Андрій Антонюк - Нові казки під подушку

Раптом почув музику. Та таку прекрасну, що не зогледівся, як ноги самі понесли його до музиканта.

Здавалося б, сто років цією вуличкою ходив, кожну тріщинку у стінах і кожну каменюку в бруківці вивчив, а цього закапелка між будинками-кам’яницями ніколи не помічав. Ніби він щойно з’явився. Нізвідки.

У закапелку тому дідусь стоїть. Бідно вбраний, обірваний, обідраний. І на скрипці грає. Скрипка якась теж ніби обідрана. Стара, вичовгана, облізла. І мелодія простенька, на коломийку схожа. Нічого у тій мелодії наче й нема, але виграє скрипочка так, що аж душа заходиться. На бруківці перед дідусем горнятко щербате стоїть. Але в горнятку тому ані таляра, ані золотого, ані грошика немає. Проходять перехожі повз, і ніхто дідусеві жодної копійчини не кине. Ніби й не помічають старого і музики дивної не чують.

Укляк хлопець перед музикантом, слухає.

А як закінчив дідусь грати, то малий до кишені поліз і дістав найдорожче, що в нього було, — срібного таляра. Дістав і дідові у горнятко кинув.

Глянув старий на таляра і питає в хлопця:

— А не шкода такі великі гроші віддавати?

— Не шкода ані трішечки за музику вашу, — відказує хлопець.

— Навіщо ж ти таке багатство з собою носив? — питає дід.

— Скрипку нову хотів купити. Бо моя грати не вміє. Не слухає мене.

Не те, що ваша. Ваша просто чарівна!

— А вона справді чарівна, — відповідає дідусь, — точніше, зачарована. Хто її до рук візьме, той гратиме краще за всіх. Я її давно колись у дідька лісового викупив. Усе своє багатство за неї віддав. І відтоді так нічого й не заробив. Навіть у горнятко мені ніхто грошей не кидав. Ти перший. Мабуть, ця скрипка сама тебе покликала.

Подивився старий на хлопця і каже за хвилинку:

— А знаєш, що? Давай я тобі цю скрипку чарівну подарую! Вона тебе слухатиметься і гратиме, що захочеш. Тільки є у неї одна таємниця. Коли граєш, мусиш забути про те, що вона стара і облуплена. Геть про все забути. Просто заплющити очі і виконувати те, що тобі душа підкаже. Зрозумів?

Хлопець щастю своєму не повірив. Ухопив скрипку і чимдуж додому побіг.

Вдома скрипку на плече поклав, до щоки притис. Очі заплющив, про все забув, смичком до струн торкнувся. І заграла скрипка. І заспівала. І музика до неба полетіла. Точнісінько так, як хлопець наспівував чи насвистував, але зіграти не міг. А теперот грає.

Тато з мамою у дверях стоять, сусіди з вікон виглядають, перехожі на вулиці зупиняються — всі музику слухають.

Всім та музика в душу западає, всіх зворушує, всі наслухатися не можуть.

Хлопець смичок опустив і аж не тямиться від радості. Раптом згадав, що не подякував дідові.

Побіг його шукати, але ні діда не знайшов, ні горнятка його, ні навіть того закапелка між будинками. От ніби десь тут був — а вже нема.

Відтоді на вулиці у Львові є хлопець, який таку музику грає, що проминути його ніяк не можна, — всі зупиняються і слухають. А він за те своїй чарівній скрипочці дякує не надякується.

І лише дідусь в одному закапелку між кам’яницями знає, що скрипка та найзвичайнісінька. Стара й обідрана. Ні в якого дідька лісового не виміняна. Просто хлопцю треба було трошки впевненості додати, а талант до музики він і так мав.

Бо ж у Львові кожен якийсь талант має: той — до пісні, той — до ковальської справи, той — до будівничої, той — до комерції, а той — до казок гарних. Тільки треба, щоб якийсь дідусь львівський на розум направив. І таке, до речі, з кожним може статися, якщо по Львову пізнім вечором ходитиме і уважно всі закапелки та брами вивчати буде.

Наталка Карпа

Добра Білочка та різдвяні горішки

У маленьке містечко Добромиля зима знову запізнювалась. Уже був переддень Різдва, але сніг виднівся лише де-не-де. І так уже п’ятий рік поспіль. Старенькі люди казали, що недарма це все. Напевно, у містечку справді щось не так: колись найгостинніше і найдобріше, воно тепер дуже змінилося, люди стали егоїстичними та замкнутими. Кожен сам за себе, сусіди заздрять один одному, а допомоги ні від кого не дочекаєшся. То й природа це відчуває.

Діти в цьому містечку вже й позабували, як виглядає снігова баба, як грати у сніжки. Але сподівалися, що нове Різдво подарує багато снігу. Найбільше вірила у диво Різдва Христового маленька дівчинка Настя, яка жила з батьками на краю містечка. Дім їхній був похиленим, старим, але завжди чистим та охайним. Його господарі заледве зводили кінці з кінцями, та понад усе любили один одного. Батько Настусі був добрим чоловіком, заробляв небагато, але чесно: викладав дітям у місцевій школі географію. Мама ж доглядала за домом та донькою, а вечорами бігала мити посуд у місцевій кав’ярні, щоб хоч якось добути грошей для родини.

— Таточку, а чим ми прикрасимо нашу ялинку? — запитала Настуся ввечері перед Різдвом. — Всі однокласники сьогодні хизувалися фотографіями ялинкових прикрас, розповідали, скільки батьки їм цукерок придбали, а дідусі-бабусі на свято усіляких подарунків передали.

— Донечко, ти ж знаєш, ми з мамою намагаємося придбати тобі усе найпотрібніше і найкраще. Тому, обіцяю, що ялинка в нас також буде чудова. Ви з мамусею, як завжди, зробите чарівні прикраси з кольорового паперу... Ходімо, знайдемо його у коморі.

«Але ж папір — це не скляні кульки й не іграшки...» — подумала Настуся, проте нічого не відповіла, лише слухняно пішла за татком.

Почула цю розмову Білочка, яка жила у дуплі дерева, що росло поблизу Настусиних вікон. Білочка не раз бачила, як дівчинка малює в альбомі речі, які дуже хоче мати, але батьки не можуть їй купити. А тут ще одна несправедливість — Різдво, в чарівну силу якого мала так щиро вірить, може минути без красивої ялинки…

Білочка подивилась на свої запаси жолудів та горішків і вирішила занести їх до комори, щоб Настуся з татом їх там знайшли і потім оздобили ялинку.

Так воно й сталося. Настуся з батьком зайшли у комору і — о диво! — серед клаптиків кольорового паперу помітили жменьку лісових та волоських горіхів і трохи жолудів. Настуся щиро зраділа, бо відразу уявила, як розвішає їх на ялинці. А ще згадала про золоті й срібні фантики з