Наталі Ліон - Не дивись мені в очі, Наталі Ліон

- Владислав Соколовський, відкрита черепно-мозкова травма…а ким ви йому приходитесь? – з підозрою переводить погляд на мене дівчина з реєстратури.

- Я …ем…мій батько працює разом з Владом, - це перше, що приходить мені в голову. Соромно стає, бо я навіть не знаю його прізвища. І взагалі не розумію навіщо поїхала слідом за ним. Здається, я діяла механічно, піддалася стресу. Тільки ж чому мене досі не відпускає тривога за нього?

- То як він, - запитую знову.

- Він без свідомості, зараз його огляне лікар і призначить всі необхідні обстеження. А  ви, краще їдьте додому, все одно зараз нічим не зможете допомогти, та й до нього вас не впустять.

Звичайно не впустять…я ж йому ніхто…Він точно мене не запам’ятав за ті декілька секунд нашої зустрічі майже 6 років тому. Але я повинна знати, що з ним все гаразд. Серце стискається з невимовною тугою, я відчуваю себе винною. Якого біса я виперлась на дорогу?  Якби я не напилась, як остання дурепа, цього би точно не сталося.

Потрохи я починаю приходити до себе, а разом з цим до мене приходять тверезі думки. Мабуть, справді поїду додому, чого чекатиму? Вранці на свіжу голову вирішу, що буду робити далі.

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно