Каміла Дані, Марі Керімей - Два в одному, Каміла Дані, Марі Керімей

Злить все. Навіть його голос. Бр…
Ну, що за друга маю? Кадр ще той. Усе він за мене зробив і вирішив. Ти, бач, який спеціаліст недороблений.
На роботі не дуже зраділи, що я змотую вудочки й вирішив попрацювати в іншій компанії. Уже притерлись один до одного. Скільки років разом. Спільний колектив, а тут бос йде й лишає замість себе недосвідченого замісника, який розвалить цю ветклініку через тиждень. Та байдуже. Мені, яке діло.
З Ксюнею, я так і не побачився. Клініка велика, змін багато, а я тільки ім'я знаю.

Прощався зі всіма. Запитав своїх про дівчину, але... Наче крізь землю провалилась. Вже почав думати, може мені все приснилось.

Розпитавши декілька працівників зрозумів, що дівчина звільнилась. Хоч, би не через мене. Та навряд.
Зі спокійним серцем виходжу з офісу та прямую до машини. Оглядаюсь. Це все. Поки для мене ця сторінка списана. Я буду продовжувати з нового аркуша. Стільки всього сталося за цей рік, що навіть не хочу згадувати. 
У дома, я кілька хвилин посидів на валізі, а потім не оглядаючись, пішов на вихід.
«Прощавай старе життя. Ми зустрінемося не скоро» — говорю собі в думках.
Як тільки виїхав із міста почався справжній снігопад. Уперше бачу такий красивий сніг. Усе настільки нагадувало казку, що можна забути як дихати. У місті, навіть, холодно не було. Погода завжди осіння. А тут таке диво. Та я й шапки із собою не брав ніякої. Думав, що погода всюди однакова. Тепер вуха однозначно змерзнуть.
Ще чотири години поїздки і я вже відчув, що таке замети, і побачив, що таке справжнє засніжене диво. Гори неймовірні. На верхівках так і блищить сніг. Я навіть спинив машину, щоб вийти та помилуватися цією казкою. Зробив кілька знімків і, нарешті, поїхав далі. Не міг відірвати погляду. Поки, фоткав, навіть, у руки змерз. І вуха відморозив. Оце я влип у зиму.
Сміюсь сам із себе.
Ще дві години і я на місці. Безліч новомодних будинків, які відразу привертають туристів. Сам би один такий придбав. Треба запитати в Данканича, чи є один на продаж.
Поки роззявив рота, зрозумів, що мій телефон розрядився без будь-яких попереджень. Навігатор просто не працює. Зв’язку немає. Оце дивина. Ще такого я не бачив. І, це у двадцять першому столітті? Куди їхати не знаю. Що робити, теж.
Неподалік бачу старого діда, який волоче возика з дровими. Паркуюсь та виходжу. Тру пальці, долоні. Натягую на вуха комір. Замерз, капець.
— Доброго вечора, — говорю до старого.
— Доброго, синку, — відповідає та ставить возика. Підходить до мене та протягує руку, я тисну її. — Бачу замерз добряче? — запитує в мене.
— Є трішки. Я хотів запитати, чи не знаєте ви, де розташовується дім по адресу Новобудова тридцять п’ять? .
Поки старий говорив мені шлях, я відчув, що таке собачий холод.
— Дякую вам велике, — говорю та прямую до своєї машини.
— Постривай, синку! — кричить старий у слід. — Візьми мою шапку. Ти замерз, а на вулиці морозно. Ще простудишся, — говорить із посмішкою на обличчі та протягує мені смішну шапчину.

Я беру її та натягую на голову.

Тепло.
— Дякую. Я вам поверну, — усміхаюсь та сідаю до машини. Махаю старому й заводжу двигун.
За десять хвилин, я таки допхався до потрібного будинку. Великий такий. З дерева. Всюди гірлянди розвішені. Ялиці навколо. Вже відчуваю хвойний запах. Одним словом — краса…
Заглушив мотор і пробую вийти. Двері не відчиняються.

Щоб тебе! Що це ще за жарти? Дивлюсь навколо, а тут й ніхто й не прочистив дорогу. Снігу насипало, якраз вище колін. Мені доведеться добре гепати двері, щоб вийти.
Вилетів із машини, у прямому сенсі цього слова. Падаю прямо обличчям у сніг. Мене ніби закопали. Довелося докладати зусиль, щоби виповзти. Встати та дістати валізу з машини.

Відходжу від автівки, нарешті, підіймаю голову. Світло? Хтось живе в моєму будинку? Не може, бути. Наче мені обіцяли, що тільки я буду тут жити. Сам! А тут не проханий гість.

Треба воно мені?
Крокую до котеджу. Валізу несу в руках. Ноги мокрі. Рук не відчуваю. Добре, хоч старий виручив. Шапку підігнав. Хоча б вуха в теплі.
Підіймаюсь по сходинках, вставляю ключ у дверний замок. Заходжу та ставлю валізу в коридорі. Йду далі й завмираю, коли чую шум води, тихі кроки.

Відчиняються двері. Переді мною стоїть вродлива дівчина і в одному лише рушнику.

Це такий бонус до будинку?

Що за чорт?

По обличчю дівчини бачу, що вона так само шокована, як і я.

Смішно точно не буде.
— Ти хто? — говоримо одночасно.

Дорогі читачі) Щиро дякуємо за теплу підтримку історії)) Зустрінемося у понеділок))