? Це ж бандитська гулянка. Підчепимо пару шмар, розпитаємо про полонянку, заберемо та й гей подалі! Так навіть краще, не треба порушувати закон.

Навіть якби Топчій мав аргументи для спротиву, він бачив шалений вогонь в очах товариша й нічого не сказав. Хлопці повернулися на брудному Джипі, але залишили його на пристойній відстані, позаду дворів. А самі зайшли до широко розчинених воріт ходою справжніх столичних мачо.

Женька Топчій був в білому, з накинутим на плечі джемпером від Версаче, а Лісогір навіть трішки підмалював свою дводенну борідку. На його лобі красувались чарівні темні окуляри й кілька перснів на пальцях сяяли так, що місцеві підвипивші «леді» миттю кинулися до новеньких чоловіків.

Знаючи, що десь в домі сидить полонянка, ці липкі пропахлі французькими парфумами жіночки, здавалися хлопцям сміттєвими мухами, але треба було стерпіти. Вони вже побачили господаря свята й відсахнулися від його мерзенної пики та ще більше хотіли відібрати в нього нещасну Яну назавжди. Але звучали тости, подавалися страви, а дівчинки ніде не було видно.

Раптом друзі побачили стару знайому – адміністраторку з «Максимуму». Римма допомагала підносити їжу на столи та вже помітила їх. Вона спочатку попрямувала в бік Годзіли, щоб доповісти, але Артем миттю опинився на шляху дамочки й боляче схопив за зап’ястя:

– Мадам! Куди ж Ви? Я страшенно хочу з Вами потанцювати...

Римма зойкнула й мовчки взяла чоловіка за плече:

– Що Ви тут робите, пане Лісогір?

– Дивне запитання. Прийшов поздоровити Вашого господаря зі святом. Але якщо Ви маєте іншу версію нашої присутності тут, Богом клянуся, Ви своєї дочки більше не побачите...

– Ні, я нічого нікому не скажу. Не тривожте мого дитяти. В неї вроджена хвороба Дауна, але я без неї жити не зможу. Чим Вам допомогти? – занила баба.

– Оце вже інша справа. Шкода Вашу доньку, але знайдіть мені Яну й проведіть в таке місце, де можна безперешкодно вийти за периметр. Тоді я буду Вам дуже вдячний. Якщо зробите все правильно, ще й грошей дам на лікування дочки, – обережно притримував Римму за талію Лісогір та вдавав, що пестить за вушком, а сам ненавидів її.

– Добре. Вона сьогодні на ланцюгу не сидить. В кухні салати нарізає. Проведу її за дім. Там запасний вихід, але ж камери...

– Яка розумна! Камери, то не Ваша справа, ведіть! А що Ви там про ланцюг сказали? – скипів Лісогір. Римма зрозуміла, що ляпнула зайвого та відмовлятись від слів було вже запізно.

– Нічого... Ну, добре. Вночі вона сидить у підвалі в окремій кімнаті, на ланцюгу. Тільки донечку не вбивайте! Я тут ні до чого, просто зірвалось, – молила ще одна нещасна. Артем стиснув її плече так, що жінка завила від болю, але він опанував себе й відпустив:

– Веди, тварюко, бо я за себе не відповідаю!

– Буду через кілька хвилин. Пройдіть он там, зліва від фасаду, – кивнула Римма й зникла. Залишалось їй довіритись і Артем, награно посміхаючись, набрав Євгена. Він пояснив товаришеві: куди треба подати автомобіль, а сам зробив вигляд, що в розвалочку йде відлити.

Розділ 9. Бог допоміг

Скоро Лісогір опинися на задньому дворі. З вулиці хвіртка прочинилася й Топчій був готовий приймати втікачку. Римма виконала свою частину угоди та підштовхнула Яну:

– Йди, тут на тебе чекають. Тільки про мене з донькою не забудьте, пане Лісогір, – прошепотіла вона й миттю зачинила хвіртку зсередини.

– ...Ви? Що Ви тут робите? Господи, навіщо ж так підставлятись? Він нас усіх повбиває! – вимовила дівчина, думаючи наразі не про себе, а про двох здорових чоловіків, що не мали ланцюгів, а лише ненависть до клятого рабовласника.

Артем підхопив полонянку на руки й так заліз у Джип. А напарник зірвався з місця й помчав на виїзд з дачного містечка, що було духу. На всякий випадок, глушилка камер ще працювала, бо хто знає: де закінчувалась територія законів Годзіли?

– Ходу, Жеко, ходу! Привіт, Яно. Вибач, сьогодні я тебе знову зачепив, – посміхнувся Артем й, на автоматі, зняв з її щічок розсипане волосся. Дівчина відсахнулася, забилась в куток заднього сидіння й уся тремтіла.

– Я не розумію: що відбувається? Куди Ви мене перевозите? – важко дихала бідолашна, а її очі бігали з одного викрадача на іншого.

– Яно, не бійся, будь ласка. Ти ж повинна нас пам’ятати: вечір у «Максимумі», биті тарілки, криклива адміністраторка... – щасливо всміхався Лісогір.

– Я пам’ятаю, але куди Ви мене забираєте? – до смерті налякана своїм страшним життям, Яна ще не відчувала доброти й Артем лагідно пояснив:

– А ти хотіла б залишитися з ним? Дівчинко, ми тебе дійсно викрали, але хочемо повернути до вільного життя. Щоб просто дихала й не боялася. Спробуємо завезти подалі так, щоб отой не дістав. Пройде час і ти забудеш свій біль. Ми з товаришем готувалися, але вийшло навіть простіше. Поживеш у моєї тітки. Не бійся, вона хороша. В неї зелено й тихо. Прошу тебе, не трусись.

Красиві сині очі спочатку недовірливо дивились на Артема, але в міру надходження інформації налилися сльозами та в кінці розповіді дівчина просто кинулась до рятівника на груди й заридала так, що Топчій збурено глянув в оглядове дзеркало.

Досвідчений далекобійник, за кермом старого доброго Джипа мчав десь під сто десять харківською трасою, а Київ залишався все далі позаду. Артему страшенно хотілося обійняти її, але він розумів, що дівчині наразі не до його обіймів. Тому тримав руки осторонь та просив:

– Яно, прошу, не ридай так. Бо від цих звуків мені здається, що я теж безсердечний звір.

– Ви... Ви навіть не уявляєте: яку біду накликали. Він же Вас повбиває... Навіщо я Вам здалася? Моє життя давно пропаще. Чого ж ризикувати через нікому не потрібний шматок м’яса? – билась в істериці дівчина, а Євген знову подивився в дзеркало на Артема й підказав:

– Арте, поцілуй її. Інакше не заспокоїться.

– Я? Зараз? – злякався цих слів відважний Лісогір.

– Ну, не я ж! Комусь треба баранку в руках тримати. Та й потім, це твоя ідея її рятувати, – з усього серця потішався над розгубленим товаришем Топчій.

Артем зрозумів, що іншого виходу в нього немає. Він взяв у долоні мокре від сліз личко Яни, трохи нахилився і вперше доторкнувся вустами до її ніжних губ. Вони ще здригалися, але дівчина не виривалась, а навпаки стихла та здається намагалася розібратись: що відчуває?

Зате Лісогір від одного дотику відчув, як по всьому тілу розлились блаженні солодощі. Він взагалі молив Бога, щоб той зупинив життя на цій миті назавжди.

– Ось бачиш, спрацювало! – посміхнувся Топчій. – Яно, привіт! Мене Євгеном звати.

Дівчина сором’язливо опустила очі та обережно облизнула вуста, тільки-но вперше обласкані закоханим чоловіком. Вона ще тяжко дихала від хвилювання та здається потихеньку заспокоювалась.

– Вибач, але я не знав, як ще зупинити твою істерику... – теж зашарівся Артем і кинув собі на руки джемпер, бо від поцілунку відчув себе страшенно збудженим.

– Зараз тобі треба поспати, Яно. Хочеш води? Жеко, дай!

– О, чую командний голос. Значить Лісогір повертається до нормального стану. На! – простягнув Євген назад пляшку мінералки та задоволено посміхався, ніби вже все налагодилося.

А дівчина пила воду так, наче добу її не бачила й Артем зрозумів, що вона голодна:

– Жеко, але ж ми з тобою пеньки! Дитина голодна, а ми все прорахували, тільки їжі зовсім не взяли. Треба буде десь зупинитися на трасі.

– Треба - зупинимось. Начальнику, як скажеш! – блазнював радісний Топчій.

– А він Ваш начальник? – вже оживала викрадена красуня й поглядала на друзів тим своїм неймовірним небесним поглядом.

– Ого, ще й який! – підморгнув Євген.

– Та не слухайте Ви цього дурня, Яно! Брат він мені по життю і все, – щиро зізнався Лісогір.

– Але ж ви зовсім не схожі... – наївно вірила в усе сказане Яна.

– Повірте, пройде трохи часу і ви зрозумієте, що немає рідніших братів, ніж ми. А тепер лягайте поспати. Ми розбудимо, коли побачимо якийсь пристойний заклад.

Артем підклав їй під голівку свій джемпер і вкрив кофтою «брата». Потім перебрався на штурманське сидіння, поруч з Топчієм, та загадково посміхався розуміючи, що Бог їм таки допоміг.

Розділ 10. Батьківські сироти

В дорозі трійця легко перекусила в невеличкому кафе та невпинно віддалялась від страхіть цивілізації. Коли Джип повернув до містечка – на вулиці зовсім смеркло. Після перекусу за кермо сів Артем та невдовзі під’їхав до простого двору, з біленькою хатою. Все навколо дійсно утопало в зелені квітучого саду.

На ґанок вибігла сива жінка, років шістдесяти, але українські трударі не мають віку тоді, коли треба виглядати швидкими й веселими. Вона кинулася в обійми племінника та заплакала, але швидко зорієнтувалася й почала запрошувати гостей.

Звісно молодий Лісогір вже попередив її телефоном про столичні негаразди та про те, що везе до тітки полонянку багатого кривдника. Але жінку це не дуже здивувало, бо вона вважала, що саме через грошовитих виродків заподіяла собі смерть її старша сестра, мама Артема. Вона не переварювала свого продажного зятя, хоч племінника любила всією душею.

– Прошу, заходьте! Почувайтеся як удома. Ось тут можна вмитись, а потім ласкаво прошу до моїх пиріжків. Зранку пекла... Вітаю, Женю! Як справи? – метушилась тьотя Віра.

Звісно вона була знайома з вірним другом свого небожа та завжди дякувала хлопцю, що підтримує її «сиротинку при живому батькові». Так після смерті сестри вона завжди називала племінника.

– Дякую, тьотю. Все добре. Ось привіз Вам цього дурника. Він же сам не заїде. А тут нагода трапилась. Познайомтесь з нашою гостею: це Яна.

– Проходь, маленька, й нічого тут не бійся. В наших краях жінки головні. Як скажемо, так і буде. Бідна, яка худенька. І ручки холодні, пішли зі мною, – вона забрала дівчину кудись, а молодий Лісогір вийшов вмитий та усміхнений.

– Що? Вже почалося? Терпи козаче. Жінки цього племені настирливі й непереможні, – пропустив він товариша вмитись, а сам пішов за накритий стіл та радісно зітхнув, бо здавалося наче потрапив у мамині обійми.

Яна вийшла з тітчиної спальні вкутана пуховою хусткою та зараз дійсно була схожа на дитину, що втекла з сиротинця. Тітка посадила її біля себе й налила молока. Потім піднесла ближче до дівчини тацю з пухкими рум’яними пирогами й аромат в кімнаті стояв такий, наче настав Великдень.

– У-у-у! Як смачно! Тьотю, дасте мені рецепта? А ще краще навчіть, будь ласка, пекти такі пироги. Я зроду нічого подібного не їла, – відверто вминала втікачка пухкі смаколики. А Євген багатозначно подивився на Артема й закивав головою, даючи зрозуміти, що з цією малечі колись вийде гарна господиня.

– Хлопці, а вам наливочки! Тьомо, тобі там ближче. Бери, наливай! – радісно керувала застіллям хлібосольна полтавка.

Яна вже з’їла пиріжок з сиром та взялася за вишні. Здавалося, що дівчина страшенно голодна й зовсім забула про сором’язливість. А може вперше в житті, серед простих добрих людей вона розуміла, що їй нічого боятися? Тут не було ланцюгів, підвалів та гидких катів, а лише затишні кімнати й щирі відкриті серця. Підсвідомо Яна відчувала, що в неї виросли крила та не знала: куди їх подіти.

Після застілля дівчинка взялася за миття посуду, але тітка їй заборонила. Вона провела гостю до ліжка й наказала відпочивати. І хлопці, після смачних пирогів під наливочку, захмеліли від тиші й ароматів саду та майже миттю відключились солодким сном. Звичайно після вдалого виконання своєї миротворчої місії –

вони мали повне право розслабитись.

Вранці Артему зателефонував батько й запитав: де вони вештаються? Адже він мав для напарників термінову роботу. Хлопців чекало відрядження до Хорватії.

– Що не дає тобі спокійно відпочити той ворожбит? – незадоволено промовила тьотя Віра. Артем лише посміхнувся й не став виконувати звичайну процедуру передачі привітань та, щоб не палитись, обірвав зв’язок.

– Робота не дає, тьотю. Їхати нам треба. Сподіваюся, що ви тут добре подружитесь. Здається Яні в тебе сподобалося. Он як солодко й досі спить. Коли згадую, що вона жила на ланцюгу, в підвалі, руки самі в кулаки стискаються, – щиро зізнався їй племінник.

– Ну-ну! Не чіпай того гада. Все що треба, з Божою поміччю, саме зробиться. Ось твій батько загубив мою сестричку й думав, що буде в шоколаді. А живе з тією потворою та навряд чи добре йому дихається з таким гріхом... Ой! – схопилась за рота жінка й опустила очі.

– Що ти сказала, тьотю Віро? – вперше почув істинні мотиви маминої смерті Артем.

– Тьомочко, нічого такого. То я про своє, жіноче...

– Є, ні! – вже зачепила інформація уважного хлопця за живе. – Розповідай, будь ласка. Я на правду двадцять років чекаю. Тьотю я ж не глухий і чув все, що ти сказала.

– Прости мене, Господи! Ходімо надвір, до садочка, бо мої стіни не витримають таких слів, – не захотіла більше залишати тягаря на душі жінка.

Вони вийшли в сад. Бідолашний Артем з учорашнього дня був невимовно задоволений тим, як вони з другом витягнули гарненьку дівчину зі страшної клітки. А ще він її поцілував та відчув щось неймовірно прекрасне й нове. Молодий Лісогір сподівався, що тепер життя лише розквітатиме, як цей весняний сад, але коли почув правдиву історію про смерть мами – світ відразу почорнів.

Артем сидів під квітучою яблунею, бачив прекрасне синє небо й не розумів: як можна було зрадити його чарівній матусі з тією розбещеною гидкою істотою, що проживала кожен свій день, наче хмільне свято. Ніколи не працювала, а лише тринькала батькові гроші та чіплялася до нього малого, через будь-яку дрібницю...

На ґанок, солодко потягуючись, вийшов Євген. Він хотів сказати щось веселе, але побачив обличчя свого товариша й миттю підійшов ближче:

– Арте, ти чого? Хіба не виспався? Я вдома так гарно не хропів.

– Жеко, нам треба їхати до Києва. Справи кличуть, – сухо відповів Лісогір та здавалося вже знову щось задумав.

– Поїдемо, коли треба. Але чому ти такий, наче знову готуєшся когось рятувати?

– Майже вгадав, брате. Яну ми витягли з біди. Тепер будемо діставати мене з «батьківського підвалу». Цікаво: скільки на світі ще є сиріт при рідних батьках? – сумно констатував він. – В дорозі розповім. Тьотю Віро, нам треба збиратись.

Розділ 11. Гнів

В столицю молоді люди повернулися в районі обіду. В дорозі Артем, як обіцяв, розповів вірному товаришеві болючу правду про смерть мами, яку він випадково дізнався лише через двадцять років. Звісно хлопці вже давно зняли липові номери та поставили старого служаку Джипа у свій куток так, наче й не брали.

Артему страшенно хотілося випустити свій гнів та відлупцювати рідного тата й викинути з вікна мачуху. Але тоді він розкриє правдиву історію: де вони були та з якого приводу. А цього робити категорично не можна! Наразі Лісогір вже котру годину мучив телефон і намагався орендувати квартиру, бо жити під одним дахом зі зрадником та його потворною шалавою, Артем більше не міг!

Ось зателефонувала тітка й Лісогір миттю забув про свій душевний біль та подумав, що в Пирятині вже щось трапилося.

– Тьотю, що? Кажи! – збурено відреагував він, але почув з трубки голос Яни.

– Артеме, чому Ви мене не розбудили попрощатись? Я так хотіла ще раз подякувати Вам за новий світ, до якого потрапила, – Лісогір слухав її голосок і розумів, що не все в житті втрачено. Він посміхнувся й відповів:

– А навіщо нам прощатись? Я не хочу. Будеш мені телефонувати й розповідати, як живеш. І перестань, будь ласка звертатись до мене, як до старого діда. Адже я лише на кілька років старший за тебе.

– Добре, домовились. Артеме, а чому в тебе голос сумний? Вчора ти був веселим, – видала припущення Яна й молодик знову відчув ті шалені струнки в собі, адже розумів, що здається про нього буде кому піклуватись. Це дуже надихало!

– Яно, в тебе душа неймовірно світла. Ти навіть на відстані відчуваєш, якщо комусь погано. Так, були деякі проблеми, але тепер порядок. Скажи, а у вас все добре? – уточнив відповідальний Лісогір.

– Так! У нас сяє яскраве сонечко й бджілки на яблунях гудуть та збирають пилок. Дякую, Артеме, я наче в казку потрапила, – зізналась дівчина, а він заплющив очі й дуже хотів опинитися поруч з нею...

– Я радий. Ти тільки не давай на себе бджілкам сідати. Бо таку квітку вони точно захочуть лапками обійняти, – ляпнув він і зрозумів, що починає думати поетичними рядками. Артем чомусь не хотів собі зізнаватися, що по вуха закохався у той небесний погляд і ніжний стан.

Яна у відповідь весело розсміялася й додала:

– Ти дуже незвичайний, Артеме. Я ніколи ще не бачила таких. Говориш прості речі, а від щастя хочеться плакати...

– Ні, Яно, не плач! У тебе чарівний сміх. Я його хочу чути, – тепер Лісогір розумів, що він дійсно втрачає контроль та намагався розібратись, що діється.

– Арте! Якого біса? Я кличу-кличу, а він на трубці висить, – почув рятівний голос друга закоханий чоловік і посміхнувся:

– Яночко, бережи себе. Нас деякий час не буде в країні. Треба їхати у відрядження, а в тьоті Віри роумінг, думаю, не підключений. Але як тільки повернемось - я привезу тобі телефон і будемо розмовляти, хоч де б я не був. Добре?

– Добре. Та я сумуватиму, – зізналася дівчина й звісно теж не розуміла: яку прекрасну струну зачепили їх недоторкані почуттями душі.

– Ну, зрозуміло! Вони вже на зв’язку. Передавай маленькій красуні привіт від мене й зав’язуй, бо бригадир наразі пломби начепив і матюкається, що треба виїжджати, – скомандував Топчій.

Звичайно в батьковій квартирі молодий Лісогір вже побував та зібрав стандартну дорожню сумку. Йому тяжко було дивитися на стіни в яких виріс та, як виявилося, вони наскрізь були просякнуті брехнею й зрадою, тому Артем повернувся в гараж такий сумний. Але коротка розмова з маленькою втікачкою його дуже розрадила.

Ось хлопці забралися до кабіни величезного, під самий дах завантаженого товаром, MANa та вирулили на трасу, щоб покинути країну на кілька днів.

А тим часом у маєтку Годзіли відбувалися жахливі речі. Відразу після гучного свята потворне громило зрозуміло, що всі подарунки, котрі принесли гості –

йому ніяк не замінять полонянку Яну. Поки вони пили-гуляли його іграшка, на очах у всіх, зникла в невідомому напрямку й жодна особа не могла згадати нічого підозрілого. Гребенюк дико лаявся й допитував усіх мало не на детекторі брехні, але ніхто не міг згадати: коли бачили дівчину востаннє? А ще пів години записів з усіх камер, наче за наказом вищих сил, були знищені й монітори тільки мерехтіли та не могли підказати нічого про викрадачів.

В гніві від того, що з його дому можна винести чи вивести кого завгодно та від неможливості покарати винних, Годзіла втрачав розум. Він ганьбився й телефонував гостям, але ті вчора були веселі й п’яні, та нікому б не прийшло до голови слідкувати за домашньою прислугою. Народ лише жартував і запитував: коли буде наступна гулянка?

До вечора у старого розпусника неслабо підскочив тиск, але він ганяв маєтком і ревів наче дикий звір, аж доки не звалився на власній галявині й охоронці викликали господареві швидку. В безсилій істериці він ще обматюкав бригаду медиків, котрі приїхала його рятувати і їм нічого не залишалось, як вколоти потворному дідуганові заспокійливе та забрати до лікарні.

Розділ 12. Зустріч

Відразу після повернення до Києва, Артем вже знав, де буде жити. Він орендував однокімнатну квартиру на правому березі, подалі від дачі Годзіли. У відрядженні Лісогір накупив Яні добротного одягу, адже забрали вони дівчину, як стояла тоді в маєтку на кухні. А ще він виконав обіцянку й купив їй якісного телефона, щоб вони в будь-який час та звідусіль, могли спілкуватись абсолютно безперешкодно.

Таким чином закоханий далекобійник витратив майже всі валютні кошти, що зберігав на картці, але почувався піднесеним, як ніколи у житті. В нього, окрім роботи та вірного друга, з’явився сенс існування на землі.

– Жеко, поїдеш завтра зі мною до Пирятина? – весело запитав він.

– Навіщо? Свічку тримати? – вже давно все зрозумів Топчій.

– Ви рідкісний грубіян, мсьє! – посміхнувся Лігосір і додав: – Женько, я сам не розумію, що діється. В житті такого не пам’ятаю. А про Яну згадаю, відразу все всередині перевертається...

– Ага! І назовні теж. Ти навіть зараз виглядаєш так, що я поруч боюся стояти. Арте, ти якось контролюй свої бажання. Ні, до Яни ти поїдеш сам, а новин про весілля я чекатиму в гаражі, – радів за товариша Євген та розумів, що безвідмовного напарника він поступово втрачає.

Звісно вони й надалі будуть працювати разом та, можливо, колись кореш навіть запросить його в куми, але ж тепер між них точно застрягла юна жінка, заради якої молодий Лісогір гори переверне. Це великими літерами було написано в нього на лобі!

– Дякую за розуміння, брате! – щиро обійняв його Артем, а Євген жартівливо відсторонився та додав:

– Все, їдь стурбований! Не треба мене посеред вулиці ґвалтувати.

Артем вже перевіз своїм Мерсом речі до нової квартири й намагався уявити там Яну. Від діловито перевірив пружне ліжко й зазначив, що воно відповідає інтересам вимогливого орендатора. Далі сам трохи підправив стрижку й тоненьку борідку та був готовий вирушити до тітки на Полтавщину.

Доїхав далекобійник легко, під приємну музику. Він весь час таємниче посміхався так, наче Яна вже згодилась повернутися з ним до Києва у спільне житло. Принаймні закоханий Лісогір на це дуже сподівався.

Тітка знову зустріла небожа щирими обіймами, а Яна звісно стояла осторонь та не наважувалася повторити рухи тьоті Віри. Наразі вона була одягнена в сукню тітки, яку жінки скоріше за все перешили під розміри тендітної фігурки. Але ті різноколірні квіточки на чужій сукні здавалися Артему весняним полем. Він страшенно хотів обійняти красуню, але не смів. Просто наблизився й потонув своїм сяючим поглядом молодого хижака десь глибоко в ній.

– Привіт, Яно! Ти стала ще гарнішою за ці дні. І сукня тобі дуже личить. Тьотю, твоя робота? – відчував, як рветься з грудей до дівчини його серце, Лісогір.

– Наша спільна. Тьомочко, кого ти мені привіз? Ця дитина, наче та Попелюшка з казки, хапається за будь-яку роботу та робить її, як найголовнішу в житті. Яна дивовижна дівчинка, – констатувала тітка те, що Артем вже й так давно побачив.

А Яна почервоніла, наче квітка та не знала, що відповісти людям, котрі хвалять її за звичайні домашні справи. Правда, тут її не змушують до ницих занять та не тримають на ланцюгу й саме від цього вона щасливо посміхається.

– Привіт, Артеме! А де ж Ваш напарник? – розгублено запитала дівчина.

– Яно, а ти на Жеку чекала? Я не знав. Звісно, привіз би його тобі, – зробив вигляд, що образився Лісогір. – І чого це ми знову на «ви»?

– Вибач, я забула... Ні, я й тьотя Віра чекали саме на тебе, – тепер відверто зізналася красуня й почервоніла ще більше.

– Дякую! То може запросите гостя в дім? – спеціально чудив щасливий Лісогір.

– Ой, ми від радощів обидві розгубилися. Ласкаво просимо, синку! – плеснула себе по боках тітка й показала Яні, щоб провела Артема до господи. Хіба ж досвідченій жінці треба було пояснювати: що відбувається наразі між цих двох молодих створінь?

За столом, повним зелені та смачної домашньої їжі, Артем сів поруч з Яною й відчував до неї такий блаженний потяг, що боявся не стриматися. Він вдихав ніжний аромат її дитячого тіла й від цього ще більше шаленів. Та все ж підкреслював манери вихованого столичного мачо й лише трішки натякав на особливе ставлення до неї.

Тітка, як завжди, подала свою неймовірну вишневу наливочку та милувалася чарівною молоддю. Вона дуже раділа, що племінник двічі підряд побував у неї в гостях, а ще через те, що можливо скоро він перестане ганяти світом на тих своїх довжелезних авто й створить власну родину. Та й парочка разом виглядала дуже гармонійно!

Після смачного обіду, тітка силоміць випхала Артема з Яною на вулицю й наказала гуляти в саду, аж доки вона не розбереться з господарством та приготує гостю постіль. Звісно сперечатись з місцевим матріархатом Артем не міг та й не хотів. Більше за все на світі він марив залишитись наодинці з Яною, серед квітучих дерев та кущів.

Розділ 13. Я тебе не варта

Пухнасті бджілки продовжували невтомно працювати та збирати на лапки майбутній мед. Їх монотонне дзижчання по всьому саду дарувало спокій, а медові аромати дурманили голову й Артем ще більше захмелів та хотів, щоб сталося все й відразу. Але як нормальний цивілізований чоловік, він покірно ходив за Яною та поки нічого не говорив. Здавалося, дівчина теж чекає на щось незвичайне. Ось вона різко обернулась і потрапила в його обійми.

Лісогір аж застогнав від насолоди та вже ні за що не хотів випускати її зі своїх лагідних рук.

– Я дуже сильно сумував за твоїм поглядом, Яно. Він неземний! – трішки нахилився він до її синіх оченят.

Але дівчина не підіймала голови й мовчала, наче готувалася сказати щось важке. Та Лісогір був терплячим. Ось вона все-таки подарувала йому свій небесний погляд, тільки він знову був повен сліз і тоді Артем почув:

– Тьомо, я вже казала, що ніколи в житті не зустрічала такої гарної людини, як ти. Мене переповнюють щирі почуття. Але я тебе не варта! Я сплюндрований шматок м’яса, що нікому не потрібен...

Серце закоханого боляче стислося й він обережно приклав пальця до її вуст:

– Яночко, пообіцяй мені, що більше ніколи не скажеш цих слів. Я не хочу й не буду так вважати. Ти була жертвою безжального гада, та ніжнішого й солодшого плоду я не зустрічав. Багато чоловіків пишаються своїми кількісними надбаннями. Я теж був таким, але коли побачив тебе, зрозумів, що мені більше нікого шукати. Хочу бути з тобою завжди...

Яна мовчки слухала й поки негативно кивала голівкою, але відчувалось як вона мліє від його обіймів і слів. Артем обережно пестив долонею її щічки й просив:

– Ну, скажи мені, що більше не будеш згадувати минуле й хочеш далі жити щасливо. Я й так бачу, але скажи... З вдячності мені нічого не треба. Просто кохай, як я тебе. Лише цього я хочу, розумієш?

– Розумію... Відчуваю все те, що ти говориш. Ніколи не знала, як це прекрасно, – підняла вона голівку й Артем спочатку ніжно поцілував її мокрі очі, а потім зовсім ненав’язливо опустив лице до її шовкових губ та вдруге доторкнувся до них. І красиві слова він говорив не просто так, а кожною клітинкою відчував солодощі, що захлиналися в його душі.

– Маленька ніжна квітко, я кохаю тебе і більше ніколи не відпущу зі свого серця і рук. Ти навіть не уявляєш: яким сумним був мій світ, доки я не побачив тебе. А тепер все навколо засяяло твоїм світлом, – натхненно прошепотів Артем і вперто боровся з бажанням заволодіти нею вже зараз.

– Твій світ був сумним? А мені здавалося, що ти живеш неначе в казці, – здивовано сказала Яна.

– Хм! Звісно я нікому не хотів показувати свій душевний біль. Зовнішність – штука оманлива. А тобі я все розповім. Як жив зі злою мачухою, чому загинула моя мама. Ну, а батько? Він підвладний тій хапузі. Та зараз я не хочу говорити про них. Хочу про нас. Яночно, ти згодна бути зі мною разом? – якось по дитячому просив він.

– Тьомо, ти врятував мене. Не знаю: хто ще на таке здатен? Я вік буду дякувати тобі. Але не тільки через це. Ти з першої зустрічі дуже сподобався мені. Тому, якщо я тобі потрібна... Так! Я хочу бути з тобою разом, – притулилася вона до його грудей і додала: – Як сильно воно б’ється.

Щасливий Лісогір наразі відчував, що втратить свідомість. Вона погодилася бути з ним! Взагалі-то, у відносинах з дівчатами Артем вважав себе циніком. Ні, він ніколи не був грубим чи нав’язливим, але ось таких щирих і палких почуттів – зроду не пам’ятав. Зараз він отримав можливість виконати своє давнє бажання й пригортав її до себе дуже обережно. Цілувати він хотів страшенно, але ж дівчина натерпілася такої гіркоти, що він просто зобов’язаний дарувати себе по ковточку, щоб не злякати та більше не нашкодити їй.

– Тьомо, я погодилася, але дуже боюся повертатися. Той страшний звір, він нас знайде і вб’є, – затремтів голосок Яни.

– Нічого він нам не зробить. Нехай сам боїться. Адже за законом це він винен у твоїх нещастях. Та й помешкання я знайшов зовсім на іншому кінці міста. Не бійся, Яночко, я буду тебе оберігати, – вмовляв окрилений Лісогір і бачив, як щиро вона йому довіряє.

– Як? Ти часто їздиш у відрядження, а мені залишатиметься чекати й кожної миті боятися, – сказала розумна дівчина те, чого закоханий не врахував.

Після всього, що відкрилося, Артем взагалі не дуже хотів працювати на батька. Звісно він з дитинства звик до гаражів та великих машин, до друзів-водіїв, до доріг, що весело мчать під колеса. Але зараз, коли Яна поставила його перед фактом ризику, водій-далекобійник з вищою освітою зрозумів: наскільки він по-дитячому дурний.

– Ти дуже мудра, моя маленька бджілко. Я про це не подумав, мене засліпило бажання бути з тобою. Та ми й це вирішимо, тільки не відмовляйся від мене.

– Не відмовлюсь. Я не зможу. Тьомо, я кохаю тебе і дуже хочу бути поруч...

Артем підхопив тоненький стан над собою та порівнював її погляд з небом. Господи, яка ж вона легенька й тендітна. Отак би й носив все життя, наче квітку!

– Дякую і кохаю! Яночко, не бійся нічого. Ми будемо жити довго й щасливо. Пішли до тьоті, я хочу похвалитися новиною. А ще я привіз тобі телефон і одяг. Щоб моя весняна бджілка не ходила у старому перешитому вбранні. Господи, ти зробила мене сьогодні таким щасливим!

Артем рішуче взяв її за руку й так зайшов у дім. Тітка щось перекладала, але миттю обернулася й хитро примружила погляд:

– Що, вже нагулялися в садку?

– Так, тьотю Віро, нагулялися. Познайомся: перед тобою моя наречена. Яночка хоче бути зі мною доти, поки не стане дружиною, мамою, бабусею, а потім ми разом полетимо кудись до інших світів. Десь так я планую, тьотю! – виголосив Лісогір, а дівчина зблідла й навіть похитнулася та його рука була надійною.

– Ну, ти дивись, знову! Сад у мене зачарований якийсь. Ви вже третя пара, що домовляється бути разом серед моїх духмяних кущів. Щиро вітаю і бажаю довгих щасливих років! – розпливлося посмішкою лице Артемової тітки.

Розділ 14. Шлях додому

Сьогодні Яна вперше сиділа в авто поруч, як кохана жінка. Артем мчав на своєму улюбленому Мерседесі й траса тихо шаруділа під колесами. На чарівній нареченій були новенькі легкі джинси та весела маєчка, що привіз їй Лісогір з закордонного відрядження. Щасливий водій лише зрідка поглядав на свого божественного штурмана й здавалося від життя більше нічого не хотів.

Ні, звісно він мав море бажань та виконати їх мріяв лише з Нею разом. А Яна загадково посміхалася й схвильовано дихала. Від цього її невеличкі груди здіймалися й бідолашний Артем намагався уявити її без одягу та від подібних думок блаженно млів.

– Яночко, тобі з вікна не дме? – уважно запитав він.

– Ні, дякую, все в порядку. На вулиці стає дедалі спекотніше й тому так дуже добре. Тьомо, розкажи мені про своїх батьків. Що сталося? Якщо можеш, звичайно. Я хочу розділити твій біль, – вимовила дівчина й Артем відчув, що болю вже немає, адже Вона поруч.

– Добре, слухай моя чарівна половинко. Я тобі все-все розповім...

Він почав з того часу, як себе пам’ятав. Тоді в житті Артемчика була прекрасна ніжна мама, що любила його всією душею й він був абсолютно щасливим. Потім розповів, як вона раптово кудись зникла й він дуже довго сподівався, що найрідніша ось-ось з’явиться на порозі. Та йшов час, а замість мами в них оселилась чужа тітка. Одного разу на вулиці він почув: «Твоя мама померла». Тоді світ відразу почорнів і йому здалося, що теж помирає. Але він жив під одним дахом з вередливою бабою, котра спала в татовій спальні й часто лаялася з ним за прикраси, подорожі та гулянки. Потім батько повіз сина на кладовище й показав: де тепер знаходиться мама. Артем ніколи не забуде тих страшних слів на сірому мармурі: «Моїй коханій гарних снів...» Це виглядало наче насмішка або знущання. Він зрадив мамі з тією підлою особою, довів до смерті, а потім ще й побажав гарних снів.

– Яночко, я так ненавидів їх, що інколи хотів встати вночі й просто обох задушити. Але сидіти в тюрмі я не мав бажання, тому просто пішов з друзякою до дорожнього вишу. Там серед студентів стало трохи ліпше. А коли почали їздити по Європі, взагалі забував про дім. Жека мені дуже допомагає. Коли ми буваємо вдома то до ночі зависаємо в боулінгу чи на більярді. Ось так одного разу в «Максимумі» я й зачепив дівчинку, що несла комусь замовлення. Тоді мій світ змінився назавжди, бо твої небесні оченята забути вже не міг. Я весь час мріяв про тебе і Бог мою мрію здійснив. Яно, ти погодилась бути зі мною й більшого я не бажаю.

Лісогір плавно загальмував і подивився дівчині в очі так, наче хотів перевірити: чи правда все те, що відбувається й раптом почув:

– Тьомо, я б ніколи не подумала, що той гордий зеленоокий красень має такий страшний душевний біль, а ще дасть мені можливість розрадити й допомогти. Все життя я дякуватиму тобі, що врятував і ти ніколи не пошкодуєш, що це зробив. Поїхали скоріше додому.

Артем не витримав і поцілував її рученята, а потім відповів:

– Так, їдемо. Я хочу додому з тобою. Там, де ти – завжди буде мій дім. Навіть якщо ми опинимося в пустелі.

– А ти вже бував у пустелі? – зацікавлено спитала Яна, чи може просто хотіла відвернути його від неймовірно збудженого настрою.

– Так, кілька разів. Та мені там не сподобалося: спека, пісок і люди трохи дивні. Набагато більше я люблю мандрувати Європою. Скрізь цивілізовані умови, знижки, поступлива обслуга; а ще купа прекрасних місць, де ми обов’язково разом побуваємо, – щиро запевнив її Лісогір.

– Знаєш, Тьомо, я завжди мріяла про щось подібне. Звісно, з моєю матір’ю це було абсолютно нереально, а потім взагалі... Вибач! – вона сором’язливо опустила очі та відчула свій страшний біль.

– Сонечко моє ясне, не смій. Не треба переді мною вибачатись, я ж просив. То не твоя провина. Забудемо все, що було з нами до цього. Почнемо з самого початку, з нашої чистої сторінки у житті. Добре? – запропонував Лісогір.

– Добре, я згодна, – покірно кивнула Яна.

– А хочеш, я тобі опущу крісло й ти поспиш? – танув від можливості доглядати за дівчиною Артем.

– Ні, дякую. Я хочу з тобою весь час розмовляти. Мені це приємно й цікаво. Я ще ніколи в житті не почувалась такою потрібною і впевненою, – щиро зізналася вона.

– Я ось подумав, що можливо всі мої негаразди були саме для того, щоб я на тебе заслужив. Яночко, я так хочу доторкнутися до тебе, але не знаю: чи можна, – на диво чемно поводився Лісогір.

– Тьомо, а ти завжди питаєш дозволу у дівчини?

– Ні. Лише у коханої, яку не хочу образити навіть подихом, – блаженно відповів він й розумів, що вона не проти.

Лісогір притулився вустами до її губ і зрадів, що Яна його не зупиняла. Вона тихенько здригнулася й відповіла на його пристрасть. Покірно танула під його настирливими вустами та задихалась від хвилювання. Рука Артема повільно сповзла з її плеча в бік грудей, але отримати бажане він не встиг, бо почув сильний протяжний звук великого автомобіля, котрий пронісся повз них. Яна й так була на межі, а тепер підскочила наче вжалена...

– Ну, керманич! От зараза, – посміхнувся Лісогір та розумів колегу, що своїм сигналом нагадав парочці в Мерседесі, що вони на дорозі не самі й потрібно дотримуватися пристойності. Артем відпустив Яну та попросив: – Вибач, я не стримався. Ще трішки й ми будемо вдома.

Розділ 15. Шалена бджілка

Досвідчений водій хвацько заїхав у вже знайомий двір біля висотки на Заболотного. Він дістав речі з багажника та подав Яні тацю з тітчиними пирогами. Вона запакувала їх всі до одного, а ще дала хрумких огірочків з діжки й тільки тоді випустила з двору. Також тьотя Віра подарувала Яні таємний рецепт своїх пухких пирогів і дівчина страшенно хотіла спробувати хоч би й відразу стати до плити.

До речі плита в орендованій квартирі була сучасна й гарна і взагалі, не дивлячись на віддалений район міста, новобудова виглядала більш ніж пристойно. Ця місцевість дійсно знаходилася на безпечній відстані від Осокорків і Яна трохи заспокоїлася.

Вона роздивилася інтер’єр та хотіла піти до ванної, але Артем її зупинив:

– Тобі туди терміново треба?

– Ні. Можеш іти першим, – ввічливо посміхнулася дівчина.

– Я не хочу нікуди йти. І тебе відпускати не хочу. Цей божественний аромат! Ти пахнеш, наче прекрасна квітка. Хочу дихати тобою. Не бійся, я буду яким захочеш, тільки дозволь відчути тебе всю...

Яна стояла не рухаючись і мовчала, а збуджений до нестями Лісогір заплющив очі та пестив її волосся. Він обережно провів руками по тілу дівчини й відчував, як вона тремтить, але точно не від страху. Її крихітні соски випиналися через тоненьку футболку, а дихання збивалось. Артем доторкнувся вустами до її обличчя і почув:

– Тьомо, я не буду втікати... Хочу належати тобі...

Вона звабливо потягнулася до його губ і їх вуста знову злилися в пристрасних рухах, захлинаючись від жаги. Вони не пам’ятали: куди подівся одяг та вже зліпилися тілами й тремтіли від збудження тепер разом так, наче стояли на морозі.

Артем підхопив Яну на руки й поглинав її ніжне тіло палаючим поглядом. Поклав на ліжко, попестив ніжки та відчув які вони вологі нагорі... Він спробував зайти і спеціально зупинився. Уважно подивився в сині озера її очей і знову спробував. Ще зволікав, з останніх сил насолоджуючись передчуттями, а дівчина вже молила поглядом змилуватись.

– Вперше у житті боюся не сподобатись, але кохаю й дуже хочу… – прошепотів Артем. Він наблизився до її губ і милувався та не поцілував.

– Навіщо мучиш? Тьомочко, не може не сподобатись коханий... – почув Лісогір й наче уві сні зайшов у вузеньку щілинку. Він повільно пробрався глибше і Яна блаженно застогнала, наче незаймана. Артем подумав, що той дід явно був імпотентом, адже в ній було гаряче й тісно та до запаморочення приємно. Свої інтимні органи Лісогір вважав звичайними, але тепер його просто розпирала насолода і гордість.

Артем рухався то плавно, то стрімко. Інколи він боявся, що робить їй боляче, але прекрасна жінка лише жадібно прогиналася під ним. Вона періодично зводила свої тендітні брівки, а потім посміхалася ніжно й розгублено та давала зрозуміти, яке він дарує їй блаженство. Їх руки підсвідомо корчилися в нестримних рухах і трішки впивалися у м’які частини тіл. Періодично вони спліталися пальцями, до болю, а потім відпускали та обережно пестили одне одного. Очі молили не зупинятись і проникали в саму душу. Наразі їм не треба було слів, адже говорили серця, що рвалися з грудей назовні.

Ось Артем міцно обійняв Яну й опинився знизу. Дівчина підкорилася, вона підігнула ніжки й застогнала, відчуваючи його дуже глибоко у собі. Лісогір не стримався й почав пестити її пружні груди. А Яна закинула голівку й рухалася повільно, вслухаючись в безмежну насолоду, та звабливо облизувала розпухлі від бажань губоньки. Її очі стемніли й мерехтіли так яскраво, наче з них вилітали світлячки.

Досвідчений коханець тихо милувався красою їх єднання та непомітно натискав на животик в районі матки. Він відчував, що дівчина підходить до піка задоволення й не помилився. Ось Яна зупинилась, а потім скрикнула й запульсувала в його руках, від могутнього солодкого оргазму. По його плоті розлилася гаряча волога до нестями збудженої дівчини й скоро вона ослабла на ньому та прошепотіла:

– Я не знаю: як ти це робиш, але довіку належатиму тобі...

– А я тобі. Яночко, ти неймовірна. Я так довго шукав свою єдину, а ти була зовсім поруч, – обережно поклав він покірну красуню на ліжко й знову опинився на ній.

– Я ще цього хочу... Боже, як солодко кохати! – почув Лісогір та від щастя ледве не задихнувся.

– Бджілко моя шалена, все життя проживу в тобі, – відповів Артем, підняв собі на плечі її ніжки й почав тихенькі рухи, нарощуючи вогонь. Він вдивлявся в її скорений погляд та відчував, що теж підходить до найгострішої муки.

Лісогір одержимо рухався до останньої миті, а потім вирвався назовні й облив тіло Яни гарячою рідиною. Він пульсував та схлипував від насолоди, а дівчина милувалася кожним його подихом і посміхалася щасливою посмішкою.

– Підемо до ванної удвох? Яночко, тепер ми точно разом, – впевнено зітхнув Артем і подав їй руку, щоб підвелася.

По тілу коханої красиво стікали краплинки його густої сперми й Лісогір дурів від цієї краси та здається вже знову хотів неперевершену маленьку жінку. В кабіні вони лише встигли змити попередній гріх, як Артем нетерпляче розвернув Яну спинкою до себе:

– Прошу, обіпрись... Не можу я просто дивитися на тебе. Твоя крихітка весь час кличе мене до себе. Яночко, з тобою я інший, зовсім новий... О, Господи! Молю, прогнись сильніше...

Дівчина робила все, про що він просив й теж захоплено відкривала себе заново. Здавалося, вона забула всю гидоту і втрачала розум з тим, кого безмежно кохає. Сьогодні, вперше у житті, Яна відчула палкий вогонь жіночого задоволення, нічого не боялася та з радістю віддавалася неймовірно гострому блаженству.

Ось вони все-таки наситилися й зморились від мокрих солодощів та повернулися до ліжка. Але як тільки побачили його – відразу зрозуміли, що хочуть одне одного знову. Виходить, ця агонія щастя тепер не закінчиться ніколи й катуватиме їх до скону та божевільно закохані не пручалися силі своїх почуттів.

– Я не пам’ятаю себе таким нестримним. Що ти зробила зі мною? – палав у ній Лісогір.

– Це не я, а Кохання! Воно рветься до тебе й зупинятися не хоче... – відповіла Яна.

– Тепер я знаю, чому втратив розум, як тільки побачив. Бо ти частина мене, найголовніша моя частина. Як взагалі ми стільки витримали без усього цього? Моя тендітна бджілко, марю весь час бути у тобі... – відверто зізнався їй Артем.

Розділ 16. Термінова справа

Деякий час вони жили наче в казці, але одного ранку закоханих розбудив телефон Артема. Ні, не будильник – його вони взагалі не чули. Телефонував Лісогір-старший.

– Тьомо, де ти є? Скільки можна ганяти по тих клубах? З’явися нарешті вдома. Я маю до тебе термінову справу, – почув традиційний директорський голос Артем.

Коли він перевозив речі до орендованої хати – ні батька, ні його шалави вдома не було. Виходило, що Лісогір-старший спокійно займався своїми справами та згадав про сина лише за необхідності в роботі.

Тепер, коли Артем був з Яною, час і простір не мали для нього ніякого значення. Та все одно болюча скабка вколола хлопця в серце. Він скривився й відповів:

– Тату, а ти лише через роботу згадав, що я живу на світі?

– Ой, не починай зранку! Мене й так Ліна гризе, а ти тільки додаєш головного болю.