Борис Джонсон - Омріяний Рим

чи вартий цей похід тих сил і чи не краще було б залишитись у Римі й тамувати спрагу фалернським вином, щойно римські вози почали безпорадно грузнути у тванистих байраках, а римська армія поринула в цілковитий безлад — війська увійшли до Тевтобурзького лісу. Ясна річ, Арміній атакував їх на вузенькій смужці піщаного ґрунту між болотом і пагорбом.

Коли германці заходилися з відстані метати свої списи, римлян охопив справдешній жах. Побачивши, що б’ють вони влучно та що серед римлян шириться паніка, варвари зусібіч оточили військо.

Римлян було значно менше, тому багато загинуло одразу. Однак далася взнаки муштра: попри вітрюган, зливу, темряву, крики, верески й удари варварів, римлянам вдалося розбити та укріпити табір, у якому вони спалили більшість своїх возів. Певно, для легіонів ця ніч видалася тяжкою. Очікуючи світанку, вони дивилися на табірні багаття германців. Можна лише уявити, як лютував Вар через зраду молодого помічника. Проте римляни пам’ятали, що й досі мають одну перевагу: хай Арміній і показав власну підступність і лицемірство, та варвар завжди буде варваром.

Наступного дня римляни вирушили організовано, але вже невдовзі, знову опинившись у лісі, виявилися безпорадними перед блискавичними нападами й миттєвими відступами германців. Битви наступних двох днів тривали десь так: германці атакували великими силами, а римляни сяк-так відбивалися. Можна тільки уявити собі, як Вар ошелешено плентався серед байраків, заледве спроможний роздавати накази. Уявіть, що за параноя охоплювала цього чоловіка, коли він дивився на тремтливе дубове листя, з якого дріботіли краплі дощу. На цій землі, яку він вважав мирною, Вар побачив зовсім не дружнє ставлення до себе! То оце така подяка за те, що він показав цим людям переваги римської юриспруденції?

Варвари мали звичай виводити на межу бойовища своїх жінок, щоб ті прибирали трупи й підбадьорювали воїнів. Коли якийсь із варварів вирішував відступити чи втекти, жінки оголювали груди, як на третій сторінці газети The Sun[12], у такий спосіб висловлюючи заклик до війська. «Подивися, за що ти б’єшся!» — кричали вони, і варвар здіймав свій меч чи сокиру, витирав кров із носа, дякував за нагадування й повертався в бій.

На четвертий день римляни усе ще відступали на захід. Хоч форти на Рейні були за сотні миль, вони таки сподівалися повернутись. Однак на світанку вперіщила така злива й зірвався такий вітрюган, що важко було просто стояти, не те що йти.

Їхні луки й списи розмокли, ставши такими слизькими, що ними неможливо було користуватися. Навіть великі квадратні scutum — прикрашені карбуванням щити легіонерів — так розкисли, що ручки повідривались. Усі спроби навести лад і зімкнути лави провалилися, бо дерева стояли так щільно одне до одного, що солдати лише натикалися на гілки й один на одного.

Проте такі умови були доволі сприятливі для варварів, одягнених лише в хутряні оздоби, які сьогодні можна знайти хіба у фетишистських крамничках — суспензорії з тюленячої та пов’язки на стегна із заячої шкіри. Щоразу з більшим нахабством херуски з товаришами наскакували на римлян, закидували їх списами й камінням і втікали назад, залишаючи закутих у крицю легіонерів борсатись у багнюці, як поламані роботи.

До цього часу римляни вже гинули цілими партіями. Першим перебили величезний почет супровідників, тепер черга дійшла до самих легіонерів. Римські лави рідшали, а натомість варварські орди зростали. По всьому Wald на запах здобичі та в надії змочити списи в крові почали збиратися авантюрники. Вар привів із собою три когорти допоміжних військ, що складалися з найманих германців, які, отримавши свої сестерції[13], склали присягу на вірність Риму. Щоправда, їхня вірність виявилася нетривкою, тож тільки-но второпавши, до чого все йде, вони накинулися на своїх ватажків і перерізали їх до одного.

Нам достеменно не відомо, чи дійсно бачив Вар Армінія, свого дволикого германського Яґо, з військами під час битви. Про молодика казали, ніби він може перебувати водночас скрізь, і це не такий уже й неймовірний варіант. Та навіть якби ця зустріч колишніх соратників на бойовиську й сталася, Вар чітко усвідомлював, що на милосердя сподіватися не слід. Він бачив, що бій програний, і знав, що зганьбив своє ім’я та славу Риму. Надії на порятунок не було. За кілька днів новина про катастрофу дійде до Риму, а про підкріплення годі мріяти.

Вар дістав свій gladius — меч, який римляни запозичили в галлів за кілька століть до того. Уявляю, як він устромляє його руків’я в багно з ретельністю кікера, що готується реалізовувати удар у регбі, відступає на кілька кроків, розганяється, стрибає із запалом бомбардира на стадіоні Твікенем[14] і прохромлює собі нутрощі. Так Вар, про якого історики писали, що він був млявий розумом і тілом, загинув достоту так само, як і його батько, такий самий нездара, що вкоротив собі віку в іншій битві.

Від цієї миті, як пишуть історики, усі римські офіцери вчинили так само, а щойно новина про це масове самогубство дісталася солдатів, неважко здогадатися, що їхній бойовий дух також підупав. Одні наслідували приклад Вара, другі лягли в багнюку й попросили германців прикінчити їх. А германці охоче виконали їхнє прохання.

Як згадує історик Флор, ще ніколи не було бійні такої кривавої, як та, що відбулася в тих лісах і болотах. Досі ніколи не були аж такими нестерпними знущання варварів, особливо спрямовані проти «законотворців». Саме так вони випустили усю зачаєну лють на законників, експертів з римського права, людей, якими, як вважав бідолашний ошуканий Вар, так захоплювались і яких так поважали ці племена.

Законодавцям вони виколювали очі, відрубували руки, а декому зашивали рот, заздалегідь утявши язика. Один з германців, узявши той відрізаний орган, сказав:

— Нарешті ти більше не сичиш, гадюко.

Задумайтеся над символічністю такого жесту. Це помста людини, яка знала, що з неї та її племені відкрито насміхалися за гортанні звуки їхньої мови, за те, що вони не розмовляють «правильно», за те, що не знають відмінності між герундієм та герундивом[15]. Так помстилися вар-вар-варвари всім чванькуватим сибілянтам[16] латини.

Дехто з римлян повівся негідно. Приміром, латинські історики поставили двійку такому собі Нумонію Валі, командирові кавалерії, який спробував накивати п’ятами, за що гірко поплатився. А найвищу оцінку за класичний приклад римського геройства дістав Целій Кальд, який, потрапивши в полон до германців, схопив ланцюг, котрим його скували, і вдарив ним себе по голові з такою силою, що з неї одразу витекли кров і мозок. Римський історик Веллей Патеркул вважає це