Анна-Марі Слотер - Між двох вогнів. Чому ми досі обираємо між роботою та сім’єю

щойно прочитала твою статтю{2} й мусила зачинити двері в свою кімнату, бо не хотіла, щоб хтось бачив, як я ридаю. Ти озвучила боротьбу, яка точиться в мені останні кілька років». Інший коментар, який застряг у моїй голові, був від матері, яка сказала, що я «дозволила» їй залишити роботу й побути трохи вдома з дітьми — тобто зробити те, що вона щиро прагнула зробити, але досі не наважувалася.

Однак відгуки не завжди були теплими. Мене звинувачували в оспівуванні «плутократського» фемінізму, у тому, що я переймаюся лише проблемами впливових жінок вищого класу, таких, як я.

Деякі критики поставили під сумнів сам концепт «мати все», називаючи його безглуздям перфекціоністки, яка уявила, що зможе досягти успішної кар’єри й одночасно бути надзвичайно відданою своїй сім’ї. Інші стверджували, що моя стаття перекреслювала роки історії важко завойованих досягнень жінок на своїх робочих місцях.

Незабаром у мене з’явився шанс відкрито об’єднати критику та похвалу: я подорожувала країною, виступала з промовами, вислуховувала запитання й оборонялася відповідями. Поступово дозволила собі звільнитися від великої кількості глибоко особистих думок про те, що є цінним, важливим, правильним і природним. Процес був схожий на похід до окуліста. Той момент, коли дивишся крізь лінзи маленького приладу й літери потрапляють у фокус і зникають з нього, аж поки поступово те, що було геть розмитим, стає чітким і зрозумілим.

Перші феміністки Бетті Фрідан та Глорія Стайнем позбулися задушливих стереотипів, які ув’язнювали жінок у світі, де їхню ідентичність визначали винятково завдяки ролям, які вони виконували в стосунках з іншими: донька, сестра, дружина, мати. Рух, який очолили Фрідан і Стайнем, ідучи слідом за персоналія­ми ХІХ століття: Сьюзан Б. Ентоні, Елізабет Кеді Стентон та їхніми послідовницями, — стосувався руху за громадянські права, загальнолюдські права, права геїв, а також був пов’язаний з антиколоніальним рухом. Це була одна з найбільших битв за людську свободу ХХ століття.

Проте цей рух досі не завершений у багатьох аспектах. І на початку ХХІ століття я дедалі більше переконуюся, що бути успішною жінкою — означає вирватися з полону нових стереотипів і припущень, і не лише для жінок, а й для чоловіків. Це значить кинути виклик значно ширшому тлумаченню самого поняття «успіх» і його вимірів, того, що і чому ми цінуємо, походження людської природи й того, чим насправді є рівність. Це значить — переосмислити все: від вигляду робочого місця до життєвих позицій і стилів управління.

Я прагну жити в суспільстві, яке надає рівні можливості для кожного з нас мати повноцінну кар’єру або ж просто хорошу роботу, яка дає добрий дохід. Якщо ми обираємо це, не жертвуючи особистим життям, такий вибір дарує глибоке задоволення від можливості любити й піклуватися про інших. Сподіваюся, ця книжка допоможе нам рухатися у цьому напрямку.

Частина перша

Виходячи за межі наших мантр

Коли Бетті Фрідан написала «Таємницю жіночності», перший розділ мав назву «Проблема без імені». Вона описала це{3} як непоясненне хвилювання, почуття невдоволеності, сум через те, що в середині ХХ століття жінки Сполучених Штатів продовжують страждати. Вона почала вірити{4}, що причина цього полягає в «невідповідності між реальністю жіночих життів та уявленням про те, якими вони мають бути».

Метою Фрідан було говорити до всіх жінок без винятку, але насправді вона викрила емоційний розлад у мільйона домогосподарок, які жили за містом. Її аудиторія була достатньо великою, аби розпочати другу хвилю фемінізму, а це немаленьке досягнення. Усе-таки світ, який вона описувала, був фантастичним для величезної кількості жінок, які не мали ані часу, ані бажання боротися з ідеалізованим уявленням про жіночність. Вони працювали радше через необхідність, ніж через вибір.

Натомість я виросла у білій сім’ї середнього класу, яка мала будинок за містом, проте водночас це означало зупинятися у придорожніх готелях, їздити автобусами «Ґрейхаунд», навчатися разом із дітьми сантехніків, електриків, а також лікарів і юристів. Я здобула хорошу освіту, і переді мною відкривалися можливості, які щоразу збільшувалися. Це як бути тією частиною Америки, яка стабільно багатшає за останні три десятиліття, а не тією, яка дедалі занепадає та відстає. Моя сім’я традиційна: двоє одружених гетеросексуальних батьків, двоє біологічних дітей, що поєднують ДНК обох батьків. Зараз в Америці це рідкість.

У процесі написання цієї книжки, відповідаючи на реакції, запитання та критику від багатьох людей з різних середовищ, я знову й знову усвідомлювала, наскільки власний досвід неминуче формував мої припущення щодо того, що думають і відчувають інші. Коли я намагалася поставити себе на місце іншого, то щоразу зіштовхувалася з очевидним, проте надто часто ігнорованим чинником — матеріальним достатком. Гроші дали Енді й мені змогу віддати наших дітей, коли вони ще були малими, до чудового дитсадка, узяти на повноцінну роботу прибиральницю, коли вони підросли, і почуватися комфортно, живучи в центрі міста поруч з великими державними школами та бібліотеками.

За гроші можна купити безпеку, позбутися стресу й уберегти себе від ляпасів долі. Проте мільйони американських сімей працюють так важко, як тільки можуть, без можливості хоч трошки відпочити. Вибір, працювати чи ні, скільки часу проводити на роботі або ж скільки часу вони можуть приділити своїм дітям і батькам, не є вибором, це радше економічні вимоги. Коли я кинула виклик своїм усталеним переконанням, то постійно нагадувала собі, що моя історія відрізняється від їхнього життя.

Я наголошую на цьому моменті, бо якщо ми хочемо рухатися вперед (як жінки, так і чоловіки) заради нашої роботи, нашої країни загалом, нам необхідно зробити крок назад і виважено поглянути на те, що ми беззаперечно сприймаємо за правду. Ми мусимо ставити під сумнів усталені думки, твердження, крилаті вислови та повчальні історії, які формують чи обґрунтовують наш вибір і визначають наше життя. Нам слід запитати себе: чому ми такі впевнені у наших часто непояснюваних припущеннях щодо сутності речей, які стосуються і нас, і мільйонів інших людей, чиє життя ми можемо лише спробувати уявити?

Ми можемо щось змінити чи домогтися змін лише тоді, коли по-справжньому готові сприймати нові думки й можливості для кожного.

Розділ 1

Напівправди, за які чіпляються жінки

Як професорці, яка протягом понад двадцяти років мала тисячі зустрічей зі студентами та прочитала сотні лекцій, єдине запитання, яке мені доводилося чути від молодих жінок найчастіше, безсумнівно, стосувалося того, як зберегти баланс роботи й сім’ї. Навіть після розмов про