Андрій Антонюк - Нові казки під подушку

року була дуже сутужна зима. Найлютіші морози припали саме на кінець грудня.

Дмитрик знав, щороку Святий Миколай приносить йому подарунки. Але він мріяв про особливий. І палко молився. І ось одного чудового морозного ранку, розплющивши очі, Дмитрик побачив перед собою Святого Миколая.

— Скажи, Дмитрику, чого б ти хотів найдужче? Я зможу виконати будь-яке твоє бажання! Але до-о-обре перед тим подумай.

І Дмитрик, зважаючи на свою простоту і бідність, попросив:

— Я хочу, щоб у нас завжди було літо. Влітку ми не так бідуємо…

— Усьому свій час, Дмитрику. Але нехай буде так! І запам’ятай, ти не зможеш вийти за межі свого побажання, — з посмішкою сказав Святий Миколай і зник.

Дмитрик виглянув у вікно і… розцвів, як усі дерева та квіти біля його хати!

Минали дні, минали тижні, а у Дмитрика та його родини на подвір’ї завжди було літо. У сусідів весна, роботи на городі багато, а в Дмитрика — постійний урожай! У всіх теж уже літо, а у Дмитриковій родині воно і не минало…

Вже і молода бульба набридла, і закруток стільки на зиму наробили. А зими не буде…

— Ну і добре!!! — тішився Дмитрик.

І так йому було хороше, що він аж перестав молитись.

Настала зима. Прийшла до всіх, крім Дмитрика. От і Різдво, а Святий Миколай чомусь не навідався і подарунка не приніс…

Так збіг і другий, і третій рік… Дмитрик уже дивитися не міг на зелену траву. Тепер йому найбільше хотілося пострибати в купах жовтого осіннього листя або побавитись у сніжки. Що і робили сусідські дітлахи, коли знову настала зима… Дмитрику хотілося вовком вити, коли бачив дітисьок на санчатах і ковзанах. Та вийти до них він не міг.

І Дмитрик заплакав. І відразу згадав про свої давні злиденні сльози та щирі молитви. І почав молитися. І з’явився йому Святий Миколай.

— Ну що, Дмитрику, не завжди добре там, де тепло?

— Я зрозумів, Миколаю! Хочу, щоб усе повернулося. Я буду переборювати всі труднощі! Сам!!!

— Гаразд, малий! — усміхнувся Святий Миколай.

— А скажи, Миколаю, коли вся Україна буде жити добре?

— Ти ж сам сказав, що будеш боротись… І я вже казав: усьому свій час! І зник.

А Дмитрик більше ніколи не забував молитися…

Сашко Лірник

Казка про терновий пищик, дивного хлопця і Ману, що з дуба впала

Жила собі серед лісу Мана.

Така собі Мана. Звичайна.

Невеличка. Можна сказати, ще маленька. У кудлатому кожушкукацавейці, зі смішними кісками. До того ж, замурзана і з глицею сосновою у волоссі.

Ну, та того все одно ніхто не бачив. Бо хто побачить у лісі? Ліс був темний і густий. Хащі непролазні.

Якщо туди заходив подорожній чи купець, чи навіть цілий обоз із кіньми, возами й охоронцями, то Мані було зовсім легко заманити їх у таку гущавину, що вибратися з неї ніхто вже не міг.

Це було дуже весело і цікаво — Мана просила старезні дуби розступитися і вела мандрівників у нетрі.

Гукала до них, манила криком, гомоном і нашіптуваннями. А потім залишала серед височезних дерев та дряпучих тернів. І більше про них не згадувала.

Справді, для чого їй згадувати якихось там кумедних чоловічків? Погралася, погукала, полякала, позабавлялася з ними, погойдалася над головами на сосновій гілці — от і доста. Пора спочити, а потім інших гукати-заманювати.

Для тієї справи у Мани була тернова дудочка. Чи навіть пищик. У кожної порядної Мани такий пищик має бути. Так і зветься — манок. Дмухнеш у нього — і він звучить так, як Мані заманеться. Хоче — зозулею кує, хоче — голосом людським гукає, а хоче — шарудить, мов та миша. Щойно вгадає Мана, чим людину поманити можна, такий звук і підбере. А чоловік на те й ведеться. І сам за Маною в ліс іде.

Ну, а якщо не вгадає Мана, то не вгадає. Постоїть подорожній, послухає ті звуки, почухає потилицю і далі рушає. Бо йому в голові інше крутиться.

У тому і майстерність Мани — щоб вірно вгадати. А для цього треба в думки мандрівників проникнути, вчути, про що людина міркує, вибрати те, що найголовніше, — тим і манити. Тільки на це людина піймається.

Помудрує Мана, послухає, дмухне у свого пищика, та й зачарує перехожого. А що ця Мана була дуже майстерна і талановита, то мало хто міг перед її чарами встояти. Тому через той ліс і боялися ходити — часто там люди пропадали.

Але хоч-не-хоч, а людям до міста треба, та по торгових справах, та ще куди. От і ловила Мана собі іграшки час від часу. Та й чом не зловити? Це ж так просто! Наприклад, купець жадібний усе про гроші думає — йому пищик видмухує так, наче монети золоті дзвонять. І біжить він, аж підскакує, за тим дзвоном. Пиякові пищик теленькає так, ніби чарками повними хто цокається. І той, голубчик, чалапає за Маною до лісу. Заздріснику нашепче пищик про те, як сусіду біди наробити, — той і побреде, мов на налигачі, через кущі тернові, колючок не помічаючи.

Але не все так просто у цьому світі.

Якось сиділа Мана на своїй улюбленій дубовій гілляці над дорогою, виглядала мандрівників, горішки лісові гризла, шкаралупами хрупала. Коли це — гульк! Іде хтось дорогою. Хлопець молодий. Іде і насвистує. Ну, свистом Ману не здивуєш — вона сама краще за соловейка свиснути може і пищиком так затьохкати, що з сусіднього лісу птахи злітаються цілими зграями. Тільки з птахами не так цікаво гратися — прочумаються від пищикових чарів і одразу летять собі.

Мана лушпайки горіхові з кацавейки обтрусила, губи облизала і як засвище-затьохкає у свій пищик! Аж самій сподобалося. Так уже гарно, так уже до ладу!

А хлопець послухав, послухав, і далі чимчикує. От халепа! Невже Мана не вгадала?

Скочила вона з гілки, кущами перебігла наперед і на іншу гілку вилізла. Затихла, думки подорожнього слухає.

Здається, ніби все легко, — свист він і є свист. Не такий, як у птахів, але ж Мані під силу так само засвистіти. Ну, думає, ще раз спробую. Примірилася, пищика до губ приклала.

Гарно пищик засвистав. Ще краще, ніж минулого разу. Трохи чудернацько, але ніби так і треба.

Йде хлопець, не зупиняється, тільки прислухається, всміхається чомусь і