Генрі Девід Торо - Волден, або Життя в лісах

протилежностей. У вже згадуваній книжці радянських часів стверджувалося, що в середині 1840-х, розпочинаючи свій «волденський експеримент», Торо прийшов «до утвердження ідеалу ескапізму, відходу від дійсності»[57]. Для такого відходу справді були причини: у 1842-му помер Торів старший брат Джон, який завжди був для нього духовним союзником та великим авторитетом, водночас єдності в межах трансценденталістського руху ставало дедалі менше[58]. Інший радянський дослідник, стверджуючи, що Торо була властива «надмірна ідеалізація відлюдництва на лоні природи і настільки ж упереджена критика всіх форм спільного життя людей», водночас визнавав, що зазначені риси не слід розглядати як «програмову заяву»[59].

Насправді «затворництво» Торо мало обмежений характер, як у смисловому, так і в часовому вимірі. По-перше, будуючи оселю для усамітнення, Торо насправді робив це не лише для себе. Як і перші американські поселенці, він намагався побудувати «місто на пагорбі», життя в якому перетвориться на публічну демонстрацію істинності його поглядів. Цю інтенцію можна розгледіти вже у першому реченні «Волдену»: автор повідомляє, що розташував своє житло «за милю від найближчого сусіда», тобто, як зазначає Кейвел, «на достатній відстані, щоб його можна було ясно бачити»[60]. Цілком у дусі трансценденталістської філософії Торо хотів стати для краян «героєм», який зможе показати їм переваги свого особливого мистецтва життя[61]. По-друге, в Торовій хатинці нерідко бували гості. У «Волдені» є окремий розділ «Відвідувачі», де, зокрема, сказано: «Що ж до людей, то від них ніде не дінешся. Коли я мешкав у лісі, до мене приходило більше відвідувачів, ніж у будь-який інший період мого життя». По-третє, запроваджена Торо демонстрація усамітнення мала початок і кінець. Життя в лісі розпочалося 4 липня 1845-го (тобто, що дуже символічно, у День незалежності США[62]) і тривало — з численними перервами — до 6 вересня 1847-го, тобто близько двох років. Як сказав автор «Волдену» в прикінцевому розділі, «на те, щоб полишити ліси, я мав не менш вагомі причини, ніж для того, щоб там оселитися».

Ба більше, ще за волденських часів з Торо трапилася подія, через яку він раптом перетворився із запеклого індивідуаліста на активного громадського діяча. 23 липня 1846 року, під час чергового відвідування Конкорда, «волденський відлюдник» був заарештований за несплату виборчого податку[63]. Він провів у міській в'язниці лише одну ніч, але її цілком вистачило для рішучої зміни у світогляді: Торо усвідомив, що державі, яка змушує громадян підтримувати своїми податками такі злочинні речі, як, скажімо, загарбницькі війни, слід чинити опір.

У подальші роки це міркування було висвітлено в його численних виступах та публікаціях, зокрема й написаному 1849 року есеї про опір насильницьким діям влади. Останній вже після смерті Торо, отримавши назву «Громадянська непокора» («Civil Disobedience»), приніс йому світову славу. Саме цей невеличкий текст «волденського відлюдника» став настановою для багатьох борців за свободу, зокрема й таких видатних духовних та політичних революціонерів новітньої історії, як Магатма Ґанді та Мартин Лютер Кінґ-молодший[64].

У 1850-ті, коли в США загострилася тема рабства, Торо став одним із провідних аболіціоністів, який сприяв цьому руху не тільки словом, а й сміливими діями: всупереч нормам закону, він допомагав рабам-утікачам на шляху до Канади. Справжнім маніфестом боротьби проти рабовласництва стала промова «Рабство в Масачусетсі» («Slavery in Massachusetts»), виголошена Торо 1854-го, тобто того ж року, якого він завершив роботу над «Волденом» і передав рукопис до видавництва.

У другій половині 1850-х Торо залишався активним громадсько-політичним діячем. У цьому плані важливою віхою в його житті стало знайомство з одним із лідерів аболіціоністського руху Джоном Бравном, яке відбулося в 1857-му в Конкорді. У жовтні-листопаді 1859-го, коли очолене останнім антирабовласницьке повстання у Гарперс-Фері (штат Вірджинія) зазнало поразки від урядових військ, а сам Бравн був заарештований та постав перед трибуналом, Торо, прекрасно знаючи, що смертний вирок неминучий, все ж кілька разів публічно виголосив «Благання за капітана Джона Бравна» («А◦Plea for Captain John Brown») на мітингах у різних містах Масачусетсу. Невдовзі після страти Бравна Торо не тільки й далі виголошував промови на його підтримку[65], а й особисто допоміг врятувати від поліції та переправити до Канади іншого учасника повстання у Гарперс-Фері Френсиса Меріама.

Безпосередньо під час описаних подій Торо був так захоплений діяльністю Бравна, що навіть був готовий визнати його не тільки борцем проти рабовласництва, а «передусім трансценденталістом»[66]. Проте насправді «передусім трансценденталістом», тобто споглядачем природи й власної душі, а не громадсько-політичним дієвцем виявився він сам.

В останні роки життя (1860–1862), коли в США відбулися доленосні президентські вибори, на яких переміг Авраам Лінкольн, і розпочалася Громадянська війна, Торо майже забув про півтора десятиліття громадсько-політичної активності й знову повернувся до осягнення таємниць природи. Есей про зміну поколінь дерев у лісі, написаний на основі доповіді «Спадкоємність лісових дерев» («The Succession of Forest Trees»), виголошеної Topo у вересні 1860 року перед членами Сільськогосподарського товариства графства Мідлсекс штату Масачусетс, вважається його найкращою науково-природничою публікацією. А◦у вірші «Незалежність» («Independence»), написаному ще на початку 1840-х років, але потім неодноразово зміненому й повністю опублікованому тільки після його смерті, мислитель розповів, що більш громадським і вільнішим за будь-який громадсько-політичний стан було його власне життя. Політика не могла ані дати йому щось, ані забрати, адже завдяки дарованій Богом душі Торо-поет відчував себе абсолютно вільним і здатним обійтися в усьому без жодної сторонньої допомоги[67].

Біографія та спадщина Торо ніби сплетені із суперечностей чи навіть хамелеонських самозаперечень. Дивовижне поєднання актуальної громадсько-політичної та суспільно-економічної проблематики з індивідуально-споглядальним релігійно-містичним натуралізмом знаходимо й у головному проекті усього його життя — волденському експерименті. З одного боку, до життя за містом його штовхало глибоке незадоволення суспільством і бажання подолати його вади шляхом розбудови принципово іншого життя — і це поєднувало Торо з багатьма трансценденталістами. З другого боку, він також відмовився й від тієї форми заперечення соціальної організації життя, яка припала до душі багатьом його товаришам. Йдеться про створення у 1841-му неподалік від Бостона Інституту сільського господарства та освіти на фермі Брук (Brook Farm Institute of Agriculture and Education) — самоврядної земельної колонії, в основу якої було покладено ідеали ранньохристиянського комунізму та утопічного соціалізму. Від пропозиції взяти участь у цьому проекті Торо категорично відмовився. З його точки зору, намагання подолати наявні соціальні обмеження шляхом створення іншої соціальної формації було помилкою. Відповідно до принципів трансценденталізму, не тільки в природі, а й у душі кожної людини приховано зв'язок із божественною світовою Над-душею. Прихильник трансценденталізму мусить віднайти цей зв'язок і сягнути втраченої єдності з істинним світовим благом. Отже, по-справжньому трансценденталістським