Андрій Антонюк - Нові казки під подушку

Мана геть скисла. Як же так? Тут уже її манівські здібності під сумнів поставлено!

Знову наперед перебігла, на гілці вмостилася, зосередилася, навіть очі заплющила — думки перехожого слухає, найголовніше вибирає.

Нарешті от воно — впіймала! Саме те, що треба! Тепер пищика до губ, та обережненько так, щоб з відчуття не збитися — тю-фіть! Ох і непрості думки у хлопця в голові, ох і не простий свист.

Мана і не помітила, як хлопець зупинився під нею, на гілку дивиться. А пищик свистить і свистить, пищить і пищить. Незчулася Мана, як її саму той свист заворожив — свистить і зупинитися не може. Та, головне, не хоче! Так би свистіла й свистіла все життя! Геть забула, що треба перехожого в хащі манити, тішитися й насміхатися з нього. Навіть за гілку триматися забула…

Отямилася аж як на землю гепнула. Сидить, на пищика свого дивиться і очами кліпає.

А хлопець до неї підскочив, на ноги підвестись допоміг, обтрушує, глицю соснову з волосся вибирає. І посміхається так хороше, що й Мана до нього всміхнулася. Вперше у житті всміхнулася. Бо до цього нíкому було їй посміхатися.

І так Мані добре та затишно стало, ніби меду з дупла бджолиного скуштувала. Багато і всмак. І бджоли не покусали.

Ні, не так. Наче спершу змерзла дуже, аж тут зненацька сонечко її зігріло.

І знову не так. От як: мов боліло щось дуже, так боліло, що судомило її всю, так, що до цього болю звикла і вже не помічала його, — та раптом біль зник.

Аж сльози у Мани на очах виступили. Ніколи не плакала, навіть не знала, що воно таке. А тут, бач, сльози…

Хлопець Ману по голові гладить, заспокоює:

— Забилася? Не плач, зараз полегшає. Ти хто така?

— Мана, — відказує Мана. А хлопець далі питає:

— А чого ти на дерево полізла? Мана подумала і відповіла щиро:

— Тебе чекала. А ти мене не боїшся? Зовсім не боїшся? Сміється хлопець:

— А чого тебе боятися? Ти ж мала ще. Тільки замурзана і косички маєш смішні.

А й справді — смішні. Усміхаються Мана із хлопцем один до одного, перестати не можуть.

Тоді Мана відважилася і питає:

— А що ти таке свистів і що таке дивне чудернацьке думав?

— Як то що? — дивується хлопець. — Музику я складав подумки.

Її і насвистував.

Мана аж уклякла:

— Музику? А що це? Знову дивується хлопець:

— Ти що, з дуба впала? Музики ніколи не чула? Ти ж сама на дудочці вигравала. Та так гарно, що мене геть зачарувала.

Мана стоїть зачудована, пищика у руці тримає і сама собі не вірить: «І справді з дуба впала. То це я, виявляється, музику в голові у хлопця чула?»

А хто ж винен, що раніше через ліс такі люди ходили, що музики в голові не мали ніколи, — все про гроші та про розбій думали чи заздрили комусь?

Воно ж он як вийшло: музику думати цікавіше, ніж у хащі когось заманювати, та й грати її веселіше, ніж насміхатися над заблукалими у лісі. Навіть якщо від музики іноді й заплачеш. Бо музикою душа говорить. І у Мани, виявляється, теж душа є. Тільки її розбудити треба. Пожаліти Ману, по голівці погладити, глицю з волосся вибрати, просто всміхнутися. Лиш умивати її не треба — замурзана Мана краще серед лісу виглядає. Природніше.

Тому, як зустрінете десь на ринку чи в шинку хлопця, який грає музику предивну, таку, що за душу хапає або до танцю зве, придивіться уважно: поруч із ним, у натовпі, дівчинка замурзана стоїть із кісками смішними, бублика їсть і часом на пищику хлопцю підіграє. А він до неї підморгує і усміхається посмішкою доброю.

І не кажіть, що я то все вгадав чи підлаштував.

Я добре знаю, звідки музика хороша береться, — з душі, сліз і добра. Ну і ще, буває, від бубликів.

Так ото вам казочка, а мені — бубликів в’язочка!

Вокальна формація «Піккардійська Терція»

Казка про чарівну скрипочку

Жив собі у славному місті Львові хлопчина. Такий, як і всі.

Хоча ні, не зовсім такий. Бо всі хлопці вулицями гасають, у парках в піжмурки бавляться і у підземеллях львівських скарби шукають, а цей на скрипці грати вчиться.

Не дуже то він і хотів до тієї справи долучатися, але мама з татком наполягали. Хоч-не-хоч, а маєш хист, — то мусиш. Не можна, щоб талант пропадав.

А талант у хлопця був. До музики.

Що побачить цікавого — тут-таки на музику і перекладе. Кожна вулиця і кожна брама у нього свою мелодію мали й інакше звучали. Кожна зустрічна дівчинка власну музику у його душі будила. Кожен ліхтар на своїй ноті світив.

Ото ходив хлопчина вулицями і мелодії насвистував чи наспівував собі під ніс. Навіть за обідом щось над ложкою мугикав, то мама, бувало, потиличника за неповагу до страви давала.

Талант, одним словом.

Тільки от біда: скрипка ну ніяк не давалася хлопчині. Нi, не подумайте, у руках він її тримав, смичком вправно водив, струни правильно притискав. Усе, як учителі показували. І ноти вивчив, і мелодії запам’ятав, і тренувався щодня. Ніби й до ладу грав, а музика якась не така. Не чіпає за душу, не примушує сміятися чи плакати, до танцю не кличе. В одного вчителя вчився, в іншого — у них скрипки посправжньому співали. А як хлопець їх до рук брав, щось відбувалося — не звучала ніяк музика із тих скрипок.

Все мріяв хлопчина знайти такий інструмент, який би його слухався. От і гроші на нього мав: йому колись хрещена подарувала таляра срібного. Він його завжди з собою носив як цінність велику.

Тільки жодна скрипка хлопцю не підходила.

Але ми з вами добре знаємо, що Львів — місто незвичайне, загадкове і таємниче. Тому тут усякі дивовижі й чудеса трапляються. А відбуваються вони саме тоді, коли сонце сідає і темінь на Львів опускається. Якось той хлопчина пізно ввечері додому прямував — від учителя повертався. Ногами шпортає, настрою доброго не має, бо знову скрипка не слухалася. Вже що завгодно зробив би, аби тільки вона повторила те, що сам наспівати може. Та не вдається це йому, і край! Іде хлопець, журиться.