Генрі Девід Торо - Волден, або Життя в лісах

те, якого розвитку набули екологічні рухи останнім часом, не можна не визнати, що позиція Торо щодо природи була справді пророчою. Зокрема йому належала така грандіозна й згодом реалізована ініціатива, як створення в кожному американському штаті свого природного заповідника.

Абсолютно новаторською для XIX та й для більшої частини XX ст. була також Торова позиція проти негуманного ставлення до тварин, що його відверто демонструвало сучасне йому природознавство[39]. Хоч мислитель і не був строгим вегетаріанцем, його аргументи проти вживання м'яса[40] сприяли збереженню життя тварин. Отже, можна і навіть доречно шанувати Торо як одного з перших борців за збереження природи та здорового способу життя. Не дивно, наприклад, що станом на осінь 2019-го левову частину статті про Торо в українському сегменті Вікіпедії складає розділ «Генрі Торо як ідеолог охорони природи»[41]. Символічно також, що одним із девізів впливової природоохоронної організації (Sierra Club) стала фраза з його есею «Піші прогулянки»: «Збереження світу — у Дикій Природі»[42].

Варто, однак, зважати й на те, що деякі прояви Торової симпатії до дикої природи чимало кого із сучасних борців за її збереження можуть здивувати чи навіть шокувати. Так, скажімо, у квітні 1844-го Торо та його приятель шкільних років, проводячи час на околицях Конкорда, не встежили за розпаленим ними багаттям, через що сталася величезна лісова пожежа. Ба більше, Торо відмовився брати участь у гасінні (чим викликав обурення інших містян), а згодом ще й написав у своєму «Журналі», що «це був славний спектакль, і я був єдиний, хто ним насолоджувався»[43]. Окрім тою, визнаючи важливу роль, що її Торо відіграв у приверненні уваги до негативних наслідків індустріально-технологічного поступу, не слід вдаватися й в іншу крайність — приписувати йому однозначно антицивілізаційну настанову.

Повністю порвати із сучасною цивілізацією й оголосити їй війну спробував інший випускник Гарварду — терорист Теодор Качинський, відомий також як Унабомбер[44]. Останній свого часу раптово перервав блискучу наукову кар'єру, оселився в лісі й почав розсилати бандеролі з бомбами науковцям та бізнесменам, чия діяльність здавалася йому особливо небезпечною для природи — зокрема тим, хто був пов'язаний із розвитком авіації. Зараз в інтернеті можна знайти чимало публікацій, в яких наполегливо проводять паралелі між світоглядами Торо й Качинського. Трапляються навіть статті в наукових журналах на цю тему[45]. Однак є принаймні одна, але геть принципова відмінність: Торо нікому не розсилав бомб. Він вбачав у технічному прогресі не тільки недоліки, а й переваги, якими радо користався. Наприклад, філософ із задоволенням визнавав, що завдяки розвитку залізничного сполучення отримав можливість частіше відвідувати бібліотеку своєї alma mater[46].

Правда також і те, що Торо був дуже уважним натуралістом-спостерігачем і глибоко досліджував флору й фауну всіх територій, куди потрапляв. Він справді був «самопризначеним інспектором хуртовин та злив» (самоназва, яку бачимо у «Волдені») і «бакалавром природи» (цим титулом його нагородив Емерсон). Саме з природою було пов'язане і його перше знайомство з трансценденталізмом.

На початку 1837 року, бувши ще студентом у Гарварді, Торо прочитав і захопився одним із ключових текстів цієї традиції — есеєм «Природа» Емерсона, опублікованим у 1836-му. Згодом, бездоганно опанувавши розмаїті мовні регістри, Торо створив чимало натхненних поетичних описів природних явищ та станів. Не випадково, що перша біографія Торо, опублікована 1873 року його знайомим, поетом-трансценденталістом Вільямом Елері Ченінґом, мала назву «Торо, поет-натураліст»[47].

Однак натуралізм, констатацією якого нерідко обмежуються, характеризуючи філософію Торо, насправді мав також і виразний трансцендентальний вимір. Справжнім приводом для Торового поетичного захоплення була все ж не природа як така, а спільне для трансценденталістів переконання, що через неї відкривається дещо більше. Віртуозне володіння мовою допомагало йому, вловлюючи найрізноманітніші аспекти життя комах та птахів, тварин, рослин і водойм, перебіг пір року, описувати їх у неповторній, найдотичнішій до природної формі. Завдяки витонченій грі слів, несподіваним метафорам та парадоксальним поворотам думки Торо вдавалося зображувати природу як складний символічний код, розшифровування якого дозволяє трансцендувати його за межі чуттєвого досвіду та помічати майже в кожному з описуваних феноменів прояв того, що Емерсон називав Над-душею (Over-Soul). Або, як твердив останній, Торо «співвідносив кожен дрібний факт із космічними законами»[48].

Цю природно-духовну діалектику Торо бачив і в самому собі: «Я відчував, та й відчуваю донині, як і більшість людей, потяг і до вищого чи, як його називають, духовного життя, і до примітивного, вульгарного й дикого — і шаную обидва»[49]. Натуралізм у нього органічно поєднувався з релігійністю, а остання — з доволі рішучою критикою офіційних релігійних інститутів. З одного боку, як зазначив Емерсон, мало хто так добре знався на природі, як Торо, і ні в кого це знання не перетворювалося в такий масштабний і настільки релігійний синтез[50]. З другого боку, категорично не сприймаючи зведення релігійного життя до формальної обрядовості, Торо відмовився сплачувати податок на проведення служб, що їх вважав абсолютно непотрібними, і вийшов з-під опіки офіційної церкви. Крім того, його релігійно-космічне сприйняття природи як маніфестації духовної першооснови мало й індивідуально-споглядальний вимір. Оскільки кожну окрему людську душу трансценденталісти розглядали як частину світової Над-душі, вивчення природи врешті слугувало реалізації давньої Сократової вимоги «пізнай себе». Завдяки цьому можна було «стати Колумбом для цілих нових континентів і світів усередині себе»[51].

За аналогією, можна ствердити, що притаманний Торо локалізм був одночасно й глобалізмом. З одного боку, Торо був дуже сильно прив'язаний до невеличкого клаптика землі — як суто фізично і юридично, так і екзистенційно та метафізично. Він не тільки провів більшу частину життя або в самому Конкорді, або неподалік від нього, а й повсякчас оспівував рідну місцевість у своїх різноманітних творах[52]. Космополітичний Генрі Джеймс[53] навіть казав, що Торо «гірший від провінціала» — він «містечковий»[54]. Однак, з другого боку, у своїх локальних, ніби суто «краєзнавчих» описах Торо міг легко переноситися у найвіддаленіші часи й місця: у давню Грецію, на Британські острови або й на берег індійського Гангу. Річ у тім, що насправді, як влучно помітив Емерсон, для Торо «не існувало такої речі, як розмір. Ставок був маленьким океаном; Атлантика — великим Волденським ставком»[55]. У цій «домашній космографії», яку розвивав Торо, як і у «вченому незнанні» Ніколая Кузанського[56] абсолютний мінімум цілком природно міг стати абсолютним максимумом.

Що ж стосується відлюдництва, опису якого ніби тільки й присвячено «Волден», і тут насправді багато смислових шарів, єдність яких можна усвідомити лише через зіткнення