Аріна Вільде - Мій супер сусід, Аріна Вільде

Тітка Катя два місяці писала звернення до ЖЕКу з приводу цієї лавки, і, мабуть, хтось зверху почув її молитви. Або молитви працівників ЖЕКу, бо дістала вона їх уже знатно.

Проходжу повз, намагаючись залишитись непоміченою, і з цікавістю розглядаю чоловіка: у міру підкачаний, з татухами на руках, у рваних джинсах та темно-синій футболці, та дорогих кросівках. Якось маю сумнів, що це працівник ЖЕКу. Може, за якоюсь депутатською програмою виділили гроші на лавку і тепер цей депутат обходжує сусідку в надії, що її голос на виборах стане вирішальним?

Недаремно ж вона навіть пиріжки свої винесла.

Я протискуююся через двері в парадну і відчуваю вібрацію телефону в кишені джинсів.

Дивлюся на екран, ніяк не наважуючись відповісти.

Батько.

Біологічний батько.

Мої батьки розлучилися, коли мені було три. Тато був військовим і часто мотався у відрядження, тому я його бачила дуже рідко. А потім взагалі переїхав до іншого міста, і наше спілкування звелося до дзвінків раз на місяць і зустрічей раз на рік.

Спочатку я сумувала, плакала, просила маму відвезти мене до тата, а потім минуло...

З улюбленого рідного батька він перетворився для мене на чужу людину. Єдиний плюс у його існуванні – подарована квартира. І то тут я б сперечалася.

- Так, - все ж таки вирішую відповісти. Бо, може, він при смерті? Робота ж у нього небезпечна. Слідчий. Здається. Або оперативник...

- Привіт, як у тебе справи? - питає так, наче йому справді цікаво.

- Все добре.

- Ясно. А... а як навчання? Коли диплом?

- Незабаром. - Сідаю прямо на підвіконня у прольоті між першим і другим поверхами і спостерігаю, як колишуться листя каштана за вікном.

Повисло тягуче мовчання. Мені байдуже, я першою заводити розмову не збираюся. А він, якщо хоче, може помовчати у слухавку разом зі мною.

– А як на особистому фронті? Хлопець є? - із фальшивою бадьорістю питає він.

- Ні.

- Ясно. А...

- Дмитре, я жива, здорова, все зі мною нормально. Нічого не змінилося із серпня, коли ми бачилися востаннє. Не потрібно дзвонити, я не потребую цієї фальшивої турботи.

Так, я називаю його на ім'я. Бо батько в мене вже є. І це не він.

- Кирюх, дочко, я...

- Не треба, - перебиваю його, стримуючи сльози, бо, виявляється, досі дуже боляче знати, що батькові ти не потрібна. Що робота і солдати, вишикувані в шеренгу перед ним по команді «струнко», важливіші і дорожчі за власну доньку.

- Я ж...

Не дослухала. Відключила дзвінок. З силою стиснула телефон і помчала на третій поверх, поки кілька крапель сліз, що зібралися в куточках очей, не перетворилися на океан.

Загорнулася в ковдру, забувши про те, що голодна, і, намагаючись заспокоїтися, заснула.