Джон Гришем - Бар «Когут»

будівлю. Він дійшов по Нью-Гемпшир-авеню до Дюпон-Серкл і зайшов у Крамер-Букс — випити кави й погрітися. Марк усюди ходив пішки. У вуличних заторах «Бронко» надто часто здригався й глохнув, і тому він залишав його на стоянці за Курником, навіть із ключем в замку запалювання. На жаль, за всі ці роки ніхто не спокусився і не угнав машину.

Зігрівшись, Марк пройшов шість кварталів на північ по Коннектикут-авеню. Юридична фірма «Несе Скелтон» займала кілька поверхів у сучасному будинку біля Гінклі-Хілтону. Влітку Марк примудрився туди пролізти й отримати місце стажиста з меншою за мінімальну платнею. У великих фірмах програмами літнього стажування користувалися, аби привабити найкращих студентів шикарним життям. Там по суті й працювати було не треба. Стажистам надавали безглуздо легкі обов’язки, видавали квитки на футбол і бейсбол, запрошували на вишукані вечірки в розкішних садибах багатих компаньйонів. А вже після випуску зваблених студентів, які на все це підписалися, одразу жбурляли в м’ясорубку стогодинних робочих тижнів.

У «Несе Скелтон» усе інакше. Там усього п’ятдесят юристів, тобто ця фірма далеко не в першій десятці. Її клієнти — усілякі професійні об’єднання: Форум виробників сої, Спілка поштарів-пенсіонерів, Ліга виробників яловичини та баранини, Національна асоціація асфальтоукладачів-підрядників, Союз травмованих на виробництві машиністів залізничного транспорту, а ще кілька оборонних підрядників, які відчайдушно намагалися урвати з паршивої вівці хоч вовни жмут. Експертна комісія фірми, якщо така була, підтримувала зв’язки з Конгресом. Її літня програма стажування складалася не заради заманювання найкращих студентів, а з метою експлуатації дешевої робочої сили. Марк тяжко працював і потерпав від тупої праці. Наприкінці літа йому запропонували щось подібне до нормальної роботи, коли він складе адвокатський іспит, і він тепер навіть не знав: радіти йому чи плакати. Як би там не було, він ухопився за цю пропозицію — а інших і не було, — гордий, що він один із небагатьох студентів ЮШФБ, які мають майбутнє. Всю осінь він обережно тиснув на свого куратора, щоб оформитися на ту роботу, але все марно. То в нього поглинення. То розукрупнення. То багато важливих справ і договір про працевлаштування не на часі. Отже, Марк просто вештався без діла. Посеред дня, по суботах, на канікулах, будь-якої години, він міг, нудьгуючи, зайти на фірму, зазвичай із широкою нещирою усмішкою та сердечним бажанням впрягтися і впоратися із найневдячнішою працею. Невідомо, чи це допоможе йому тут прилаштуватися, але й не завадить, міркував він.

Його куратора звали Рендалл. Він працював на фірмі десять років і був на межі, коли ще можна стати компаньйоном, і тому перебував під шаленим тиском. Якщо співробітника «Несе Скелтон» за десять років так і не зробили компаньйоном, йому мовчки вказували на двері. Рендалл закінчив юрфак університету Джорджа Вашингтона, який у міському неофіційному рейтингу був на щабель нижчий за Джорджтаунський, але набагато вищий за Фоґґі-Боттом. Ця ієрархія була чітка й непохитна, і винуватцями цього були саме випускники університету Джорджа Вашингтона. Вони гидували джорджтаунцями за те, що ті ставилися до них зверхньо, і тому ще затятіше нехтували будь-ким із ЮШФБ. У фірмі аж смерділо від снобізму, і Марк часто дивувався, яким бісом його туди занесло. Двоє співробітників були з ЮШФБ, але вони так завзято намагалися дистанціюватись від своєї школи, що не подавали Маркові руки. Здавалося, вони упосліджували його навіть більше, ніж решта. Він часто бурмотів: «Ну як так можна керувати юридичною фірмою». Але згодом зрозумів, що й у інших професіях існують свої статусні рівні. Крім того, Марка набагато більше обходила власна шкура, навіщо йому перейматися тим, де саме вивчала закон та погань. У нього своїх проблем удосталь.

Марк заздалегідь надіслав Рендаллу електронного листа, мовляв, можу прийти й допомогти з якоюсь морочливою роботою. Рендалл зустрів його лаконічним:

— Уже й повернувся?

«Еге ж, Рендалле, а в тебе як справи, добре відпочив? Радий тебе бачити»...

— Так, задовбала ця святкова бридня. Що тут у вас?

— Двоє секретарів злягли з грипом, — сказав Рендалл. Він указав на товстелезний стос паперів. — Треба зробити чотирнадцять копій, звірити й скріпити.

Отже, знов у копіювальну...

— Добре, — сказав Марк таким тоном, наче спрагло хотів приступити до праці, і відтягнув папери до підвалу — темниці, захаращеної копіювальними апаратами. Там він провів наступні три години, виконуючи тупу роботу, за яку йому нічого не заплатять. Він майже скучив за Луї та його пристроєм стеження.

2

ЯК І МАРКА, ТОДДА ЛУСЕРО надихнули стати юристом п’яне базікання, що він підслухав у барі. Останні три роки він змішував напої в «Рудому котярі» — генделику, який полюбляли студенти з Джорджа Вашингтона та Фоґґі-Боттому. Після закінчення коледжу в Державному університеті Фростбурґа, він залишив Балтимор і вирушив у столицю, щоб розпочати кар’єру. Коли із цим не пощастило, він найнявся на неповний робочий день у «Рудого котяру», де швидко зрозумів, що має хист до розливу пива й змішування міцних напоїв. Він полюбив дух бару, мав здібність теревенити з глибокодумними пияками й одночасно вгамовувати розбишак. Бармена Тодда всі любили і він був на дружній нозі із сотнями своїх завсідників.

Останні два з половиною роки він частенько роздумував над тим, щоб кинути юридичну школу й втілити в життя свою мрію — стати власником бару. Проте його батько категорично не схвалював такого вибору. Пан Лусеро, поліціянт із Балтимора, наполягав, аби син здобув фахову освіту. Але одне діло хотіти, інше — платити. Отож Тодд потрапив у ту саму пастку, позичивши дурні гроші й віддавши їх ненажерам із ЮШФБ.

Із Марком Фрейжером він познайомився в перший день на організаційних зборах, коли вони, з палаючими очима, уявляли собі грандіозну юридичну кар’єру з грубезними окладами; коли вони, і 350 таких, як-от вони, були страшенно наївними. Після першого курсу Тодд заприсягся кинути школу, але батько розлютився і нагримав на нього. Через обов’язки в барі Тодд не мав часу стукати в усі столичні двері в пошуках стажування влітку. Після другого курсу він намірився кинути школу, аби не накопичувати боргів, але його позиковий консультант рішуче відрадив так робити. Бо допоки він навчається в школі, він не стикається із жорстким графіком погашення позики, отже, ідеальне рішення — продовжити кредитування, здобути освіту та знайти одне із тих високооплачуваних робочих місць, завдяки якому, в теорії, він, зрештою усе виплатить. Щоправда тепер, коли залишився один семестр, він достеменно знав, що таких робочих місць не існує.

Краще б він