Лана Вернік - Межі пристойності, Лана Вернік

✾ 2 ✾

Літак сів. Жека захвилювався і захотів піти всередину зустрічати сестру, та й дощ йому не подобався.

— Там ще довго,— відмахнувся Артур.

— Я почекаю біля виходу, боюся, що вона почне хвилюватися, якщо не побачить нікого з сім'ї.

Жека зайшов всередину, зайняв стратегічне місце і став чекати. Ще хвилин через двадцять пасажири почали виходити, і серед них він побачив біляву голову своєї молодшої сестри. Вона йшла у джинсах і незнайомому блакитному теплому светрі, тягнучи за собою валізу на колесах, на якій зверху лежав футляр зі скрипкою. Побачивши брата, вона поспішила до нього, пару разів озирнувшись назад, на керівницю групи, вказуючи тій на брата.

— Жек-а-а!— закричала вона, вішаючись йому на шию.

— Шановні музиканти-конкурсанти, підійдіть до мене, чекаємо ваших рідних. Якщо за вами приїхали — підходите разом з тими, хто вас зустрічає, я віддам вам документи! — голосно говорила Ірина Петрівна, Тетянина вчителька музики. Це була невисока худорлява жіночка років сорока. Вона відходила до скляної стіни аеропорту, стаючи майже поруч з Євгеном, махаючи руками і на ходу вітаючись із ним кивком. Таня підскочила до неї, забрала свій паспорт і повернулась до брата. Біля вчительки зібралося ще близько десятка підлітків і дітей з валізами й футлярами.

— А де тато? — продзвеніла Таня.

— Він вчора ввечері поїхав у відрядження. Тому тебе зустрічаю я.

— А… — дівчина явно засмутилася.

— Не зрозумів…

— А ти на таксі приїхав? — запитала вона обережно.

— Таню, що таке?

— Та… просто я думала, що тато мене зустріне, ми б змогли підвезти до міста Злату та її бабусю… Я обіцяла...

— Я з Артуром.

— То ти машиною, — зраділа дівчина,— супер!

До них підійшов Артур, чомусь з іншого боку, і з букетом.

— Таню! Вітаю!— він обійняв дівчину, подарував квіти, легенько поцілував у щоку, і дівчина одразу зашарілася.

— Дякую, Артурe, так приємно…

— А я про квіти не подумав, — Жека почухав потилицю.— Вітаю, сестричко.

— Артуре, а ти можеш взяти ще пасажирів? Я думала, буде тато, а тут — ти…

— Скільки пасажирів?

— Двоє. Злата і її бабуся. До міста… Таксі вони не можуть собі дозволити, а чекати звідси транспорт… ти ж розумієш... там у них автобус…

— Ну, все залежить від того, наскільки ця Злата симпатична, — широко посміхнувшись, сказав Артур, і по круглих очах Тані зрозумів, що, очевидно, дівчина стоїть прямо за ним.
Артур повільно повернувся і зустрівся поглядом з невисокою русявою дівчиною. З її НЕЙМОВІРНО синіми очима.

Серце Артура зненацька завмерло. Цієї миті він зрозумів, що попав… Весь світ зник, попливши кудись, лишився тільки погляд синіх бездонних очей. Він відчув розряд. Фізичне відчуття електрики у погляді, що заходить всередину і розливається по тілу, змушуючи всі м'язи напружитись. Абсолютно всі — добре, що джинси тісні і не так помітна його реакція. Легені зрадницьки зупинилися, і він навіть не дихав.

Завмерши, Артур дивився на невисоку тендітну дівчину. Злата, не витримавши пильного погляду чоловіка, опустила збентежений погляд на закордонний паспорт у своїх руках, в котрий були вкладені якісь папери. Джинси, кросівки, біла футболка під розстібнутим в'язаним темно-зеленим жакетом, на плечі — маленький чорний рюкзачок. Все дуже просто, і так їй пасує! Опустивши погляд від милого личка вниз, на хвилюючі виступи ключиць і груди, Артур відчув, що окрім світу довкола, ще і земля кудись зникає з під його ніг. Що з ним?

Таня вела собі далі.

— Злато, познайомся, це — Євген, мій старший брат.

— Жека,— усміхнувся блондин і одночасно кивнув та помахав їй рукою.

Дівчина сором'язливо усміхнулася, самими куточками таких гарних і ніжних губ, тихо промовила:

— Рада познайомитись. Таня багато розповідала про вас…

— Сподіваюся, що хороше, бо вона може, — блондин багатозначно поглянув на сестру.

— Бо вона знає, — у тон брату відповіла Тетяна.

— Тільки хороше, — дівчина усміхнулась. — З її слів я зрозуміла, що мати старшого брата набагато цікавіше, ніж меншого.

Голос Злати був ніжним і лагідним, її слова пролунали як мелодія, як музика... Артур змусив себе відвести погляд від її губ і, перевівши нарешті подих, відступив трохи вбік, утворивши коло з них чотирьох.

— А це — Артур, друг мого брата ще зі школи. І він... повезе нас і вас у Київ, — при цих словах Тетяна усміхнулась, і її брови злетіли вгору, натякаючи на домовленість.

— Дуже приємно… — Злата боязко підняла на Артура свої волошкові очі. Сині і бездонні. Невже це натуральний колір? Чи лінзи? — Дякую.

— Мені теж дуже приємно, — відповів Артур, а сам в цей момент шкодував, що букет квітів взяв лише один. — Буду радий допомогти. Хоча таку, як ти, красуню я готовий нести до Києва на руках, — тихо відповів Артур, поїдаючи її своїми карими очима. Злата дивилася на нього як зачарована, щоки її заливав рум'янець, на губах бриніла усмішка, але цю магічну мить порушив вимогливий, досить голосний і трохи знервований жіночий голос десь за спиною Артура.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍