Джеймс Хедлі Чейз - Це не моя справа

— Ну що ж, дякую, — сказав я і почав спускатися сходами.

— Нема за що, хлопче! — відповів він. — Сумна звістка для тебе, геть невтішна!

І він, зачинивши двері, повернувся до себе в кімнату.

Розділ II

Місіс Крокетт була маленька худорлява жіночка з насторожено-недовірливими очима й тонкими губами.

Я бачив, що вона мене не впізнала. Певно, гадала, що я репортер і заявився сюди за сенсаційною історійкою; тож глянула на мене з-за напіввідчинених дверей, збираючись закрити їх перед моїм носом.

— Чого вам треба? — сказала вона різким невдоволеним голосом. — У мене є чим зайнятися і без ваших дурних запитань — тож ідіть звідси!

— Ви не пам’ятаєте мене, місіс Крокетт? — наполягав я. — Я — Стів Гармас, один із друзів міс Скотт.

— Один із друзів? — перепитала вона. — Коханців — ось як я це називаю.

Якусь мить вона вдивлялася в мене, а тоді кивнула головою. В її очах застиг осуд.

— Справді, здається, я бачила вас раніше. То ви вже чули, що сталося з нею?

Я кивнув.

— Так, і хотів би поговорити з вами про це. Чи були у неї борги? Я заплачу вам усе, що вона винна.

Недоброзичливий вираз поступився місцем жадібному.

— Вона заборгувала мені квартплату за місяць, — швидко озвалася хазяйка. — Вже й не сподівалася ці гроші отримати. Але якщо ви вирішили сплатити її борги, то можете це зробити. Заходьте!

Я пройшов услід за нею темним коридором, де смерділо котами та вареною капустою, й опинився в похмурій брудній кімнаті, захаращеній дешевими бамбуковими меблями.

— Отже, вона боргувала вам гроші? — повторив я, пильно вдивляючись у жінку.

— Не те, щоб боргувала, — по хвилиннім мовчанні озвалася та. — Вона завжди платила вчасно — я мушу вам пояснити, що вона знімала кімнату на таких умовах: або оплата за місяць наперед, або негайне розірвання договору.

— Розумію, — сказав я. — Чи є у вас якісь припущення, чому вона це зробила?

Місіс Крокетт глянула на мене і відвернулася.

— Звідкіля мені знати? — спитала вона з обуренням у голосі. — Я в її справи не втручалася. І нічого не знала про неї. — Її тонкі губи перетворились на тверду риску. — Вона була непутяща. Мені не слід було її сюди пускати. Накликати ганьбу на мій будинок!

— Коли це сталося?

— Минулої ночі. Містер Коул учув запах газу і спустився до мене. Коли ми не змогли до неї достукатися, я здогадалася, що вона зробила, — дурепа! — Холодні очі зблиснули. — Це мене страшенно засмутило. Містер Коул викликав поліцію.

— Ви бачили її?

Місіс Крокетт відсахнулася.

— Хто, я? Ви гадаєте, я хочу, щоб її привид мені являвся у снах? Аж ніяк. Містер Коул ідентифікував труп. Він такий уважний. Крім того, він знав її добре... якщо не краще, ніж я. Він завжди визирає зі своєї кімнати, щойно зачує найменший шум.

— Гаразд, — сказав я, витягаючи гаманець. — Ви маєте ключ від її кімнати?

— Думаєте, він у мене є? — вона підозріло витріщилася на мене. — Навіщо він вам?

— Я хочу його у вас позичити, — озвався я, відраховуючи на столі купюри.

Її очі пильно стежили за кожним моїм рухом.

— Скажімо, двадцять п’ять фунтів буде достатньо? Плюс десять фунтів за ключ?

— Навіщо він вам?

Вона пришвидшено дихала, очі її блищали.

— Просто хочу поглянути на кімнату. Гадаю, там нічого... не чіпали?

— Ні — поліція заборонила мені торкатися будь-чого. Вони намагаються віднайти її родичів. Шанси мізерні, я би сказала. Поняття не маю, що буде з її речами. Так чи інакше, але мені вони не потрібні — я хочу здати кімнату.

— По-вашому, в неї є якісь родичі?

— Ніхто нічого про це не знає! — фиркнула місіс Крокетт. — Можливо, поліції вдасться щось з’ясувати, але навряд чи — запам’ятайте мої слова!

— То можу я взяти ключ? — перепитав я, присуваючи купку банкнот до неї.

Вона із сумнівом похитала головою.

— Поліції це не сподобається, — зауважила вона і відвернулася.

— Я пропоную вам 10 фунтів, щоб ви заспокоїли своє сумління, — нагадав я їй. — Берете ви їх чи ні?

Вона відчинила шухляду комода, дістала звідти ключ і поклала його на стіл.

— Люди, котрі мають купу грошей, постійно накликають на мене неприємності, — зауважила вона.

— Я занотую це собі, — пообіцяв їй.

Мене вже злегка нудило від неї — тож я взяв ключ, підсунувши купку купюр до неї.

Вона вмить схопила гроші і сховала їх у кишеню фартуха.

— Але не тримайте ключ надто довго, — сказала жінка, — і нічого там не чіпайте.

Я кивнув їй і вийшов.

Підіймаючись сходами, затримався на першому поверсі, щоби прочитати ім’я на мідній табличці дверей. «Медж Кеннітт». Згадав, як Джуліус Коул казав: «Ця жирна сучка на першому поверсі торжествує!»

Заперечно хитнув сам собі головою і піднявся до Неттиної квартири. Вставив ключ у шпарину, провернув його і злегка натиснув на ручку. Двері піддались, і я опинився у Неттиній вітальні. Вже зачиняючи за собою двері, помітив, що Джуліус Коул підглядає за мною із-за прочинених дверей свого помешкання. Він звів брови і похитав головою. Я удав, що не помітив його, і зачинив за собою двері.

Попри відчинені вікна, в кімнаті відчувався ледь уловимий, але стійкий запах газу. Сумний і трохи наляканий, я роззирнувся довкола.

У кімнаті мало що змінилося з часів мого від’їзду. Меблі трохи попереставляли, але нічого нового не з’явилося. Репродукції були ті самі: доволі сміливі вирізки з французьких та американських журналів.

Якось я спитав Нетту, навіщо вона вішає подібні зображення у себе на стінах.

«Хлопцям таке подобається, — пояснила вона. — І відволікає від мене. Люди, які мені докучають, шоковані ними і більше до мене не приходять — тож ці картинки виконують своє призначення».

На камінній поличці вишикувалась Неттина колекція фарфорових звіряток. Їх було усього тринадцять. Кілька штук подарував їй я. Підійшов, щоби побачити, чи мої подарунки все ще там. Вони стояли на місці. Я узяв і повертів у руках чарівну фігурку діснеївського Бембі; згадав, як тішилась нею Нетта. Казала, що це найкраще в її колекції. Гадаю, що так воно й