Джеймс Хедлі Чейз - Стерв'ятник - птах терплячий

Умостившись біля Ґеррі в порожньому купе першого класу, Тоні по дорозі до Лондона розповіла йому, що вона — успішна модель, має багато роботи й двокімнатну квартиру в Челсі, тож якщо він шукає дах над головою... «Ну, любчику, і чому б нам не жити разом?»

Ґеррі планував якийсь час пожити у дешевенькій кімнаті скромного готелю аж ген на Кромвель-роуд, поки не переосмислить свого становища і не підшукає якогось пристойного заробітку. Тому зараз він і не думав вагатися.

І ось він мешкає з Тоні уже добрих три тижні, розтринькує рештки своїх запасів, але досі не знайшов прибуткової роботи. Тепер, коли жодних перспектив не передбачалося, він починав хвилюватись. Однак Тоні сприймала усе це як звичайний жарт.

— Чому ти так переймаєшся, мій великий чудовий звіре? — запитала вона минулого вечора, стрибнувши йому на коліна і кусьнувши за вухо. — У мене є всі гроші на світі! Краще покохаймося!

Ґеррі допив уже майже холодну каву, скривився й підійшов до вікна, щоби подивитися на повільний дорожній рух і квапливий потік чоловіків та жінок, які поспішали на роботу, ховаючись під парасольками.

Він почув шум біля вхідних дверей: у скриньку кинули листи.

Щоранку Тоні отримувала безліч листів від непримітних юнаків, які обожнювали її, але Ґеррі сподівався знайти щось і для себе. Він витягнув зі скриньки п’ятнадцять листів, швидко їх проглянув і знайшов лист, адресований йому. Конверт ручного виготовлення із необрізаним краєм справляв враження. Ґеррі розірвав його і витягнув аркуш паперу.

Готель «Королівські вежі»,

Лондон - W.I.

Містере Ґеррі Едвардс, чи не була б Ваша ласка зайти за вказаною адресою 11 лютого об 11:30 і запитати містера Армо Шаліка?

(Щодо оголошення в «Дейлі Телеграф», а/с S.1012)

«Звісно ж», — міркував Ґеррі. Він обов’язково зайде до містера Армо Шаліка. Таке ім’я й така адреса за версту пахли великими грішми.

Ґеррі поніс лист до маленької спальні.

Тоні лежала на животі й міцно спала. Її нічна сорочка задерлася, виставляючи напоказ красиві довгі ноги.

Ґеррі сів на край ліжка й замилувався дівчиною. Вона й справді була неймовірно вродливою. Піднявши руку, молодик різко ляснув красуню по голих сідницях. Дівчина вигнулася, стулила ноги, кліпнула й через плече поглянула на коханого. Він знову ляснув її по сідницях — Тоні квапливо розвернулася й сіла.

— Це зґвалтування! — заявила вона. — Де мої трусики?

Ґеррі знайшов білизну в іншому кутку ліжка й простягнув дівчині. Тоні поглянула на неї і всміхнулася.

— А вона мені потрібна?

— Гадаю, все-таки ні, — хижо посміхнувшись, відповів Ґеррі. — Я отримав лист. Чи могла б ти ненадовго відірватися від своїх непристойних думок і зосередитись на справі?

Тоні запитально зиркнула на нього:

— Що там у тебе таке?

Він розповів їй про оголошення в «Дейлі Телеграф», про те, що відгукнувся на нього й от тепер отримав відповідь. А тоді простягнув дівчині лист.

— «Королівські вежі»! Найновіший і найкращий готель! А ім’я яке цікаве! Армо Шалік! Від нього так і віє золотом та діамантами, — вона підкинула лист у повітря й обійняла Ґеррі за шию.

Близько одинадцятої години Ґеррі вирвався з обіймів Тоні, прийняв душ і вбрався у синій блейзер та темно-сині штани фірми «Дакс». Тоді глянув на своє відображення у дзеркалі.

— Трохи синці під очима, — зауважив він, зав’язуючи краватку. — Але це й не дивно. Я досі маю здоровий, симпатичний і доглянутий вигляд... Як гадаєш, лялечко?

Гола Тоні сиділа у кріслі й сьорбала каву, закохано дивлячись на Ґеррі.

— Ти маєш чудовий вигляд.

Ґеррі витягнув її з крісла і взявся пестити. Поцілувавши наостанок, він знову посадив дівчину у крісло та вийшов із квартири.

Рівно об 11:30 він підійшов до адміністратора готелю «Королівські вежі» й запитав містера Армо Шаліка.

Адміністратор вислухав його з притаманним усім адміністраторам виразом обличчя, коли у них ще не склалося ні позитивного, ні негативного враження про відвідувача. Тоді набрав номер, спокійно поговорив і поклав слухавку.

— Десятий поверх, сер. Номер 27.

На десятий поверх Ґеррі доправив швидкісний ліфт. Ліфтер провів його до 27-го номера і, мабуть, вважаючи відвідувача надто важливим і водночас надто кволим, аби стукати у двері, зробив це сам. Уклонившись, він пішов геть.

Від запаху грошей у Ґеррі паморочилося в голові.

Він увійшов до маленької вишуканої кімнати, де за столом сиділа жінка, перед якою стояли три телефони, друкарська машинка зі сферичною друкувальною голівкою марки «Ай-Бі-Ем», інтерком і магнітофон.

Жінка спантеличила Ґеррі. Попри гарну фігуру, стильну чорну сукню, бездоганний вигляд і майстерно укладене волосся вона не справила на нього жодного враження — наче холодна фотографія давно померлої жінки. Її бліде обличчя, ідеально вищипані брови та світла помада лише підкреслювали відсутність шарму: вона скидалася на робота, від якого відвідувачам ставало трохи незатишно.

— Містер Едвардс?

Навіть голос у неї був металевим — яку недоброякісного магнітофонного запису.

— Саме так, — відповів Ґеррі. Оскільки молодик не любив зазнавати поразок від жінок, він вирішив подарувати секретарці чарівну усмішку.

Жодного ефекту. Жінка натиснула на кнопку й, тримаючи її, мовила:

— Містер Едвардс прибув, сер.

На інтеркомі загорілася зелена лампочка. Вочевидь, містер Шалік не любив марнувати слів. Йому було більше до вподоби натискати на кнопки, ніж говорити.

Жінка підвелася, граційно пройшла до дальніх дверей, відчинила їх і відступила вбік.

Здивований усім цим, Ґеррі спробував знову всміхнутися секретарці, однак і тепер його усмішка відскочила від неї, мов м’ячик для гольфу від цегляної стіни.

Молодик пройшов мимо жінки до великої, розкішно вмебльованої сонячної кімнати з антикваріатом та ефектними картинами, які могли створити великі майстри, але, найімовірніше, це зробили не вони.

За широким столом сидів товстий коротун і палив сигару. Його пухкі руки лежали на записникові. Чоловікові було, на думку Ґеррі, приблизно сорок шість років. Він мав смуглу шкіру й коротко стрижене темне волосся, блискучі чорні очі та рот, що звик більше їсти, аніж усміхатися. Ґеррі вирішив, що співрозмовник чи то вірменин, чи то єгиптянин. Його спокійний, уважний погляд випромінював владу. Поки Ґеррі наближався до столу, темні очі вивчали його. Ті очі були наче рентген. Коли Ґеррі нарешті дійшов до столу, його вже повністю охопило неприємне відчуття, що товстий коротун знає його краще, ніж він сам.

— Сідайте, містере Едвардс, — у мові виразно відчувався акцент. Пухка рука махнула на стілець.

Ґеррі сів. Тепер