Генрі Девід Торо - Волден, або Життя в лісах

Отже, відмінність від академічної філософії, зокрема від представників континентального трансценденталізму, мала місце. Але між останніми та їхніми американськими послідовниками загалом і Торо зокрема не пролягала прірва. Наприклад, один із перших американських трансценденталістів о. Фредерик Генрі Гедж, який у 1836-му, власне, й заснував у Масачусетсі відповідний клуб, у юності навчався в Німеччині й повернувся звідти з добрим знанням трансцендентальної філософії Канта. Розгорнуте обґрунтування історико-філософської значущості американського трансценденталізму, зокрема філософії Торо й Емерсона, можна знайти у вже згадуваного Стенлі Кейвела. Цей славетний гарвардський професор побачив у назві «трансценденталісти» не відлуння іронії критиків або неприйняття «вульгарно-буржуазного, утилітарно-практичного підходу до дійсності», а відверте визнання Емерсоном та його однодумцями свого глибокого ідейного зв'язку з філософією Канта та його вченням про те, що «людина живе у двох світах, в одному з яких вона вільна, а в другому підпорядкована закономірності; і що ідея розуму є ідеєю, до якої слід прагнути»[25]. Не поверховим, а фаховим та плідним вважає Кейвел і зв'язок між філософськими поглядами Канта й Торо. На його думку, останній цілком коректно сприйняв Кантову ідею про те, що для пізнання об'єкта потрібні трансцендентальні (апріорні) передумови, однак переосмислив її творчо, вирішивши, що ці апріорні передумови пізнаються не апріорно, а експериментальним шляхом, або ж, як сказав◦би Геґель, історично. Розвиваючи цю думку, Кейвел стверджує, що «Волден» можна розглядати як відповідь на виклик філософського скептицизму, причому не тільки у теоретико-пізнавальній площині. Йдеться про «відновлення об'єкта у тій формі, в якій ця проблема залишилась від Канта й була підхоплена німецькими ідеалістами та поетами-романтиками, а саме — як відновлення речі в собі й особливо стосунків між суб'єктом пізнання та його об'єктом»[26].

Кейвел визнає, що Торо творив у «дофілософський період», коли в американській культурі «філософія та література й теологія (а також політика й економіка) ще не були відокремлені одна від одної». Однак, на відміну від згаданих радянських авторів, Кейвел бачить у цьому істотну перевагу. Як відомо, професіоналізація американської філософії відбулася через різке протиставлення аналітичної традиції, зорієнтованої на строгу науковість, континентальній думці, значно ближчій до літератури зокрема й мистецтва загалом. Бувши плодом часів, коли цього протиставлення ще не існувало, філософування Торо (так само, як і Емерсона) дозволяє говорити про фундаментальну єдність світової філософської думки[27]. Згідно з Кейвелом, у тому, якої форми набуває філософія в рамках американського трансценденталізму XIX століття, можна побачити передчуття властивого аналітичній традиції XX століття[28] визнання ролі розмовної мови (ordinary language) у філософуванні[29]. Разом з тим єдність філософії з літературою, абсолютно непохитна для Торо й Емерсона, згодом стане візитівкою такої ключової фігури континентальної традиції, як Мартин Гайдеґер. У цьому світлі особливого значення набуває, на думку Кейвела, і той факт, що Гайдеґер захоплювався іншим «філософом-літератором» — Ніцше, а останній — Емерсоном[30].

Є ще один важливий аргумент на користь того, що філософування Торо є мостом між різними філософськими традиціями й епохами. В античності неодмінною і навіть визначальною рисою філософії вважалося те, наскільки думки філософа корелюють з його життям. Натомість у новітні часи протиставлення особистих і теоретичних аспектів філософії стало однією з ознак її професіоналізації. Ця тенденція проявляється як у Європі, так і в Америці, однак по-різному. Попри те, що від деяких провідних представників континентальної традиції (зокрема того ж Гайдеґера) нерідко лунали доволі гучні антибіографічні заяви, в ній майже завжди знаходилися прихильники єдності філософських ідей та біографій мислителів. Що ж стосується аналітичної філософії, вона довгий час мала вигляд справжнього бастіону антибіографізму, і лише наприкінці XX століття в ній розпочалися процеси, які можна кваліфікувати як біографічний поворот[31]. Але Генрі Торо ще на перших сторінках «Волдену» твердив: «У наші дні існують професори філософії, а справжніх філософів немає. Жити з неї похвально, бо колись похвально було жити нею. Бути філософом — це не просто думати мудрі думки чи навіть засновувати школи, а й любити мудрість і жити відповідно до її приписів: життям простим, незалежним, щедрим і заснованим на довірі. Відповідати на життєві запитання не лише теоретично, а й практично». Власне, «Волден» і є викладом саме такої філософії, здійсненим від першої особи, у підкреслено автобіографічній формі[32]. Така любов до мудрості нерозривно пов'язана з життям того, хто філософує, однак не передбачає відтворення біографії автора зі стовідсотковою точністю[33]. Не потребувала вона й визнання з боку тодішніх професійних філософів. Торова любов до мудрості є не строго теоретичною й фаховою, а духовно піднесеною і щирою, поетично виразною, глибинно символічною і навіть містично-пантеїстичною.

Враховуючи сказане, не дивно, що модерна професіоналізована науково-академічна філософія не поспішала й не поспішає включати «Волден» до власного канону. З другого боку, й Емерсон, якому судилося пережити свого учня, у присвяченому йому нарисі дещо згустив барви, заявивши, що навіть фермери, які наймали Торо як землеміра, відзначали його професійну вправність[34], тоді як «жоден коледж ніколи не пропонував йому диплом або професорську посаду; жодна академія не зробила його своїм секретарем-кореспондентом (corresponding secretary), дослідником (discoverer) або хоча б своїм членом»[35]. Насправді повного неприйняття Торо не було. Наприклад, ще в 1850-му Торо обрали членом Бостонського товариства натуральної історії. Він також співпрацював з гарвардським природознавцем Луї Агасі, збираючи на його замовлення представників рідкісних видів тварин. Насправді Торо сам уникав повної афіліації з академічним світом, віддаючи перевагу статусу натураліста-аматора[36]. Наприклад, він вирішив відмовитися від пропозиції стати членом Асоціації розвитку науки. Його справжнім коледжем стало невеличке коло друзів та однодумців, академією — місцевість, де він народився та помер, a magnum opus — книжка про те, як він спробував реалізувати свою філософію на практиці, власноруч побудувавши на березі лісового ставка Волден[37] хатинку й самостійно проживши там, на відстані двох миль від Конкорда й однієї милі від найближчого людського житла, близько двох років. Однак, як вже було зазначено, не слід поспішно стверджувати, що цей твір лише маніфестує культ природи й закликає до розриву з цивілізацією.

Безпосередньо за часів життя Торо, на тлі швидкого прогресу технологій і промисловості, природу все частіше сприймали як сировину для цивілізації, що стрімко розвивається. Однак наприкінці 1960-х — на початку 1970-х років ідея повернення до природи й фігура автора «Волдену» захопили багатьох представників покоління бітників та гіпі. Бувало, що Торове життя на природі перетворювалося на свого роду товарний знак, під яким суспільству пропонували геть інші проєкти[38]. Однак враховуючи